До анфілади комор вели одні-єдині двері. Здавалося, вони мусили б бути якимись надзвичайно важкими, товстими, скрипучими. Але вони були дуже тонкі й не мали жодного замка. До чого складні замки, коли існують фотоелементи й пластрол? Двері зроблені з пластролу, й для того, щоб бути міцними, їм необов’язково бути великими.
Замки з електрофотобіоелементами були наладовані на струми Мечиславового мозку. Його і тільки його. Двері були завжди зачинені, але варто було йому наблизитись, як спрацьовував фотоелемент. Двері й тоді залишалися зачиненими, але вмикався біоелемент. Він ловив частоти Мечиславових біострумів, і двері відчинялися. Мечислав заходив до першої своєї золотої комори, і двері за його спиною тихо зачинялися.
Крім Мечислава, до золотих підвалів через єдині пластролові двері не міг зайти ніхто. Разом з Мечиславом через ці двері теж ніхто не міг зайти. Цей підвал і ці двері знали єдине: “сезам, відчини двері” — біоструми Мечиславового мозку. Але переносити, діставати, знімати, завантажувати на стелажі таку страшну вагу, як тисячі кілограмів благородного металу, не під силу одній людині. Тому анфілада підвальних комор із стелажами була обладнана як автоматична лінія. Мечислав сідав до пульта, спалахували червоні та зелені вічка індикаторів, і починалася робота. Напівфабрикат могутності Мечислава Живокіста оживав і рухався. Злитки сортувалися по вазі, високопробне золото йшло до високопробного, монети сортувалися за вагою і пробою, уламки золотого начиння надходили до тигля…
Завідував тиглем тут-таки, у підвалі, один з Мідасів. Цього Мідаса Нуазе дещо модернізував. Плавати й шукати золото на дні океану він, на відміну від своїх братів, інших Мідасів, не вмів. Це був чорноробочий Мідас — з підвалу він не виходив. Але цей чорноробочий мав освіту хіміка-металурга. Червоне золото від звичайного, дешевенького, 56-ї проби, він пізнавав “із заплющеними очима”. Пізнавав, сортував і плавив.
Тигель Нуазе з допомогою першого Мідаса обладнав автоматичними приладами, і блискучі дзвінкі цеглини вагою від кілограма до десяти кілограмів ритмічно бренькали на транспортер і пропливали перед зачарованими очима Мечислава. Були хвилини, коли Мечислав не вірив сам собі. Йому здавалося, що все це сон, він прокинеться і більше не побачить ні Мідасів, ні підвалів, ні оцих нескінченних блискучих дзвінких цеглин. Але це був не сон. Кожної ночі один чи кілька Мідасів йшли пляжем, пірнали в океан і зникали в безвісті. Куди вони пливли, не знав ніхто. Мечиславові набридло забавлятися, і тепер на жодному з Мідасів не було встановлено телеапаратури. Курс Мідаси прокладали самі, зникали на кілька днів, а оскільки швидкість вони розвивали шалену, можна було підозрювати, що вони оббирають океан десь у районі Карібського моря. Про це свідчили так-сяк відлиті монети й злитки, які можна було знайти лише на іспанських галіонах, що затонули. Траплялися, правда, монети й золоті речі пізніших часів, але хіба в Карібському морі тонули лише іспанські галіони?
…Часом до оселі-фортеці приїздив Гартман, і вони, зачинившись у Мечиславовому кабінеті, про щось довго радились. Гартман починав розуміти, що Мечислав заготовив чималенький запас боєприпасів і ось-ось почне бомбардувати біржу та великі банки. Назрівала гаряча пора, й Гартманові не терпілося нагріти руки й собі.
Мечислав вважав себе людиною, позбавленою будь-яких емоцій, але зараз відчував, що слабіє. Він ловив себе на тому, що в нього свербить язик. Йому хотілося просто-напросто похвастатись кому-небудь своїм багатством. Що з того, що його вуха були сповнені дзвоном золота, що з того, що його очі сльозилися від блиску золота, що з того, що він зміцнював свої м’язи золотими гантелями? Хто про це знав? Він міг за обідом вдавитися риб’ячою кісткою, умерти, й ніхто б не дізнався, що померла найбагатша людина світу. Він міг посковзнутися на сходах, розбити голову, вмерти, й ніхто б не дізнався, що померла найзаможніша людина світу. Зрештою, він міг померти від найбанальнішого грипу, вірус якого був абсолютно байдужий до долі найбагатшої людини світу.
“Ціцелія” з Мечиславом і кількома роботами на борту кинула якір біля “Менхасетти” рівно через добу по тому, як Вертес повів Слупа пити океанську воду. Океан ще не вгамувався, і шлюпку, на якій плив Мечислав до “Менхасетти”, добряче гойдало й заливало водою.
Мечислава спочатку здивувало, а потім обурило й стурбувало, що його ніхто не зустрічав на палубі. Він почав побоюватись засідки. Але й тікати вже було б пізно, “Ціцелія” однаково не встигла б знятися з якоря. З борту “Менхасетти” звішувався трап, і Мідаси (двоє з них були веслувальниками на шлюпці) допомогли Мечиславові піднятися на похилу палубу “Менхасетти”.
Спустившись до трюму, пройшовшись по каютах, обдивившись усі тюки з золотом, Мечислав зрозумів, що на борту “Менхасетти” нікого не було. Тепер можна було поцікавитись долею Слупа й Вертеса. Сліди крові в коридорі, розгардіяш у каюті Вертеса і відсутність там бодай копійки, прострелена каністра й чимала сума грошей у каюті Слупа допомогли Мечиславові реставрувати події, які відбулися тут кілька днів тому.
Мечислав не був тонкосльозий, і доля вірних слуг його зовсім не зворушила. Він наказав Мідасам перенести тюки на борт “Ціцелії”, а капітанові підняти якір. Океанська епопея успішно закінчилася, починалася сухопутна епопея.
Але хоч яким байдужим був Мечислав до Слупової й Вертесової долі, проте, що з ними сталося, його все-таки обходило. Здається, вони могли бути задоволені, вони розбагатіли й сподівалися розбагатіти ще більше, вони мали все, про що мріяли, а зараз про них не знає ніхто. Навіть капітан “Ціцелії” не цікавиться, де вони, що з ними. А чим не схожий на них Мечислав? Тим, що в нього більше золота? І все… Він людина. Череп у нього не товщий, м’язи його не міцніші, шкіра в нього не цупкіша. Мечислав абсолютно не гарантований від того, що сталося з Вертесом і Слупом.
Саме після останнього візиту на борт “Менхасетти” Мечислава почали обсідати такі думки. И у Мечислава почав свербіти язик. Йому раптом захотілося, щоб увесь світ дізнався про його багатство, а разом з тим про його велич і могутність.
Гартман уже давно зрозумів, що Живокіста розпирає таємниця його заможності. Під час однієї розмови з Мечиславом він ніби ненароком закинув:
— Люди, які, крім грошей, люблять ще й ризикувати, зараз роблять непоганий бізнес.
На що Мечислав відповів:
— Бізнес і ризикування неподільні. Хіба можна зробити будь-який бізнес без ризику?
Гартман запалив сигару і, заховавши своє обличчя в хмарі диму, сказав:
— Це так. Але є ще бізнес, не позбавлений романтики і, коли хочете, екзотики.
Мечислав усе ще не давався до рук.
— Цей вид бізнесу чомусь не полюбляє закон. У скрутну для бізнесмена хвильку юристи називають романтичний і екзотичний бізнес іншими словами.
Гартман розігнав рукою сигарний дим, і Мечислав побачив на його обличчі посмішку.
— Бачите, мктере Живокіст, нас тут двоє, і ми не збираємось влаштовувати прес-конференцію. Ми можемо бути відвертими один з одним. Якщо навіть у вашій попільничці заховано магнітофон, то це ні в якій мірі не попсує моєї репутації. Зараз я вам потрібніший, ніж ви мені. І я можу бути з вами відвертий. Коли хочете знати, я багато в чому згоден з комуністами…
— Ви цинік, — скривив тонкі губи Живокіст. Гартман не образився.
— Може, й це. Цинізм у професії бізнесмена вельми необхідна річ. Мені, наприклад, він ніколи не заважав. Я не хочу сказати, що завтра піду записуватися до компартії, але повторюю, що багато де в чому згоден з комуністами. Ми домовились, містере Живокіст, що наша розмова не для преси, отже, я хочу бути відвертий до кінця. Внутрішньо я симпатизую цим хлопцям-комуністам знаєте за що? За те, що вони ніколи не соромляться називати речі своїми іменами. Нам з вами, містере Живокіст, цього не дано…