— Це правда, я стара.
О. Сафрак, що все ще стояв перед каміном, нахилився до мене з виразом найпильнішої уваги.
— Кажіть далі, — сказав він.
— Кілька разів, батьку, я питав у Леіли, якої вона релігії. Вона відповідала, що ніякої і що віри їй зовсім не треба, що її мати та сестри божі дочки, хоча не з’єднані з Богом ніяким культом. У неї на шиї був медальйон з червоною землею, про яку вона казала, що носить її побожно, з любови до матері.
Ледве я вимовив ці слова, як о. Сафрак блідий, увесь тремтячи, здавив мені руку й закричав над вухом:
— Вона правду сказала! Я знаю, знаю тепер, хто вона така. Арі, ваш інстинкт не одурив вас. Це не була жінка. Кажіть, кажіть, будьте ласкаві!
Батьку мій, я вже замалим не скінчив. З любови до Леіли я зламав таїнство заручин, я одурив мого друга найближчого. Я образив Бога. Поль, довідавшись, що Леіла йому зрадила, трохи не збожеволів з одчаю. Він погрожував, що вб’є її, але вона відповіла йому ласкаво:
— Спробуйте, друже мій, я б хотіла вмерти, але не можу.
Шість місяців вона була моєю; потім одного ранку вона сказала, що вертається до Персії і що я її більш не побачу. Я плакав, я ридав, я кричав: «Ви мене ніколи не кохали!» А вона ласкаво відповіла:
— Правда, мій друже… Але всі ті жінки, що любили вас не більше за мене, не дали вам того, що я вам дала. Ви повинні бути мені вдячні. Прощавайте!
Два дні я то кам’янів з горя, то божеволів. Потім, згадавши про спасіння душі, я кинувся до вас, мій отче. Очистіть, підтримайте, зміцніть моє серце! Я ще й досі люблю її!..
Я замовк. Отець Сафрак замислився, спершись головою на руки. Він перший заговорив:
— Ваше оповідання, моя дитино, показує, що моє велике знайдення правдиве. Ось що може захитати самовпевненість наших скептиків. Слухайте! Ми живемо тепер серед чудес, наче перші люде. Слухайте, слухайте! Я вже вам сказав, що Адам мав першу жінку, про яку в Біблії не говориться нічого, але з якою знайомить нас Талмуд. Вона звалася Ліліт. Її сотворено не з ребра Адамового, а з червоної землі, з тієї, що й його самого сотворено. Вона не була тілом від його тіла. Вона покинула його з власної охоти. Він іще був невинний, коли вона, покинувши його, пішла в той край, у якому через безліч віків оселилися перси, а тоді жили передадамити, прекрасніші та розумніші за людей. Вона не брала участи в грісі наших праотців і не осквернила себе первородним гріхом. І через те її не проклято так, як Єву з потомками. Вона не знає ні горя, ні смерти; у неї нема душі, якій треба спасіння, і вона не здатна до добра так саме, як і до зла. Все, що вона робить — ні гарне, ні погане. Її дочки, яких вона мала в таємничому одруженні, такі самі безсмертні, як і вона, й такі самі вільні в своїх думках та вчинках, бо їм нічого втрачати й нема чого вислужуватись перед Богом. І ось, сину мій, певні ознаки показують, що ця істота, яка вас спокусила, ця Леіла — це дочка Ліліт. Моліться, я завтра вас висповідаю.
На хвилину він замовк, замислившись, потім, витягши з кишені папір, сказав:
— Цієї ночі, як ми попрощалися, мені принесено прикрого листа, який запізнився через снігові замети. Перший вікарій сповіщає мене, що моя книжка засмутила найсвятішого папу та зопсувала йому радість страшного тижня. На його погляд, у моєму творі повно зважливих занадто та нерозсудливих думок. Найсвятіший папа не може благословити такого шкодливого твору. Ось що мені пишуть. Але я розповім найсвятішому папі випадок з вами. Він доведе йому, що Ліліт існує, і що я не вигадую.
Я попросив, щоб отець Сафрак вислухав мене ще хвилину.
— Батьку мій, Леіла, покидаючи мене, зоставила в мене кипарисовий лист, на якому кінцем стилю видряпано незрозумілі мені знаки. Ось цей амулет…
Отець Сафрак узяв тоненький листок, який я йому дав, і уважно до його придивився.
— Це написано перською мовою золотого віку, — сказав він, — і в перекладі значить:
Молитва Леіли, дочки Ліліт.
Господи, обіцяй мені смерть, щоб я могла зазнати життя. Господи! Дай мені докори сумління, щоб я знайшла радість. Господи! Зроби мене такою, як Євині діти!
Микола Дашкієв
БАЦИЛА КАРБОНАТА
Науково-фантастичне оповідання
Мій хороший друг, професор Анатолій Іванович Вовчик, ще й досі стверджує, що «бацилу карбоната» я знайшов випадково. Я не заперечую і відповідаю так: випадок приходить на допомогу тому, хто шукає.
Історія з таємничою бацилою розпочалась більш як п’ятнадцять років тому, одного серпневого дня, коли мій батько проводжав мене, уже першокурсника хіміко-технологічного інституту, до залізничної станції.