Вона підтвердила кивком голови.
— З якої причини?
Жінка знову наставила очі на комісара.
— Що вам треба?
— З якої причини?
— Психічна невідповідність, здається.
— Ремі страждав на психічні розлади?
— Та ви що, з неба впали? Багато хто домагається бути комісованим через психічні проблеми! Це ж нічого не значить. Ви симулюєте, верзете казна-що, вас комісують.
Ньєман нічого не відказав на це, хоча всім своїм виглядом, либонь, виражав невисловлений осуд. Жінка раптом зміряла очима його коротко стрижене волосся, його строге елегантне вбрання, і губи її гидливо скривилися.
— Чорт забирай, ви коли-небудь щезнете звідси чи ні?
Ньєман підвівся й тихо сказав:
— Я вже йду. Але я хотів би, щоб ви знали дещо.
— Що? — виплюнула вона.
— Подобається вам це чи ні, але вбивць ловлять саме такі люди, як я. Тільки такі люди, як я, можуть помститися за вашого чоловіка.
Обличчя жінки закам’яніло на якусь мить, а потім її підборіддя затремтіло й вона вибухнула плачем. Ньєман обернувся й рушив до виходу.
— Я зловлю його, — сказав він.
Уже біля дверей він ударив кулаком по стіні й кинув через плече:
— Їй-богу, присягаюся, я зловлю того сучого сина, який убив вашого чоловіка.
Надворі йому вдарило в очі сліпуче сонячне світло. Під повіками затанцювали чорні плями. Ньєман перечекав кілька секунд, а потім змусив себе заспокоїтися й підійти до машини. Плями помалу перетворювалися на два жіночих обличчя. Фанні Феррейра, чорнявка. Софі Кайюа, білявка. Дві сильні, розумні, войовничі жінки. Жінки, яких йому, либонь, ніколи не судилося тримати у своїх обіймах.
Поліціянт щосили вдарив прикріплену до стовпа залізну сміттєву урну, яка трапилася йому на дорозі, а потім за звичкою глянув на пейджер.
На екрані блимало: судовий медик закінчив розтин.
II
7
На світанку того самого дня, двісті п’ятдесят кілометрів на захід, лейтенант поліції Карім Абдуф дочитував книжку з кримінології про використання методу «генетичних відбитків пальців»[19] у розслідуванні зґвалтувань і вбивств. Над цим товстезним, шестисотсторінковим томом він провів майже цілу ніч. Лише коли кварцовий будильник задзвонив, поліціянт глянув на цифри: 07.00.
Карім зітхнув, відкинув книжку й пішов на кухню готувати собі чорний чай. Повернувшись до вітальні, — яка також правила йому за їдальню та спальню, — він підійшов до еркерного вікна і став удивлятися в сутінь, що панувала надворі. Притулившись чолом до шибки, поліціянт оцінив свої шанси коли-небудь провести розслідування із застосуванням генетичного матеріалу в тому глухому закутку, до якого його направили служити. Шанси дорівнювали нулю.
Молодий араб дивився на ліхтарі, що, немов цвяхи, досі тримали темні крила ночі. У горлі йому став гіркий клубок. Навіть у ті часи, коли він був по вуха в криміналі, Карімові вдавалося уникати в’язниці. І ось тепер, маючи двадцять дев’ять років віку, коли він сам зробився копом, його запроторили до найпаскуднішої в’язниці з усіх, які тільки можна собі уявити, — маленького провінційного містечка, придавленого нудьгою і загубленого в кам’янистій улоговині. В’язниці без мурів і без ґрат. В’язниці психічної, що точила його душу, як іржа залізо.
Карім поринув у мрії. Він уявляв, що, як в американських фільмах, затримує серійних убивць завдяки аналізу ДНК і спеціальному програмному забезпеченню. Він бачив себе на чолі наукової групи, яка вивчає генетичні карти злочинців. У результаті досліджень і аналізу статистичних даних науковці виявляли дефект, щось на кшталт розриву десь у ланцюжку хромосоми й визначали його як ключову ознаку злочинних нахилів. Колись уже йшла мова про подвійну хромосому Y, що нібито мала бути характерною для вбивць, але згодом цей слід виявився хибним. У Карімових мріях, одначе, сукупність літер генетичного коду таїла нову «орфографічну помилку», яку відкривали завдяки Карімові та його безупинним затриманням. Раптом за спиною аж морозом сипнуло.
Молодий поліціянт знав, що коли така «помилка» існує, то вона є і в його хромосомах.
Слово «сирота» ніколи нічого не означало для Каріма. Шкодувати можна лише за тим, що знав, а вихідцеві з Магрибу[20] ніколи не довелося зазнати чогось бодай трохи схожого на родинне життя. Його перші спогади обмежувалися кутком із застеленою лінолеумом підлогою та чорно-білим телевізором у дитячому притулку на вулиці Моріса Тореза в Нантері[21]. Карім зростав у незугарному й безбарвному кварталі. Низькі будиночки сусідили з висотками, пустища поступово переходили в житлові масиви. І ще він пригадував, як бавився в хованки на будівельних майданчиках, що помалу витісняли бур’янові хащі його дитинства.
Карім був дитиною, яку покинули. Або знайшли. Усе залежало від того, з якого боку дивитися. У кожному разі він не знав своїх батьків, а виховання, яке згодом дістав, жодним чином не нагадувало Карімові про його походження. Арабською він розмовляв погано, а про іслам мав лише доволі туманне уявлення. Невдовзі підліток позбувся своїх вихователів, від чиєї доброзичливості й простосердя його нудило, і віддався на волю вулиці.
Тоді-то він і відкрив для себе Нантер — територію без кордонів, посмуговану широкими проспектами, помережану велетенськими житловими масивами, заводами й адміністративними будівлями, населену перехожими, які сновигали туди-сюди, знервовані, пом’яті, у брудних лахах і які не чекали нічого доброго від завтрашнього дня. Але бідність приголомшує тільки багатих. Карім же навіть не помічав тих злигоднів, якими просякло все місто, від найдрібнішого камінця до поораних зморшками облич.
Натомість він зберігав зворушливі спогади про свої підліткові часи. Часи панків, які жили сьогоднішнім днем. Тринадцять років. Перші дружки´. Перші подружки. Як не дивно, серед самотності й збурення парубочих літ Карімові вдалося відшукати причини для любові й співчуття. Після сирітського дитинства тяжкі роки юнацтва дали йому немовби другий шанс на зустріч із довколишнім світом, із людьми, яким він міг відкрити себе. Спогади про ті часи досі були такі кришталево виразні, наче це все сталося вчора. Довгі посиденьки в пивничках, жарти і сміх друзів, що тісною юрмою оточили пінбольні автомати. Клубок у горлі від нескінченних мрій про котрусь гожу дівчинку, побачену на сходах ліцею.
Але передмістя ховало своє темне обличчя. Абдуф завжди знав, що Нантер — це сумне й пропаще місце. Тепер він виявив, що містечко це може бути ще й жорстоким і смертельно небезпечним.
Одного п’ятничного вечора до кафе при басейні, що працювало в нічну зміну, вдерлася банда чоловіків. Без жодного слова ногами й пивними пляшками вони жорстоко побили власника закладу. За що саме — ніхто достеменно не знав. Либонь, якась давня образа: когось із них не пустили всередину або дорікнули за незаплачене пиво. Ніхто з присутніх навіть не поворухнувся. Але притлумлені крики власника, що доносилися з-поза барної стійки, ще довго відлунювали в Карімовій голові. Тої ночі йому багато чого пояснили. Він дізнався імена, місця, чутки. Юний араб зазирнув до іншого світу, про існування якого раніше навіть не здогадувався. Світу насилля, недоступних кварталів і підвалів, просяклих кров’ю. Іншого разу на вулиці Колишньої Мерії бійка перед концертом перетворилася в криваве побоїще. Знову порахунки якихось ворожих кланів. Карім бачив хлопчаків, що катулялися з розбитими обличчями по асфальту, бачив дівчат із липким від крові волоссям, що намагалися заховатися за машинами.
Араб ріс і переставав пізнавати своє місто. Від самого дна здіймалася потужна хвиля. Усі захоплено розповідали про Віктора, камерунця, який ширявся на дахах будинків. Про Марселя, гульвісу з обличчям, покарбованим віспинами, і синьою цяткою, витатуйованою на індійський манір на чолі, якого кілька разів арештовували за бійки з лягавими. Про Жамеля й Саїда, які взяли ощадну касу. Часом Карім зустрічав цих типів перед своєю бурсою й дивувався їхньому почуттю гідності, їхній шляхетній поведінці. Це були не якісь грубі, неосвічені злодюги, а елегантні парубки з вишуканими манерами, блискучими очима й вивіреними рухами.
20
Назва, яку дали середньовічні арабські географи та історики країнам, розміщеним на захід від Єгипту та Аравійського півострова. До складу Магрибу входять: Мавританія, Марокко, Алжир, Туніс, Лівія.
21
Нантер (фр. Nanterre) — місто та муніципалітет у Франції, адміністративний центр департаменту О-де-Сен, одне з найбільших передмість Парижа, розміщене на відстані близько 13 км на північний захід від Парижа.