— А від його дружини ви нічого не дізналися?
Ньєман не відповів.
— Я чув, що з нею непросто, — додав Жуано.
Лейтенант заховав свій блокнот. Обличчя його знову набрало звичного кольору.
— Не знаю, чи слід мені вам це казати… Попри цей понівечений труп… схибнутого вбивцю, який розгулює десь тут…
— Але?
— Але, чорт забирай, я стільки нового дізнаюся поруч із вами!
Ньєман гортав книжку, яку взяв навмання з полиці,— «Топографія і рельєф департаменту Ізер». Він сунув її лейтенантові в руки й промовив:
— Що ж, молися, щоб ми стільки само дізналися про вбивцю.
13
«Тіло лежить на боці в зігнутій позі. М’язи під шкірою напнуті, як канати. Чорні й фіолетові рани на блідій, подекуди синюватій шкірі».
Повернувшись до аудиторії, де він працював, Ньєман узявся розглядати полароїдні знімки трупа Ремі Кайюа.
«Обличчя жертви. Повіки напіввідтулені над чорними дірками очниць».
Не знявши навіть пальта, комісар сидів і думав про ті страждання, яких довелося зазнати цьому чоловікові. Про жах, який оселився в цьому безневинному містечку. Поліціянт боявся зізнаватися самому собі, що чекає гіршого. Ще одного трупа, можливо. Або ж того, що цей злочин так і залишиться безкарним, а час і страх, замість змусити пам’ятати про нього, зітруть його з людської пам’яті.
«Руки жертви. Вигляд зверху й знизу. Гарні, тонкі пальці, що закінчуються стертими пучками. Не лишають жодних відбитків. Сліди від мотузок на зап’ястках, зернисті, темні, затверділі».
Ньєман, перекинувши стілець, рвучко встав і прихилився до стіни. Переплівши пальці на потилиці, він пригадав власні слова: «Кожен елемент розслідування — це дзеркало. А вбивця ховається десь у «мертвій зоні». Комісара не полишала впевненість, що Кайюа вибрано не випадково. Смерть бібліотекаря була пов’язана з його минулим. З кимось, кого він знав. Або з чимось, що вчинив. Або з таємницею, яку вивідав.
З чим же?
Кайюа з дитинства проводив усе своє життя в університетській бібліотеці. І щовихідних зникав, шукаючи самотності на захмарних висотах, які здіймалися над долиною. Що ж він міг зробити такого, що міг довідатися, щоб заслужити таку кару?
Ньєман вирішив дізнатися більше про минуле жертви. Чи то інтуїтивно, чи то через особисті причини він почав з епізоду, який привернув його увагу під час розмови з Софі Кайюа.
Зробивши кілька телефонних дзвінків, він нарешті з’єднався з 14-им піхотним полком, який розташовувався поблизу Ліона. У цьому полку проходили триденне медичне обстеження всі молоді призовники з департаменту Ізер. Після того як Ньєман назвався й пояснив причину свого дзвінка, його скерували до архівного відділу, де він попросив дістати особову справу юного Ремі Кайюа, якого в дев’яностих роках було визнано непридатним до військової служби.
Ньєман почув у слухавці приглушене клацання клавіатури, віддалені кроки, а потім шелест паперу. Він попросив архівіста:
— Прочитайте мені висновок.
— Я не впевнений, чи можу це зробити… Звідки я знаю, що ви справді комісар поліції?
Ньєман зітхнув.
— Зателефонуйте до жандармерії Ґернона. Запитайте капітана Барна й…
— Гаразд. Я прочитаю. — Архівіст погортав сторінки. — Я пропускаю подробиці, відповіді на тестові запитання й усяке таке. Отже, вашого Ремі Кайюа звільнено від військової служби за статтею П4 з діагнозом «гостра шизофренія». На берегах психіатр дописав рукою: «Потребує лікування», — і підкреслив ці слова. І ще додав: «Зв’язатися з медцентром у Ґерноні». Скидається на те, що цьому хлопчині бракувало не одної клепки, бо ж зазвичай…
— Там є прізвище лікаря?
— Звісно. Майор військово-медичної служби Іванс.
— Він ще працює у вас?
— Так. Він зараз нагорі.
— З’єднайте мене з ним.
— Я… Гаразд. Не кладіть слухавки.
У слухавці розляглась електронна мелодія, а потім пролунав низький, басовитий голос. Ньєман представився й пояснив, що йому треба. Лікар Іванс був налаштований недовірливо. Зрештою він запитав:
— Як прізвище призовника?
— Кайюа. Ремі Кайюа. Ви комісували його п’ять років тому за статтею П4. Гостра шизофренія. Ви часом не пригадуєте його? Я хотів би дізнатися, чи симулював він, на вашу думку, свою хворобу.
— Це конфіденційна інформація, — почувся заперечливий голос.
— Лікарю, труп Кайюа знайшли запхнутим в ущелину. Перетяте горло. Видлубані очі. Сліди численних тортур на тілі. Слідчий суддя Бернар Терпант викликав мене з Парижа, щоб розслідувати цю справу. Він може зв’язатися з вами й сам, але ми лише згаємо час. Чи ви пам’ятаєте…
— Пам’ятаю, — урвав його Іванс. — Психічно хворий. Жодних сумнівів.
Хоча Ньєман десь у глибині душі такого й чекав, відповідь лікаря заскочила його зненацька. Поліціянт перепитав:
— Він не симулював?
— Ні. Я щороку маю справу із симулянтами. Здорові мають куди більшу уяву, ніж ті, що хворі по-справжньому. Вони плетуть казна-що, вигадують якусь неймовірну маячню. Справжнього хворого легко пізнати. Він скутий своїм безумством. Воно точить, гризе його. Навіть божевілля має свою… раціональну логіку. Ремі Кайюа був хворий. Класичний випадок.
— Які були вияви його божевілля?
— Амбівалентність[32] мислення. Втрата контакту із зовнішнім світом. Мутизм[33]. Типові симптоми шизофренії.
— Лікарю, але ж ця людина працювала бібліотекарем у Ґернонському університеті. Він щодня контактував із сотнями студентів…
Іванс розсміявся.
— Божевілля — це хитра бестія, комісаре. Воно вміє ховатися перед чужими очима, прибирати невинного вигляду. Ви мали б це знати краще за мене.
— Але ж ви щойно мені сказали, що його безумство впадало вам у вічі.
— У мене великий досвід. Крім того, пізніше Кайюа міг навчитися себе контролювати.
— Чому ви дописали в його справі: «Потребує лікування»?
— Я порадив йому лікуватися. Це й усе.
— А ви, зі свого боку, зв’язалися з медцентром?
— Правду кажучи, я вже й не пригадую. Випадок був цікавий, але, здається, в лікарню я таки не повідомив. Знаєте, якби душевнохворий…
— «Цікавий»? Я добре вас почув?
Лікар засопів.
— Той чоловік жив у ізольованому світі, украй суворому світі, у якому його власна особистість розмножувалася. Серед інших людей він, певна річ, намагався вдавати певну гнучкість, але насправді він був буквально одержимий порядком, чіткістю. Кожне його почуття викристалізовувалося в конкретну форму, окрему особистість. Він був людина-армія. Просто таки… захопливий випадок.
— Він був небезпечний?
— Без сумніву.
— І ви його просто відпустили?
На якусь хвилю запала мовчанка, а потім комісар почув у слухавці:
— Знаєте, божевільні на свободі…
— Лікарю, — обірвав його Ньєман, стишивши голос, — цей чоловік був одружений.
— Що ж… мені дуже шкода його дружину.
Поліціянт поклав слухавку. Те, що він виявив, розширило перед ним обрії. І поглибило його тривогу.
Ньєман вирішив здійснити ще один візит.
— Ви мені збрехали!
Софі Кайюа спробувала зачинити двері, але комісар ліктем заблокував їх.
— Чому ви мені не сказали, що ваш чоловік був хворий?
— Хворий?
— Шизофренік. Лікар каже, його треба було тримати в божевільні.
— Мерзото!
Міцно стиснувши губи, вона знову шарпнула двері, але Ньєман без особливих труднощів завадив їй. Попри своє гладко зачісане волосся й розтягнутий светр, ця жінка здавалася йому вродливішою, ніж будь-коли.
— Невже ви не розумієте? — закричав він. — Ми шукаємо вбивцю. Ми шукаємо мотив убивства. Ремі Кайюа міг щось учинити, щось, що пояснювало б його жахливу смерть. Можливо, він сам уже навіть не пам’ятав про цей учинок. Я благаю вас… лише ви можете мені допомогти!
32
Амбівалентність — психічний стан роздвоєності; співіснування протилежних почуттів (наприклад, таких, як любов і ненависть) до людини, об’єкта чи ідеї; невизначеність або нерішучість, яким напрямком йти чи як учинити. Розглядається як одна з ознак початкового стану шизофренії.
33
Мутизм — у психіатрії і неврології стан, коли хворий не відповідає на запитання і навіть знаками не дає зрозуміти, що він згоден вступити в контакт.