Грошей у Вертесових кишенях було небагато, а золотих монет взагалі не було. Але це зовсім не стурбувало Данила. Який дурень носитиме всі свої гроші в кишенях? І хіба Данило не відшукав в одній з кишень ключа від Вертесової каюти? Тепер у нього є час і каюту обстежити як слід, і запозичити в каюті дечого цікавенького. Треба тільки спершу подарувати рибкам цього окоренкуватого. Важкий, з бісової мами…
Вертес опинився у Слупа на спині, і той крекчучи поніс Вертеса, а правильніше Вертесів труп, на палубу.
Шторм уже по-справжньому розгулявся, йти з трупом до самого краю борту, та ще й коли хвилі переливаються через усю палубу, необачно. Слуп звалив тіло Вертеса на палубу і вилаяв себе за нехлюйство: на пальцях трупа блищали персні.
Знімати перстень з живого — морочлива докука, а з трупа? Але там, де дилетант робить дурниці, професіонал діє рішуче й просто: кілька пострілів — і пальці колишнього Вертеса звисли на шкірці. Одірвати шкіру й тепер зняти з цурпалків персні зможе перший-ліпший невіглас.
Залишилося заховати персні до кишені й підштовхнути тіло Вертеса ближче до краю, щоб чергова хвиля забрала його з собою, що й було зроблено ретельно, по-господарському.
…Слуп нескоро повернувся до своєї каюти. Спершу він наніс візит Вертесу, незважаючи на те, що господаря не було вдома. Відшукати гроші й коштовності для такого спеціаліста, яким був Слуп, не вважалося за важку працю, але, перш ніж Данило переконався, що спадщина Хуана Вертеса повністю перейшла до Данила Слупа, минуло чимало часу.
Після трудів праведних годилося спочити, й тепер з почуттям виконаного обов’язку Слуп пішов до своєї каюти.
…Йому захотілося напитися, і він підійшов до каністри з водою. Каністра виявилася підозріло легка… Все ще нічого не розуміючи, Слуп узяв її в обидві руки, нахилив над склянкою, але із каністри навіть не капнуло. Вона була суха, як горлянка верблюда, що здох посеред пустелі Гобі від спраги.
Хто міг випити воду? Навіть дух Вертесів не встиг би за такий короткий час випити стільки води. Слуп був не з тих людей, які бояться божої кари, але тут йому захотілося стати навколішки і благати в бога пробачення за содіяне. Волосся почало ворушитися на його кабанячому загривку. Він безпорадно водив долонею по стінах каністри й раптом наразився на дірку… Спершу на одну, потім ще на одну. Одна була в стінці, друга була в дні. В стінку ввійшла Вертесова куля, з дна вийшла, а вода витекла з обох разом. Як же сталося так, що Слуп не почув дзюркотіння води? А як він міг його почути? За бортом, по той бік ілюмінатора, вже бушував шторм, у Данилових вухах дзвеніло від двох пістолетних пострілів. Потім у нього почалась невідкладна робота, і він вийшов із каюти, а повернувся вже тоді, коли вода витекла вся до краплі.
Данило похолов. Виявляється, постріл Вертеса таки влучив у нього. Вистрелити влучніше Вертес не зміг би навіть тоді, коли б його постріл пронизав Слупові серце.
Але Слупові хотілося жити, Слуп не міг примиритися з тим, що тепер, коли все склалося так напрочуд гарно, коли доля знову всміхнулася йому, він мусить вмерти такою страшною і безглуздою смертю.
До біса! Куди з каюти могло подітися майже двадцять літрів води, коли підлога і стіни вимощені водонепроникним пластролом? А пластрол уже куля не проб’є, тут вже, прошу вас, вибачайте! Підлога в каюті, як і палуба, як і все на цій триклятій “Менхасетті”, похила, і вода, безперечно, зібралася в кутку біля надвірної стінки. Її можна зібрати, зрештою, її можна профільтрувати, і тоді її можна пити, пити, пити! А там вщухне шторм і повернеться Мечислав.
Данило став навкарачки й поліз під стіл у куток… Так, у кутку було вогко, тут тільки що хлюпала вода, її прозорі краплі ще де-не-де блищать на гладенькому пластролі. Але куди, куди, куди вона могла подітися? Не випарувалась же вона за півгодини, це ж майже двадцять літрів?!
Пальці Данила гарячково обмацують куток каюти і… натрапляють на щілину.
О-о, руки б їм покорчило, тим робітничкам, що облицьовували пластролом Данилову каюту. Стріляти їх, живими закопувати в землю, розпинати на мотовилі й бити, бити, бити по поперекові кілком. А де вони? Ага, це він їх тоді той… а вони відомстили йому. Встали з океанського дна й просвердлили дірку…
Данилові не так уже й хотілося пити, і, коли б він знав, що води досить, він навіть міг потерпіти, але тепер він почав божеволіти від спраги. Він кинувся на палубу в надії, що почався дощ, але дощу не було, тільки шаленів вітер і шторм усе набирав і набирав сили. Такий шторм не вщухне до ранку, й завтра Мечислав не буде… Води немає, води немає, води немає…
Слуп майже не спав. Щохвилини йому здавалося, що пришвартовується “Ціцелія”, і хоч він і розумів, що це безглуздя, але щоразу вибігав на палубу.
Ніч була жахлива, але день почався не краще. Слуп спробував поснідати, й спрага з подвоєною силою вхопила його за горло своїми сухими й гарячими пальцями. Весь день він никав по “Менхасетті” в надії знайти щось мокре й прісне. Його не було, хоч мокрого й солоного за бортом вистачало.
Шторм не вщухав. “Ціцелія” не припливла й не могла припливти. Друга ніч була в сто крат жахливіша за першу. Язик розпух і не вміщався в роті, губи потріскались, і на них позапікалася кров.
…На третій день до Слупа прийшов Вертес, і Слуп попросив його продати йому склянку води за мільйон доларів.
— Для чого, — сказав Вертес, — в океані скільки завгодно води. Ти переконаєшся, що її можна пити.
Він узяв Слупа за руку, і вони пішли в океан.^
ЙОГО ОСЕЛЯ — ЙОГО ФОРТЕЦЯ
Гартман не любив, щоб його клієнт зоставався незадоволеним, і Мечислав не став винятком. Вілла була як і хотів того Живокіст. Чи мало яких оригіналів є на світі? Захотілося чоловікові купити купу піщаних дюн з щетиною сухої травички на їхніх горбах — і купив. Захотілося йому поміж цих дюн збудувати віллу — і збудував. Як-не-як, живемо ми у вільному світі й що хочемо, те й робимо.
Пляж починається від ґанку і збігає до самого океану, пляж огороджений, довкіл написи: “приват”, “приват”, “приват”. Такі написи захищають володіння Мечислава Живокіста не гірше ніж таблички: “Обережно! Міни!” Але Мечислав покладається не тільки на таблички. Навколо його ділянки невидимою павутиною розповзлися дроти, й різноманітні реле спрацьовували, як тільки хто-небудь наближався до вілли. На віллі лунали дзвінки, гули сирени, спалахували різноколірні лампи, нагрівалися екрани телевізорів. На екранах з’являлася фігура порушника, і йому назустріч вибігав один з Мідасів. Але досі це були лише учбові тривоги. Ніколи ніхто ще не опинявся серед цих дюн.
Зовні вілла як вілла. Модерна. Бетон і скло. Скла навіть більше, ніж бетону. Але ніхто навіть не підозрював, що скло це міцніше від бетону. Його навряд чи проб’є бронебійна куля. Тендітна, модерна вілла могла витримати будь-який обстріл з усіх видів стрілецької зброї.
Усередині кімнати як кімнати. Спальні, вітальні, бібліотека, хол, дві чи три ванни, кухня, навіть басейн, зате підвали незвичайні. Вони розмістилися у кілька ярусів один над одним. Тут вілла трохи нагадувала “Менхасетту” — під водою більше, ніж над водою. Над землею вілли було менше, ніж під землею. Вона нагадувала гриб, який тільки-но з’явився після дощу.
Підвали належали Живокісту, Нуазе, одному з Мідасів. Нуазе мав чудово обладнані лабораторії і майстерню. Він взагалі не помічав, що три чверті доби проводить глибоко під землею. Конструювати, експериментувати, винаходити й не думати про те, куди приткне Живокіст твої винаходи, — ось як сам себе поки що запрограмував Нуазе.
Підвали, що належали Мечиславу, були найбільші і найнудніші. Там не було нічого, там лише зберігалося золото. Багато золота. Золото в різних видах. Золотоносні підвали являли собою анфіладу схожих одна на одну комор із залізобетонними стелажами. Між стелажами — вузенький прохід, а на стелажах — золото, золото й ще багато, багато, багато золота.