— Замовлення моє і просте і складне, — казав Мечислав, копирсаючись виделкою в тарілці, — я хочу мати шматок пляжу, на тому пляжі віллу й фортецю. Я не хочу мати окремо віллу й окремо фортецю. Вілла мусить бути у фортеці, а фортеця у віллі. Ви мене зрозуміли.
Важкі жаб’ячі повіки наповзли на Гартманові омі, й це мало означати, що’йому все зрозуміло.
— Далі. Я не хочу мати сусідів, але місце, де буде стояти моя вілла, не повинно бути глухим. Десь поблизу має пролягати шосе, куди ми прокладемо приватну дорогу з вілли. Кошторис я накидаю, але ті, хто за вашим замовленням будуватимуть цю дорогу, можуть не труситися над кожним центом. Обкрадати себе я не дозволю, але за кожний квадратний дюйм асфальту буде заплачено як слід.
Мечислав замовляв Гартману свою майбутню резиденцію з таким смаком, як сам Гартман кілька хвилин тому замовляв вечерю. Збоку могло здатися дивним, що Гартман ні разу не дістав з кишені свого золотого Паркера й не зробив у блокноті жодної помітки. Але Мечислав знав цю манеру Гартмана тримати в голові все, що йому було необхідно. Хіба не через Гартмана одержували численні фірми гроші, коли виготовляли в різних куточках країни деталі для Мідаса, а пізніше несерійну телеапаратуру? І хіба тоді Гартман щось наплутав чи щось зробив не так? Записника завжди можна загубити, сьогодні він твій, а завтра той самий записник міг стати бог знає чиєю власністю. Ще в молоді роки Гартман переконався, що такого роду записники вельми схожі на чекові книжки з підписом власника — той, хто їх знаходить, може тільки проставити суму і спокійнісінько йти собі до банку. Ставати власником таких записників Гартману траплялося, але ніхто не міг похвалитися, що став власником записника, який раніше належав Гартману. Записників у Гартмана немає, навіть номери телефонів він запам’ятовує стільки, скільки треба, щоб потім так само блискавично забути їх, коли вони перестають бути потрібними.
Гартман відсьорбнув вина й сказав:
— Коли я вас правильно зрозумів, містере Живокіст, вам потрібно щось на зразок того, про що англійці кажуть: “Моя оселя — моя фортеця”, тільки не у фігуральному розумінні?
— Ви мене абсолютно правильно зрозуміли, — підтвердив Мечислав.
— Значить, бетон мусить бути найвищої марки?
— Усе мусить бути найвищої марки.
Жаб’ячі повіки знову наповзли на очі, і Гартман на знак згоди нахилив голову.
— Дещо підходяще в мене є. За шматком пляжу, за віллою справа не стане, а фортецю я вам сотворю на базі вілли. Тепер, з вашого дозволу, я мушу викликати офіціанта, хай принесе сифон свіжої содової, бо це пійло, що на столі, вже нагрілося.
Гартман натис відповідну кнопку, і офіціант-іспанець виріс у дверях. Але весь той час, поки Гаргман йому розповідав, якими мусять бути сифони в порядних готелях, він дивився чомусь не на Гартмана, а на Живокіста. Спершу цей погляд почав дратувати Мечислава, а потім… Потім він відчув, що вже десь зустрічався з цією людиною. Офіціант, правда, не сказав жодного слова, та коли він вийшов, Гартман запитав:
— Чому цей нахабний тип так дивився на вас, ніби піймав вас учора з своєю власною дружиною?
Мечислав тільки знизав плечима. Офіціант повернувся. Тепер він затримався з сифоном значно довше, ніж було потрібно для того, щоб поставити його на місце. Погляд офіціанта став відверто нахабний, колючий і навіть загрозливий. Мечислав майже ніколи не звертав уваги на офіціантів і слуг, його ніколи не цікавили їхні погляди, бо він їх не помічав, але цей іспанець чи поерторіканець почав дратувати Мечислава. Він хотів прогнати його геть, але двері за офіціантом вже тихенько зачинилися.
Гартман щось там казав про кошторис і про фірми, які виконуватимуть замовлення найшвидше і найдешевше, але Мечислав слухав його не вельми уважно. В нього із голови не йшов проклятий офіціант. Ні, він таки десь бачив цю осоружну пику, тільки не може пригадати, де саме. І чому цей тип дивиться на Мечислава, як койот на верблюда? Хіба такі люди, як цей офіціант, можуть коли-небудь за що-небудь ображатися на таких, як Мечислав Живокіст?
І зараз Мечиславові дуже захотілося, щоб Гартман викликав офіціанта ще раз. Щоб ще раз глянувши на нього, пригадати, де вони зустрічалися, з’ясувати, чому він дивиться вовком.
Але тут сталося несподіване. Двері номера рвучко відчинилися, і офіціант зайшов до номера без запрошення, зайшов важкою, кам’яною ходою. Так командор ішов до Дон-Жуана, так офіціант підійшов до Мечислава.
— Ви Джошуа Сміт! Ви не згоріли тоді, я вас відразу ж упізнав!
І тут Мечислав теж відразу все збагнув. Перед ним стояв сеньйор Бартоломео-Рамон-Лопес Осандра власною персоною. Правда, важко було впізнати в цьому худому, наїжаченому, розлюченому чоловікові колишнього ситого й випещеного сеньйора Осандру, але це був, безперечно, він.
На Заході вийшло чимало книг мемуарного жанру про те, як учорашні чистильники взуття, офіціанти та й інший незаможний люд ставали мільйонерами чи навіть і мільярдерами. Ця метаморфоза розцінювалась не просто як промисел божий у нагороду за безважне життя, шанування влади і приємну в усіх відношеннях натуру. Обставини складалися так, що бог богом, а майбутні мільйонери нагороджували самі себе, відмовляючи самі собі тепер, щоб потім не відмовляти собі ні в чому. Вони не пили, не палили, не ходили до дансингів і казино, не відвідували кіно й театрів, уміли економити навіть сірники, і мільйони їхні складалися з центів, зекономлених в молоді-юні роки, тобто тоді, коли особливо хочеться протринькати останній цент. А от вони його не протринькували, вони його роздували доти, доки він не роздувався завбільшки у мільярд, і сідали писати мемуари.
Читати ці мемуари — цілковита насолода. Але ніде, жодне видавництво не видало ще мемуарів мийщика посуду, ліфтера або чистильника чобіт, які б називалися приблизно так: “Як я з мільйонера став офіціантом”. Таких мемуарів годі й шукати, хоча зворотний шлях по щаблях удачі не такий уже і довгий. Стати мільйонером ще не все. Звання мільйонера накладає на тебе кілька святих і необхідних обов’язків. Перший: коли ти мільйонер, стеж, щоб твого мільйона не поцупив сусід-мільйонер, який мріє за рахунок твого мільйона стати мільярдером. Другий обов’язок більш приємний: ти, як мільйонер, зобов’язаний поцупити мільйон у сусіда-мільйонера. Тих, котрі байдуже ставляться до своїх обов’язків, життя у вільному світі карає жорстоко і безапеляційно. Був ти мільйонером — і сів маком. Куди підеш, кому скажеш? Вільний світ — він такий, він поважає не тих, у кого буде колись зайвий мільйон, і не тих, у кого він був, а тих, у кого він є сьогодні.
бсандра належав до тих, у кого мільйон (і не один) був. Обчухрала Осандру. революція на Кардосі, решту підгріб Джошуа Сміт, оцей самий, що сидить зараз перед Осандрою і якому Осандра, благородний сеньйор Рамон-Бартоломео-Лопес Осандра, мусить слугувати…
Скільки друзів мав Рамон-Бартоломео-Лопес Осандра, поки він був найбагатшою людиною на Кардосі! Скільки друзів було в нього у Мільво, хоча тоді справи його йшли не блискуче! І що ж! Він став офіціантом. Звичайно, тоді, після катастрофи в Мільво, не всі відвернулися від нього, й він міг звікувати вік біля якихось багатих покровителів, але сеньйор Осандра осатанів від чергової невдачі, від останньої, фатальної помилки і в своїх невдачах звинувачував усіх. То він вимагав негайної висадки десанту на Кардос, то він наполягав на негайному розслідуванні причин вибуху у Мільво, то він обзивав усіх своїх учорашніх друзів та колег баранами.
І все це робилося публічно, на сторінках впливової газети. Але цікавість до нього швидко згасала, у нього не брали інтерв’ю навіть репортери бульварних газет, дужим світу цього він набрид, а вчорашні друзі зненавиділи його. Підприємство, на якому Джошуа Сміт так невдало випускав човни й аквапланш, було застраховане, і сеньйору Осандрі належала чимала страхова премія. Вчорашні друзі зробили так, що страхову премію розтягли акціонери, й Осандрі не дісталося жодного цента.