Часом примхливий острів, знущаючись над людьми, вдає, ніби хоче їм віддати свою здобич. Якось після великих вітрів піщані дюни острова перемістилися, і перед людьми постала розкопана могила американського кліпера, який пропав безвісти дев’яносто років тому.
Так, пісок берегів острова Сібл перемішаний з уламками посуду, матроськими ґудзиками, валяються там монети різних країн, тріски різних порід дерева, величезні іржаві якорі, шматки ланцюгів, жмутки канатів, які не встигли перегнити, а часом забіліє в жовто-сірому піску людська кістка…
Океан і Сібл не зовсім ковтають свої жертви. Пісок, пливкий, як і вода, заповнює кожну шпарину в суднах, і одні з них загрузають у відмілині по горішні палуби, інші — по труби, треті — по щогли і борти. Цвинтар, справжній цвинтар. І довкола хрести, і довкола скорботні пам’ятники. Тільки що без вінків і без квітів на могилах.
Ось одна з найсвіжіших могил, де в 1947 році було поховане велике американське судно “Менхасетта”. Частина борта й щогла все ще стирчать над водою.
Тут одного серпневого вечора, коли океан хоч і хвилюється, але не сердиться (сердитись він почне десь у середині вересня), майже біля самого борта “Менхасетти” кинула якір невелика за тоннажем, але з чудовими мореплавними якостями яхта. На яхті почалася метушня, і чайкам, що сиділи на іржавих леєрах та на щоглах напівзатонулого судна, стало зрозуміло, що люди з яхти мають намір висадитись на борт “Менхасетти”.
Чайки не помилились, люди таки справді почали висадку.
Капітан яхти, мабуть, навіть за тихої погоди не дуже довіряв якорям, бо течія була велика, й тому наказав увімкнути двигун. Тепер яхта стояла рівніше, її не зносила течія, і якірні канати вже не так натягувалися.
Від яхги до борту судна відпливла перша шлюпка, потім друга… Коли перша повернулася назад до яхти, друга знову пливла до “Менхасетти”. Так вони снували між яхтою і “Менхасеттою” кілька годин, перевозячи на борт судна, що потонуло, вантажі в добре запакованих ящиках та людей.
Уже було зовсім темно, коли яхта вибрала якір і поволеньки, ніби крадучись, заднім ходом відпливла й зникла в океані.
Було помітно, що люди на борту корабля, який потонув, — маленький організований підрозділ, скерований чиєюсь дужою волею. Раз у раз чулися різкі й чіткі команди. Як від магніту суворим малюнком у всі боки розходяться силові лінії, так розходилися люди від сухорлявого чоловіка, який примушував слухати себе навіть тоді, коли промовляв зовсім тихо.
До речі, про його голос. Коли б цей голос почув зараз сеньйор Рамон Бартоломео Лопес Осандра, він би подумав: “Ні, Джошуа Сміт не загинув під час вибуху, і тіло його не знайдено зовсім не тому, що воно згоріло. Просто Джошуа Сміт утік. Але який біс затаскав його сюди, на борт оцього напівзатопленого судна? Дивна людина, цей Джошуа Сміт, і мусить цей Джошуа Сміт закінчити свої дні на електричному стільці, бо де ж тоді справедливість?”
На це Данієль Слоуп (він же Данило Слуп) мав би сказати:
— Слухайте, ви, придуркуватий сеньйоре, де ви тут бачили містера Джошуа Сміта? Оцей молодик, оцей наш хазяїн, по-вашому, містер Джошуа Сміт? Ха-ха-ха! Він такий Джошуа Сміт, як я папа римський! Це ж Мечислав Живокіст, синок мого старого колеги Янька Живокіста на прозвисько Могила. То, виходить, він не одного мене наколов? А-ха-ха-ха! І набагато вас? Що? А-ха-ха-ха! О-о-го-го, сеньйоре Осандро! Ну, мене спершу не так, щоб набагато, спершу він начебто шантажував мене по-божому, але ви тільки послухайте, яку він устругнув зі мною штуку. Навіть ми з його батьком навряд чи додумалися б до такого. Я розумію так: шантаж — значить, шантаж! Шантаж мусить бути чесний, як і годиться між порядними людьми. Маєш змогу шантажувати кого б там не було, шантажуй, шантажуй навіть тата рідного, але шантажуй по правилах, одержуй гроші й іди собі під три чорти. Але на дірявій шкурі одного й того ж дідька заробляти двічі — такої о між нами не водилося.
Приносить він мені деякі документи, котрі могли б дещо скомпрометувати мене. Ну, не взагалі, а так… Розумієте, я саме мав одне — грошові зацікавлення у місті Грібтауні… Чули таке місто? Гарне, між іншим, місто. Різні отам інтелігентики, ота всяка культурна наволоч підтримували аптекаря О’Келлі. Це був мій єдиний поважний конкурент. Але я не пошкодував грошей, натякнув декому з хлопців, що поїтиму їх безкоштовно хоч і рік (я утримував тоді кав’ярню “Метелик”, або, коли хочете краще, то бар), і справи мої поліпшали, з усього було видно.
У нас, у Грібтауні, народ дужий, і до бару ходять частіше, ніж до аптеки. І саме в той час, коли в мене все мастилося, з’явився ваш, як ви на нього кажете, Джошуа Сміт. Зі мною він недовго грав у піжмурки й відразу ж сказав, хто він і що. Головне — людина слова. Це мені відразу ж сподобалось. Так і так, каже, я прийшов вас шантажувати. Звичайно, нікому не приємно, коли тебе шантажують. По собі знаєте, сеньйор Осандра, як із власними грошиками розлучатися. Але цей Славко скрасив мої неприємності відвертістю, діловитістю: так, каже, і так, я прийшов вас шантажувати. Завжди приємно мати справу з людиною слова, яка тобі не морочить голову, а відразу каже, по що прийшла. Звідки ж мені було знати, що він підсунув мені лише копії, а оригінали півгодини тому продав моєму конкурентові О’Келлі?!.
Наступного ранку спокійнісінько розгортаю “Ієрихонську трубу Грібтауна” (є там така газетка мерзенна), й у мене темніє в очах. Усі ті документи, що мені їх так люб’язно продав Славко Живокіст, синок мого покійного колеги, всі вони до одного надруковані на сторінках цієї мерзенної газети. Ну, ви самі розумієте, що моє добре ім’я було знеславлене, виваляне в багнюці, й бізнес мій ляснув. Пізніше, коли О’Келлі вже не бачив в моїй особі ні ворога, ні конкурента, я якось зайшов до нього й по-дружньому поцікавився, скільки молодий Живокіст злупив з нього за ці документи? І що, ви думаєте, виявилось? А виявилося, що копієчка в копієчку стільки ж, скільки й з мене. Ви бачили що-небудь подібне? Ні, мушу вам сказати, що, мабуть, таки надходить кінець світу, бо в наші часи теж шантажували, торгували документами, що могли будь-кого скомпрометувати, й усе таке інше, але робили це чемно, як порядні люди, а не так.
Після того як мій бізнес ляснув, мені залишилося тільки латати дірки у власному бюджеті. А їх було таки чималенько. Й хабарі перед тим доводилося давати, і цей молодик трохи облупив мене, та ще й довелося давати декому хабарі після опублікування в газеті тих документів. Я зціпив зуби й зайнявся виключно комерцією, і вже дещо почало ставати на рівні ноги, коли гульк — з’являється раптом у Грібтауні в моєму барі “Метелик” Славко Живокіст разом з оцим чорним, важким, волосатим. Славко називає його сеньйор Вертес, начебто його звуть Хуан Вертес, а під яким іменем звали ви його, сеньйоре Осандро, цього я не знаю. Словом, вони вдвох зайшли до мого бару “Метелик”, і, коли б їх було не двоє, я розвалив би пляшкою голову синкові мого старого колеги. Але їх було двоє, і я ледве стримав свої нерви.
Мечислав підійшов до мене, широко всміхаючись, ніби не він пограбував і продав мене двічі. Двічі. “Ну, дядьку, — сказав він, — от ми й зустрілися. Налий нам чого-небудь промочити горло, та не здумай підсипати якоїсь зарази”. Це я, прошу вас, такий дурний, що у власному барі буду труїти людей, щоб не минути електричного стільця? Я промовчав і налив їм чарочки. Вони випили, й тоді Мечислав сказав мені: “Дядьку, ви колись просилися зі мною. Тепер така можливість є. Підете чи передумали?”