Двоє чоловіків зайшли до просторої зали книгозбірні. Там на них чекало дивовижне видовище. Два офіцери кримінальної поліції з понурими мінами, а також ціла ватага простих правоохоронців без кітелів були цілковито занурені в ретельне дослідження бібліотечних фондів. Перед ними стосами — ба навіть колонами — вишикувалися сотні книжок. Спантеличений Жуано запитав:
— Що це все таке?
Один із офіцерів йому відповів:
— Та що… Робимо, що наказали… Шукаємо всі книжки, де мовиться про зло, релігійні обряди й…
Жуано краєм ока глянув на Ньємана. Того такий безлад у розслідуванні, здавалося, вразив аж до серця. Комісар загорлав до криміналіста:
— Але ж вам було наказано працювати з комп’ютером! А не ритися на полицях!
— Ми запустили в комп’ютері пошук за назвою і темою. А тепер переглядаємо книжки, шукаємо якихось указівок, якихось подібностей із цим убивством…
— Ви радилися з інтернами? — урвав його Ньєман.
Офіцер досадливо скривився.
— Це ж філософи. Узялися з нами дискутувати. Перший пояснив, що зло — це обивательське поняття і його треба розглядати із соціального чи навіть марксистського погляду. На цього ми махнули рукою. Другий торочив щось про межу та її подолання, про те, що ця межа — у наших головах… що наша свідомість постійно сперечається з верховним цензором… Словом, нічогісінько ми не допетрали. Третій узявся читати лекцію про абсолют і пошуки неможливого… Щось про містичний досвід, який може втілитися в прагненнях як до зла, так і до добра. Тож… Я… У цьому всьому сам чорт ногу зломить, чесне слово, лейтенанте…
Ньєман вибухнув реготом.
— Казав я тобі, — віддихавшись, кинув він до Жуано, — мудрагелів треба остерігатися!
Потім звернувся до приголомшеного криміналіста:
— Шукайте далі. До ключових слів «зло», «насильство», «тортури», «ритуал» додайте ще «вода», «очі», «чистота». Гляньте в комп’ютері. І найголовніше — знайдіть там імена студентів, які брали ці книжки, працювали над цими темами, наприклад писали дисертацію. Хто сидить за центральним комп’ютером?
Кремезний, присадкуватий хлопчина, розминаючи плечі, відказав:
— Я, комісаре.
— Що ще ви знайшли у файлах Кайюа?
— Списки попсутих книжок, нові замовлення тощо. Списки студентів, що приходили працювати в читальному залі, та їхні місця.
— Їхні місця?
— Атож. До обов’язків Кайюа належало призначати їм місця он там. — Кивком голови лейтенант показав на засклені кабінки. — Він записував у комп’ютер, хто де сидить.
— Ви не знайшли його дисертації?
— Знайшов. Тисяча сторінок про античність і цю… як її… — Він кинув оком на аркуш паперу, на якому було щось нашкрябано. — Про Олімпію. Там розповідається про перші Олімпійські ігри й усякі священні ритуали довкола того всього… Та ще нудь, скажу я вам.
— Роздрукуйте й прочитайте.
— Га?!
Ньєман насмішкувато додав:
— По діагоналі, звісно.
Хлопчина мав розгублений вигляд, та комісар не відступався від нього:
— Щось іще було в компі? Відеоігри, електронні листи?
Поліціянт заперечно похитав головою. Ньєман не здивувався. Він здогадувався, що Кайюа жив тільки книжками. Сумлінний бібліотекар, який дозволяв собі відірватися від професійних обов’язків лише для одного — своєї дисертації. Яке ж зізнання можна витягнути з такого аскета?
П’єр Ньєман обернувся до Жуано:
— Ходімо. Розкажеш, що тобі вдалося з’ясувати.
Вони усамітнилися між стелажами, заставленими книжками. У кінці проходу поліціянт у кашкеті воював із книжкою. Комісар ледве стримав усмішку. Жуано розгорнув свій нотатник.
— Я опитав кількох інтернів і двох бібліотекарів, що працювали разом із Кайюа. Ремі не надто цінували, але поважали.
— А чому не цінували?
— Не було конкретної причини. У мене склалося враження, що поруч із ним люди почувалися ніяково. Він був замкнутий, нетовариський. Навіть не намагався зійтися з іншими. У певному розумінні це в’язалося з його роботою. — Жуано обвів приміщення заледве не наляканими очима. — Тільки уявіть собі… сидіти цілісінькими днями тут, у бібліотеці, в цілковитій мовчанці…
— Про його батька тобі щось розповідали?
— Він теж був бібліотекарем, ви це знаєте, адже ж так? Атож, мені розповідали про нього. Людина такого самого ґатунку. Мовчазний, непроникний. Мабуть, ця атмосфера — наче у сповідальні — зрештою таки відбивається на психіці.
Ньєман сперся на стелаж.
— Тобі сказали, що він загинув у горах?
— Звісно, сказали. Але тут немає нічого підозріливого. Старого накрило лавиною…
— Знаю. То ти гадаєш, що ніхто не мав причини ненавидіти Кайюа, ні батька, ні сина?
— Комісаре, убитий приносив замовлені книги зі сховища, заповнював карточки й розсаджував студентів у читальному залі. Хто і за що хотів би йому помститися? Студент, якому він не видав потрібної книжки?
— Гаразд. Що в нас по альпінізму?
Жуано знову погортав нотатник.
— Кайюа був неперевершений альпініст і часто ходив у походи. Минулої суботи, як стверджують свідки, що його бачили, він, очевидно, вибрався в пішу прогулянку. Збирався зійти на висоту приблизно дві тисячі метрів. Спорядження із собою не брав.
— Із ним разом хтось ходив?
— Ніхто й ніколи. Навіть дружина. Кайюа був самітник. На межі з аутизмом.
— Я знову ходив до річки, — поділився Ньєман своєю інформацією. — І знайшов сліди гаків, що були вкручені в скелю. Гадаю, убивця скористався методами скелелазіння, щоб витягнути тіло нагору.
Жуано невдоволено поморщився.
— А бодай йому! Я ж теж там лазив…
— Отвори — всередині западини. Убивця закріпив у ній блок, а потім опустився вниз, щоб створити таким чином противагу трупові.
— Чорт забирай!
Обличчя його виражало суміш досади й захоплення. Ньєман усміхнувся.
— Це не моя заслуга: мені підказав свідок. Фанні Феррейра. Справжня профі. — Він підморгнув Жуано. — Та ще й яка краля… Я хочу, щоб ти покопав у цьому напрямку. Склади вичерпний список досвідчених альпіністів і всіх, хто має доступ до такого спорядження.
— Але ж у нас тут таких тисячі!
— Попроси своїх колег допомогти. Попроси Барна. Хто зна, може, з цього щось і вийде. І ще візьмися за очі.
— Очі?
— Ти ж чув, що розповідав медик, хіба ні? Убивця вийняв у жертви очі й зробив це дуже акуратно. Я не маю ані найменшої гадки, що це означає. Може, це якийсь фетишизм. Може, якась особлива форма очищення. Може, ці очі — нагадування для вбивці про якусь сцену, яку бачила жертва. А може, він боявся погляду, який переслідуватиме його все життя. Я не знаю. Усе це доволі туманно, а я страшенно не люблю цієї психологічної каламутини. Я хочу, щоб ти перетрусив місто й зібрав усю інформацію, яка може стосуватися очей.
— Наприклад?
— Наприклад, з’ясуй, чи в цьому університеті або й у цілому місті не траплялося якихось надзвичайних випадків, пов’язаних із цим людським органом. Переглянь протоколи місцевої поліції за останні роки, а також усілякі повідомлення в місцевій пресі. Бійки, у яких когось поранено. Може, випадки знущання над тваринами. Не знаю: шукай сам. Довідайся також, чи в цій місцевості не спостерігається незвичного рівня сліпоти або інших очних захворювань.
— Ви справді думаєте, що я знайду…
— Я нічого не думаю, — зітхнув Ньєман. — Просто шукай.
У кінці проходу поліціянт в однострої раз по раз скоса зиркав на них. Зрештою він покинув свої книжки й зник. Ньєман тихим голосом мовив далі:
— Ще мені потрібно точно знати, як Кайюа провів свої останні тижні. З ким зустрічався, з ким розмовляв. Склади список його телефонних розмов, удома й на роботі. І всіх листів, які він отримував. Можливо, Кайюа знав свого вбивцю. Можливо, навіть призначив йому зустріч там, нагорі.