Над бригантиною з’явився “Веселий Роджер” — чорний прапор з білими перехрещеними кістками й черепом, на галіоні загупали важкі чоботи, запахло димом ґнотів, повисла густа іспанська лайка.
Даремно лаявся і кричав Осандра, даремно офіцери щедрою рукою відсипали мордачі, матросів і солдатів не треба було підганяти. Вони знали, шо янголи небесні ніколи не плавають на бригантинах і що зараз почнеться таке, що примусить бога засоромитись діянь своїх рабів і вдати, ніби він нічого не помітив, нічого не знав, нічого не чув. Сподіватися на милосердя боже було однаково, що сподіватися, ніби пірати запросять їх зараз на кухоль пива чи рому, а за тим відсалютують “Веселим Роджером”, помахають біленькими хусточками, і бригантина піде своїм курсом, а галіон — своїм.
Капітан Осандра надриваючись кричав, командував, намагаючись здійснити складний маневр. Галіон мусив розвернутися бортом до вітру, а значить, бортом до бригантини. Й саме в ту мить борт галіона ревне всіма своїми гарматами і заплює бригантину ядрами. Іншого порятунку немає. В абордажних боях пірати виходять переможцями в дев’яти випадках із десяти. Кожен з цих зарізяк був вартий доброго десятка солдатів. Команда будь-якого галіона панічно боїться піратських кортиків, але й піратська бригантина не може не боятися розжарених ядер, що полетять зараз із галіона. Бували випадки, коли такі залпи робили з піратських бригантин купу трісок, а потім з галіона спускали шлюпку, й матроси мстиво дотоплювали тих піратів, котрі вціліли після вибуху.
Але такі випадки траплялися нечасто, мабуть, не частіше, ніж зустрічі з морськими драконами, про них розповідали як лро легенди й вірили їм не більше ніж легендам.
На бригантині розгадали нескладний маневр капітана Осандри. Та й чому було його не розгадати, коли це був єдиний маневр, який міг дозволити собі незграбний галіон? З бригантини було видно, як по вантах і реях галіона забігали матроси, згортаючи частину вітрил. Поки що маневр не вдавався. Корито-галіон ніяк не розвертався бортом до вітру. Маневр тільки посилив бортову хитавицю, а бригантина як сиділа на носі галіона, так і залишилася сидіти, тільки хіба що збільшилася вдесятеро. Навіть у бейдевінд на бригантині значно легше маневрувати, ніж на галіоні за ходового вітру.
З борту галіона вже бачили вусаті й бородаті пики піратів. Капітан Осандра, відкинувши дорогу підзорну трубу, інкрустовану сріблом і перламутром (на біса вона тепер здалася?), уже неозброєним оком відшукав на містку бригантини свого “колегу”. Високий, ставний, з русявою борідкою і блакитними очима, закутий у якийсь дивовижний панцир, капітан піратської бригантини вишукано спирався спиною на фок-щоглу й з неперевершеною галльською грацією кидав короткі команди. Часом його тонкі губи кривила саркастична посмішка. Так усміхатися вміють лише французи. Піратська бригантина могла б вважатися французьким судном, бо, за винятком кількох ірландців, одного албанця і одного генуезця, вся команда її складалася з французів. Французом був і капітан, мій далекий родич Амбруаз Нуазе…
Так-так, панове, я не соромлюся, в нашому роду були пірати, були представники й інших професій, не менш романтичних, але таких, якими не заведено пишатися у вишуканому товаристві.
Амбруаз Нуазе був дворянином, як і всі мої предки, але доля його склалася так, що він на багато років позбувся всього, навіть доброго імені. Французькі королі ніяк не могли забути нашому родові витівок Амбруаза, й дворянство нам повернули мало не перед самою Великою революцією. Власне, тоді, коли воно вже нікому не було потрібне.
Але я ухилився. Амбруаза зробили піратом самі ж таки королі. Щось він з ними не поділив, захопив у Тулоні королівське судно, зібрав ватагу веселих хлопців та й повіявся морями й океанами.
Ага, найголовнішого мало не забув! Від Жака Нуазе, того бідного хрестоносця, про якого я вже вам розповідав раніше, через кілька поколінь до Амбруаза дійшла лицарська справа — лати, шолом і чомусь одне стремено. Чому воно було одне, я добре знаю і завдяки мені ви знаєте теж. Але далекі мої родичі не знали, чому стремено одне, й з ним були пов’язані романтичні легенди.
Зараз Амбруазові було не до легенд. Він стояв на капітанському містку й мусив або перемогти, або загинути. Третього — почесного полону або почесної нічиєї — йому було не дано. Бо він був піратом і його просто повісили б на реї. Амбруаз мусив або перемогти, або загинути. Гинути він не хотів. І тому він зробив усе можливе, щоб його бригантина була не там, куди летіли ядра з галіона.
А галіон виплюнув вогонь усім своїм бортом саме в ту мить, коли бригантина міняла галс.
Коли б хто-небудь дивився збоку, то міг би подумати, що це щаслива випадковість. Вода закипіла перед носом у бригантини від десятка ядер, але жодне з них не знайшло цілі. Бригантина залишилася неушкодженою. Але це була не випадковість. Це була нагорода фортуни майстерності капітана Амбруаза Нуазе. Відкотити назад гармати, забити порохом, ядрами, піднести ґноти — для цього потрібні були хоч лічені, але хвилини. Цих хвилин мій родич галіону не дав. До його борту притерся борт бригантини, й у тіло галіона вп’ялися абордажні гаки.
Іспанці робили відчайдушні спроби товстими тичками відштовхнути бригантину, сокирами й кортиками рубали держаки гаків, але легше видерти реп’яха із волохатого собачого хвоста, ніж відчепитися від піратської бригантини. Перші сміливці стрибнули з реїв і вант на палубу галіона, решта дерлися вгору по борту галіона, бо галіон був набагато вищий від бригантини.
З-поміж перших був Амбруаз Нуазе… Важкий удар сокири дістався йому в груди, захищені дивовижним панциром, і за мить до своєї смерті іспанський солдат побачив золотий блиск у тому місці, де сокира здерла загадковий лак, нанесений сарацинським ковалем сотні років тому. Гадаю, що іспанець не встиг подумати, що божеволіє, Амбруаз просто не залишив йому для цього часу. Кортик мого родича пройшов крізь серце іспанця, як вітер крізь одчинену кватирку, і крізь ту ж кватирку вилетіла з іспанця душа.
Але, мабуть, перед боєм вони однаково палко молилися одному й тому ж богові, і бог ухвалив задовольнити прохання обох. Мабуть, Амбруаз просив у бога смерті для свого ворога, й до бога дійшла його молитва. Іспанець звертався до бога з аналогічним проханням, і його прохання теж не залишилось поза увагою. Від фальшборту одірвався важкенний дубовий брус і штовхнув Амбруаза в груди. Нещасний Амбруаз Нуазе, мій коханий родич, сторч головою полетів за борт. У звичайних умовах він виринув би, як корок, бо не було плавця кращого, ніж Амбруаз Нуазе. Та коли оправити найлегший корок золотом, він не випливе ніколи. Амбруаз, наче важок, пішов на дно. Й цього разу прокляте сарацинське золото занапастило славного французького хлопця.
Золото, коли його дуже багато, завжди губить тих, хто хоче, щоб його було ще більше. Це стосується і вас, мсьє Живокіст. Але мова зараз не про вас. До вас ще дійде черга. Я хочу сказати ще кілька слів про долю капітана Рамона-Бартоломео-Лопеса Осандри. Про долю преподобного отця Флоріана, про долю решти команди галіона і, звичайно, про доліО’ екіпажу піратської бригантини.
У перші хвилини ні французи, ні іспанці не помітили, що пірати позбулися капітана. А втім, коли б навіть і помітили, це вже нічого б не змінило. Піратам треба було битися до перемоги або загинути. Вони не здригнулися навіть тоді, коли помітили, що Амбруаза вже немає в живих, але це надало сили й надії іспанцям, і вони сподівалися на перемогу й порятунок.