На хвилину Нуазе замислився, а потім сказав:
— Слухай, Мідасе, як на твою думку, хто на тому новому заводі монтує Мідасів?
— Думаю, що самі Мідаси. Правда, досконаліші. Пам’ятаєте тих, з першої серії, яких монтував із деталей я особисто, а програмували ви.
— Тоді скажи мені таку річ. Чому ти не там? Адже ти розумніший за всіх них, разом узятих? Чому ти не там? Чому, зрештою, Живокіст, практична людина, ніде більше тебе не використовує?
— Цього я не знаю, — знизав плечима Мідас.
— А я знаю. Живокіст боїться Мідаса, тому що розум Мідаса гуманний, людський і вже органічно нездатний на підлість. Тепер не досить позбавити Мідаса тієї чи тієї інформації, він знову її набуде. А ти уяви собі, що ти почнеш програмувати ту продукцію, що зараз випускають на новому Живокістовому комбінаті. Живокістові зараз потрібні безсловесні тварюки, які б тягали для нього золото, і бандити та вбивці. Для чого йому інтелектуальні та гуманні роботи?
— Він захоче мене демонтувати, — сказав Мідас, — але живим я в руки не дамся.
Це “живим” не здивувало Нуазе. Він сприйняв його як єдине доцільне й правильне в цьому розумінні слово.
— Мідасе, ти мусиш стати вбивцею, — рішуче сказав Нуазе.
— Я давно до цього готовий і не розумію, чому досі…
— Боюся, що ти мене не зрозумів. Убивство Живокіста тепер нічого не дасть. Залишається Гартман і, найголовніше, Ферч. Терор ніколи нікому не ставав у пригоді. Я зараз не маю змоги поліпшувати твою політичну освіту. Час не той, часу взагалі обмаль, до того ж у мене все пливе перед очима…
— Вам треба спочити, — ще раз делікатно втрутився Мідас.
— Ми наспочиваємось до того, що будемо спочивати в могилі. Слухай мене уважно. Від сьогодні ми з тобою працюватимемо над проблемою блокування цих електронних дверей та вікон, пізніше доберемось і до Мідасів, вони будуть знешкоджені або стануть слухняними, як цуценята. Як це зробити, ми повинні подумати, на те ми й вчилися дечому й дещо вміємо. Залишаються ферчисти знадвору. З ними впораєшся ти, й тоді — воля! Ти повинен стати Мідасом-охоронцем, бо у Живокіста з дня на день можуть дійти руки й до тебе. Ти мусиш поміняти шкіру, якщо так можна висловитись. Твоїми електронними, гуманними, інтелектуальними бебехами ми повинні начинити коробку цього йолопа-охоронця, його зіпсований електронний мотлох ми покладемо до твоєї пластролової шкіри. Вимкнути живлення у Мідаса-охоронця зможеш тільки ти, мене він до себе не підпустить. Зрозумів? Стало тихо-тихо. Нарешті Мідас сказав:
— Я— я не зможу цього зробити…
Нуазе лукаво усміхнувся і вдарив себе по коліну.
— Філософія? Ну, добре. Хай тоді гине людина й робот, який теж, по суті, став людиною. Хай залишається на втіху Живокістові і його банді електронний кретин. Я стомився… Я хочу спати… Залиши мене самого…
Мідас тихо вийшов.
А через кілька днів Гартман, сидячи в міському кабінеті Мечислава і доповідаючи про різні справи, сказав:
— До речі, Мідас, той, найперший, згорів.
— Як згорів? Хіба на віллі була пожежа? — звів брови
Мечислав.
— Ні, ви мене не так зрозуміли. Ну… він просто зіпсувався. Нуазе пояснив, що там, усередині, в нього не спрацювали якісь запобіжники, щось перегоріло, він втратив інформацію і…
— Лізете з різними дурницями, — відмахнувся Живокіст. — Я думав — справді щось важливе. Одним Мідасом більше, одним менше — яка різниця? Цікаво знати, чи доповідали б ви ковбасному королеві про те, що кіт украв у нього одну сосиску? Нате ось краще, читайте і завтра доповісте, що зроблено.
З тими словами Живокіст простяг Гартманові газету. З газетної шпальти на Гартмана дивився портрет знайомої людини. Десь Гартман уже бачив цього іспанця чи пуерторіканця, але де — він зараз не міг пригадати. Він напружив усю свою чіпку пам’ять і, напевне, так і пригадав би, бо Гартман умів пригадувати й не таке, але Живокіст нетерпляче пересмикнув плечем.
— Читайте, читайте!
Газета “Голос нації” дещо об’єктивна, поміркована, ліберальна і багато де в чому прогресивна, одна з небагатьох, яка боролася з Живокістовими бандитами пера, вмістила статтю “Осандра проти Живокіста!” Ага! Тепер Гартман згадав. Це був той офіціант, що тоді в “Рожевій Мері” накинувся на Живокіста, вимагаючи якоїсь компенсації. Гартман швиденько пробіг очима статтю, і йому стало зрозуміло все. Таких подробиць з біографії свого шефа не знав навіть він. Журналіст, який узяв у Осандри інтерв’ю, наполягав на розслідуванні, на судовому процесі. Він відверто мостив Живокіста на лаву підсудних. У статті також ішлося, що містер Осандра доручив вести судову справу відомому в усій країні адвокатові Стіву Баркінсу. Газета була глибоко переконана, що Живокіст не тільки відшкодує містеру Осандрі всі заподіяні збитки. Газета ставила питання руба й вимагала суду над Живокістом як над карним злочинцем. На суді мало з’ясуватися, звідки Живокіст нахапав стільки багатства…
— Як бачите, Дарлінг має спільника, — скривив рота Живокіст.
— Переконаний, сер, що хлопці Дарлінга розшукали цього покидька. Або він сам догадався прийти до них. Як би там не було, я глибоко переконаний, сер, що Стіву Баркінсу платитиме Дарлінг. Баркінс дешево не бере, та ще й за такий процес!
— Усе це мене мало турбує, — роблено позіхнув Живокіст, — але мені хочеться, щоб завтра ми з вами вели мову про щось інше.
Живокіст устав, пружини викинули із крісла Гартмана. Коли Гартман був уже біля дверей, Мечислав зупинив його:
— Не здумайте ліквідувати цього Осандру. Мені не потрібно зайвих розмов.
І тут Гартман остаточно переконався, що Живокіст боїться, боїться, як шкідливе котеня. Справді, якщо втрутиться уряд, авантюра Живокіста може скінчитися погано. Тоді кому скрутиться, а Гартманові змелеться. Дивно, що президент чогось вичікує, дивно, чому не втручається федеральний суд. Тартанові стало страшно. Тепер він рятував власну шкіру, а це він умів робити.
Адвокат Стів Баркінс узяв трубку.
— Стів? Це Гартман. Ви мене знаєте, я ніколи нікому нічого не раджу, й зараз я залишаюся вірним своєму принципу. Але я не раджу вам починати цей ідіотський процес.
Гартман прислухався до трубки, але вона мовчала.
— Ви мене чуєте, Стів? — не витримав Гартман.
— Я вас вельми добре чую, Альфред, але, на жаль, я не можу скористатися вашою порадою.
— Це не порада.
— Тоді це погроза?
— Ні, ще не погроза. Просто я хочу запропонувати вам справу, яка принесе вам трохи більше, ніж пропонує Дарлінг.
— До чого тут Дарлінг?
— Стів, не будемо дітьми…
— Мої принципи…
— Стів, я чув, у вас нова цяцька? “Беро” нової марки — чудова машина, але я чув, що в цих машин часто без усякої причини вибухають мотори, причому на великій швидкості.
— Це погроза?
— Абсолютно ні. Я вважаю своїм глибоким обов’язком застерегти вас, ви ж знаєте, як я…
— Не будемо про це.
Трубка мовчала. Цього разу Гартман не підганяв її. Він знав, що Баркінс відгукнеться сам. І він не помилився.
— А яку справу ви пропонуєте мені, Альфред?
— Про це мова іншим разом.
І Гартман поклав трубку. Тепер у ньому не було ніякого сумніву, що Баркінс відмовить Осандрі. Проте завтра зранку Гартман мав намір знову подзвонити Стіву Баркінсу: справа для такого блискучого адвоката, яким був Баркінс, безперечно, знайдеться. Його можна використати в процесі проти редактора “Голосу нації”. Цього мерзотника треба притягти до відповідальності за наклеп у пресі і дифамацію. Це не пізно буде зробити й завтра, а поки що Гартман почав розшукувати по телефону Ферча…
Наступного дня газета “Голос нації” друкувала некролог. Якось воно сталося так, що молодий талановитий журналіст Боб Стівен, автор інтерв’ю, — він брав його в Осандри, — раптом покінчив життя самогубством за день до власного весілля. Газета розповідала про сльози невтішної нареченої, жодним словом не пов’язуючи смерть Боба з уміщеним в газеті інтерв’ю, але Гартман не оцінив такого благородства газети. Газета словом не обмовилася про наступний процес “Осандра проти Живокіста”. Гартмана не зворушили навіть сльози невтішної нареченої. Він тут-таки потелефонував Стіву і хазяйським тоном звелів йому починати процес проти “Голосу нації”.