Сталося щось незрозуміле. Чи то бог задовольнив прохання і тих, і тих, чи одвернувся і від тих, і від тих. Смолоскип чи іскра, гарматний гніт чи вуглина (яке це має значення?) потрапили у пороховий льох.
Невдовзі на поверхні океану плавала жменя трісок, і за ту жменю трісок хапалися вцілілі французи й іспанці. Хапалися вони недовго. Доти, доки ними не зацікавилися акули. Золото, зрозуміло, пішло на дно і лежало там доти, доки його не знайшли Мідаси…
* * *
— До речі, — сказав Живокіст, прочитавши писанину Нуазе, яку він йому знову підсунув, — Мідаси зацікавилися не лише тим золотом, що було в трюмах галіона “Сан-Себастьян”, вони зацікавилися і латами ваших любих родичів. Один з Мідасів нещодавно приволік мені цей родинний золотий металобрухт, і я згадав вашу минулу казку. Зараз ви написали ще одну. Для чого?
— Я хочу вас застерегти… — Нуазе встав і пройшовся кабінетом, нервово ламаючи пальці.
Як був несхожий він зараз на того кругленького, гладенького, дотепного Нуазе, якого Живокіст уперше побачив кілька років тому й спокусив. Зараз це була знервована, хвора людина із згаслими очима, бліда, з перекошеним від якогось внутрішнього душевного болю обличчям. Здавалося, Франсуа Нуазе тільки що пережив жахливе горе, в душі його відбулась непоправна катастрофа. Очі Франсуа благали у Живокіста порятунку для них обох.
По тонкому обличчю Мечислава блукав сарказм.
— Від чого ви хочете мене застерегти? — скептично всміхаючись, запитав він.
— Що ви робите?! Романтика, хай навіть пов’язана з певним ризиком і з певним порушенням закону, відійшла набік і поступилася місцем відвертим злочинам. Це жахливо!
— Що ви маєте на увазі?
— Ви добре знаєте, що я маю на увазі. Добре! Не вдавайте із себе дурника. Я допомагав вам красти золото у територіальних водах багатьох країн, і я ладен за це нести відповідальність. Але я не хочу бути пособником відвертого вбивці, й зовсім не тому, що боюся електричного стільця! Моя мораль…
— Чхати я хотів на вашу мораль, — відказав Живокіст.
МІДАСИ ГРАБУЮТЬ СУШУ…
…Випадок, що призвів до цієї розмови, був і трагічним, і закономірним. Про те, що сталося, газети не переставали писати ще й досі. Це була суперсенсація. У пустельному піщаному штаті Керада, де зберігався національний золотий запас, було викрадено півтори тонни золота. Злочинців не знайшли ще й досі, хоч до розшуків підпряглися кращі детективи чотирьох континентів.
Національний золотий запас зберігався серед напівпустельного степу за сто чи більше миль від найближчого населеного пункту. Пробратися до місця збереження золотого запасу можна було лише однією дорогою і, звичайно, тільки на машині. Машина не могла залишитися непоміченою — її б затримали поліційні патрулі ще миль за п’ятдесят до цього незвичайного складу.
Пішки пробратися було б легше, патрулі, звичайно, не встежили б за пішоходом. Він міг би переховатися в якомусь видолинку, зарившись по вуха в пісок, чи причаїтися у заростях кактусів. Це теоретично. Але практично коефіцієнт корисної дії від вояжу до району збереження золота дорівнював би нулю.
Ні, практично золото, що зберігалося у пустелі, було в значно більшій безпеці, ніж тоді, коли б його зберігали навіть у центрі великого міста, за бетонними мурами, у металевих сейфах. З-поміж численних корпорацій гангстерів за сто останніх років не знаходилося жодного божевільного, який би ризикнув поживитися за рахунок національного золотого запасу. Для гангстерів цього золота начебто не існувало, вони поліпшували свій добробут в інших місцях.
І раптом сенсація. Не просто вкрадено півтори тонни золота, не просто перебита вся охорона, за винятком сержанта Бена Лайка, — злочинці досі не впіймані. Є нові жертви. За невідомих обставин зник всесвітньовідомий детектив Форстер Бревіс і троє поліційних агентів. Газети писали, що Форстер Бревіс натрапив на слід із своїми хлопцями, але його перехитрила банда гангстерів. Та сама банда, що вчинила таке зухвале пограбування.
Ось що розповів детективам і журналістам єдиний живий (хоч і важко скалічений) свідок тих подій — сержант Бен Лайк:
“Тієї ночі в безпосередній близькості від золота патрулювали ми вдвох з Чарлі. Гарний хлопець був Чарлі, траплялося, вип’є пляшку “Білої Коняки” — і хоч би тобі в одному оці. Тепер він п’є на тому світі, якщо там взагалі є віскі. Але того вечора ні я, ні Чарлі навіть не зросили губ — правила в нас суворі й традиційні, і коли ти ідеш на вахту, мусиш бути тверезий, як конфірмантка. Ми повечеряли, випили по фужеру безалкогольного фруктового коктейлю, взяли автомати й пішли на варту.
Наша охорона завжди ходить у парі, й не просто тому, що так безпечніше. Ніхто з нас, як і наші попередники, навіть не знали, що таке небезпека. Всі ми були твердо переконані, що легше вкрасти з неба місяць, між поцупити отаку півтонну золоту свинку. Інструкція все ж таки веліла дивитися у бік дороги й розстрілювати без попередження кожну незнайому машину, яка наважиться наблизитися до нас. Тут у пустелі така тиша, що, перш ніж побачити машину, ми б почули її гул навіть найтихішого мотора за добрих десять миль.
І я, і Чарлі добре знали, що ніякої машини не може бути. Наші їдуть виключно вдень, і, коли б трапилося щось надзвичайне, нас попередили б по телефону. По телефону ніхто не попереджав, наша машина мала прийти не раніше дванадцятої години завтрашнього дня, гангстери… Боже, хто думав про гангстерів? Усі наші інструкції ми вважали до тієї ночі традиційними умовностями. Перша-ліпша гангстерська машина буде розстріляна за десятки миль від нас. Наші хлопці їх так продірявлять, що нам нікуди буде всадити жодної кулі. Кому захочеться стріляти в решето?
Ні-і, гангстери з машиною відпадали. Вже швидше вони прилетіли б на вертольоті, і такий варіант теж передбачала інструкція.
Але з вертольота зробити решето теж не вельми важко. Знову ж таки, хіба вертоліт зміг би наблизитись до нас непомітно?
…Ці троє прийшли пішки. Так, панове, я знаю, багато хто мені не вірить, була призначена навіть психіатрична експертиза, спеціалісти ще й досі вважають, що таке практично неможливо… Я розумію вас, панове, коли б мені ще за півгодини до цього нещастя розповіли, що таке можливе, я плюнув би тому хлопцеві в обличчя й одягнув би йому на голову пивний кухоль.
Ну, я б ще ледве-ледве повірив, що знайдеться хлопець, який візьме на плечі півтонну золоту свинку. Хіба мало розвелося різних атлетів? Ну, я ще повірив би, що такий хлопчак, може, піде з нею геть, коли йому ніхто не заважатиме. Але ж ми стріляли! Ми стріляли в них упритул! Ми не могли не поцілити, бо з такої відстані, стріляючи з автомата, поцілив би навіть абсолютно сліпий. Ми випустили по них сотні куль. Ми чули, як кулі барабанять по їхніх тілах і рикошетують, відскакують на всі боки.
Одна така куля влучила мені в руку… В це я не міг повірити. Спершу я подумав, що стрельнув хтось з них… Їх було троє… Коли ми з Чарлі помітили їх на дорозі, то так здивувалися, що спершу ніяк не могли зрозуміти, хто ж це такі. Про те, що це можуть бути гангстери, жоден з нас навіть не подумав. Хіба є на світі божевільні гангстери, котрі б вибирали для прогулянок при місяці такі місця? Нам з Чарлі навіть не було страшно, ми відчували, що ніякої небезпеки нема, нас просто розбирала цікавість — хто це такі?
“Ей, хлоп’ята, — гукнув Чарлі, — якого біса ви тут крутитесь? Ви часом не сновиди?”
Ми сподівалися, що вони озовуться і все стане зрозумілим, все стане на свої місця. Але вони не озвалися і не стріляли, вони просто насувалися на нас, як привиди.
— Ти віриш у привидів? — пошепки запитав мене Чарлі.
Я відповів, що не вірю, але що тепер, здається, по. чну вірити. Ми ще раз чи двічі гукнули до них, але, побачивши, що вони не звертають на нас уваги, почали стріляти. Власне, за інструкцією ми повинні були це зробити значно раніше, але хто міг думати про інструкцію в такі хвилини? Хіба інструкція передбачала пішоходів на цьому відтинку дороги? Як вони могли пройти? Отак, з голими руками, без припасів, без зброї, зрештою, навіть без звичайнісіньких мішків, у яких їм було б зручніше нести золото? Хоча стривайте, щось схоже на мішки в них було. А може, це мені приверзлося? Тоді, коли я втрачав свідомість, мені здалося, що один з них відтягнув шкіру на спині й запхнув туди золоту свинку. Не буду наполягати на цьому, може, все було не так. Бо коли в людини розтрощені обидві ноги й прострелена рука, їй може приверзтися ще й не таке… Та це, зрештою, не міняє суті справи…