* * *
— Джонні, докинеш?
— Докину!
— Вона ж важка!
— Не важча молота! — І за тими словами Джонні кидав протитанкову гранату, що взяв у арсеналі під розписку, й вона, описавши геометрично правильну параболу, падала на землю з вибухом.
— На шматки! Дивись ти, це не робот! Виявляється, це був живий ферчист. Морока!
А вже старий Стів біг і несамовито лаявся:
— Який кретин витрачає протитанкові гранати на цих тарганів? А чим будемо механічного збивати з ніг?
Джонні безпорадно розводив довгими руками.
— Чорти ж його батька знали. Зовні вони однаковісінькі. А механічних надовго не вистачить, одного ми розібрали — у нього енергія уже закінчувалась, а заправитись, батареї зарядити йому нічим і ніде.
— Думати, думати треба, ви цих тарганів з золотими пряжками ловіть голими руками. Вони вже бульки пускають.
— Хлопці, робот зупинився!
Усі побігли дивитися на робота, в якого скінчилася енергія. Це стояв справжній труп. Але стояв, не падав. Джонні штовхнув його, і він упав на брук, як порожній бідон.
— Це я його мов гранатою, — зітхнув Джонні.
— Нічого, — втішив хтось хлопця, — ми йому електричний мозок прочистимо, і він у нас ще запрацює. Потужний, як трактор, буде мішки носити.
— Ага! А ти без роботи залишишся. Демонтувати його до бісової мами!
— На мітинг, хлопці, на мітинг!
* * *
— Міегере Бобкінс, ви відчинили свій магазин?
— Так, місіс Берклі, і даю в борг.
— Це ж чудово!
— Торгівля мусить жити, незабаром це божевілля закінчиться, і всі речі матимуть свою ціну.
Дрібні торговці відчули кон’юнктуру й поклали собі не втрачати клієнтів. Хто-хто, а вони з нетерпінням чекали того дня, коли можна буде прочитати в газеті, що Живокіст став банкротом, і містер Ферч і вся його компанія оголошені поза законом. Ферч і його товариство сиділи в печінках у дрібних власників. Власники маленьких ресторанчиків, крамничок, бензоколонок боялися ферчистів значно більше, ніж червоної і чорної загрози разом узятих. До того ж “рука Москви” була десь далеко, і ніхто її на власній шиї безпосередньо не відчував, зате загребущі руки ферчистів тяглися до всього, що тільки потрапляло їм на очі. Ніхто з представників дрібної буржуазії не хотів ставати прикажчиком у Живокіста із своєї доброї волі. Чинити йому відвертий опір ніхто з них не наважувався, але тепер, коли знайшлися люди, які не побоялися прогнати ферчистів, ніхто з власників і підприємців більше не сумнівався, що Живокіста не втрятує його золото. Це був саме той випадок, коли думки дрібної буржуазії і пролетаріату співпадають.
— Беріть, місіс Берклі, беріть ще ці консерви, містер Берклі одержить у суботу гроші…
— Ви дуже люб’язні, містере Бобкінс.
* * *
— Хлопці, сюди, ферчиста впіймали!
Троє у замащених мазутом комбінезонах вели гевалуватого телепня. Золота пряжка посеред живота поблискувала, як ліхтарик, кийок з золотими кільцями все ще висів у нього на руці, кийок ніхто не здогадався відібрати, відібрали тільки автомат і пістолет. В одну мить навколо цієї мальовничої групи утворився щільненький натовп.
— На стовп його! На гілляку!
— Ставте його до стіни! Ану, хлопче, дай чергу з автомата.
— Це буде самосуд, панове, так не можна! Це ж теж людина!
— Людина? Подивіться на цього захисника, чи часом він не має золотої пряжки? Можна і його за компанію!
Уже в декого з’явилися в руках обрізки водопровідних труб, у декого — ножі, а в декого — просто уламки цегли. Хтось устиг посадити ферчистові під око здоровенного синяка, й узагалі життя його коштувало зараз значно дешевше, ніж манюсінький шматочок золотого кільця, що поблискувало на його кийку. Натовп був наставлений войовничо. Якийсь пристойно одягнений містер просив не вбивати ферчиста… доти, доки він не збігає додому по фотоапарат. Тут близько, лише два квартали. Окоренкуватий шофер вантажівки вийшов із кабіни (все одно не проїдеш) і, розштовхуючи плечем натовп, опинився в центрі подій. Найперше він звернувся до пристойно одягненого громадянина:
— А ви своїми руками впіймайте такого красунчика й робіть тоді з ним що хочете. А з цим я поговорю!
Пбачивши плечистого шофера, впійманий ферчист став білий як стіна й повис на руках своїх конвоїрів.
— Що, впізнав, голубчику? — підійшов до нього шофер. І звернувся до присутніх: — На тому тижні цей тип вибив мені два зуби, а мій товариш і досі лежить у лікарні з проламаною головою. Це його робота!
Шофер вишкірився й показав чорну дірку на тому місці, де були зуби.
— Можеш побалакати з ним, — сказав один у замащеному комбінезоні.
— Зараз побалакаю, — шофер рвучко здер з нього пояса з золотою пряжкою, потім обвів очима натовп: — Коли тут є міс і місіс, хай одвернуться.
Ферчист тихенько заскавчав і затулив обличчя руками. Шофер так само рвучко смикнув його за штани, й ґудзики розкотилися по асфальту. Штани впали нижче колін.
— Збирай ґудзики! — наказав шофер і штовхнув гевала в спину, той мусив зігнутися, і… тут запрацював пояс із золотою пряжкою.
— Оце тобі за мої зуби, оце тобі за Бобову голову, оце тобі за мої зуби, оце тобі за Бобову голову!
Натовп вибухнув реготом, а шофер, притиснувши гевала коліном до асфальту, молотив його поясом і пряжкою по відповідних місцях. Видно, був знавцем своєї справи, бо пряжка перетворилася в повітрі в суцільне золоте коло, а ферчист заревів, як бугай.
Натовп додав шоферові сил:
— Так його, так, коли батько не вчив, то повчи хоч ти!
Якийсь дідусь похитав головою і по-філософському сказав:
— Тепер він зможе показувати свої сідниці за гроші. Не кожного били золотими пряжками.
Попрацювавши як слід, шофер кинув на землю пояс і здер з ферчиста штани.
— Підеш додому без штанів!
Натовп зареготав ще гучніше й розступився. Ніхто тепер не збирався убивати цього недоумкуватого гевала. Обсмикнувши сорочку, натягуючи її до колін, схлипуючи, він поплентався кудись до провулка.
Натовп почав розходитись, шофер сів до кабіни. И тоді хтось підняв пояс з золотою пряжкою.
— Стій! Забери її собі, це ж золото! Вставиш зуби. Шофер висунувся з віконця.
— Ти збожеволів? Буду я носити в роті те, що в нього було зараз на…
Машина рушила. Пояс полетів під колеса. Коли всі розійшлися, на асфальті залишився пояс з розплющеною пряжкою. Золото — м’який метал.
* * *
То тут, то там виникали стихійні мітинги. Поліція не заважала, її наче взагалі не існувало на білому світі. Ферчистам було не до того, їх викурювали із усіх нір, як пацюків. Газети не виходили, радіо мовчало, й люди ладні були слухати кого завгодно, тільки б він говорив голосно, лаяв Живокіста, безладдя в країні, ферчистів.
На пивну бочку видерся худорлявий засмаглий чоловік, мабуть іспанець чи пуерторіканець. Від хвилювання він плутав іспанські і англійські слова, але суть його промови була зрозуміла всім.
— Те, що загарбав Живокіст, повинно бути повернуто законним господарям! — гукнув худорлявий і вимахнув сухим кулачком.
— Правильно! Правильно! Правильно! — підтримали його присутні.
— Скажу про себе, — продовжував оратор, — бачите, до чого довів мене Живокіст? А колись я мав фабрики й заводи, колись у мене в банку лежали мільйони. Він обікрав мене, він обікрав усіх…
Натовп ніяково замовк.
— Коли він обібрав мене до нитки і я пішов до його холуя Гартмана, той…
Якийсь молодий хлопець відштовхнув оратора плечем.
— Що ви його слухаєте? — гукнув новий оратор. — Хіба ви його не впізнаєте? Це ж Осандра, той самий сеньйор Осандра, який збирався судитися з Живокістом. Його портрет друкувався тоді в газетах. Бачите голубчика? Він хоче, щоб ми своїми руками виймали йому каштани з вогню. Трудящі на острові Кардос випхали його в плечі, тоді цей кізяк прибився до нашого берега й хоче, щоб ми його рятували. Хай повертається на Кардос, може, його колишні робітники й батраки зустрінуть з квітами…
Натовп зареготав.
— … а в нас вистачає своїх кровопивців. Що ми вигадаємо від того, що замість Живокіста над нами буде цей чи інший паразит? На Кардосі хлопці довели свою справу до кінця…