Поки Дерто уважно читав документ, комісар мимоглядно роздивлявся місце, у якому перебував, — простору оранжерею зі спітнілими, подекуди тріснутими скляними стінками з довгими брудними патьоками. Широченне, як віконні шибки, листя, несміливі крихітні карлючки паростків, ліниві ліани, покручені й переплетені, — здавалося, уся ця рослинність веде боротьбу за найменший клаптик землі. Дерто підвів очі й спантеличено глянув на Ньємана.
— Ви кажете, цей зразок був узятий у цій місцевості?
— Саме так.
Дерто поправив окуляри.
— А можна поцікавити де? Я маю на увазі, де саме?
— Ми знайшли його на трупі вбитого чоловіка.
— Звісно… Я мав би й сам здогадатися… Ви ж із поліції. — Він знову замислився, обличчя його виражало дедалі більший сумнів. — Труп знайшли тут, у Ґерноні?
Комісар лишив це запитання без відповіді.
— Ви можете підтвердити, що такий хімічний склад води пов’язаний із забрудненням продуктами спалювання бурого вугілля?
— Ну так… щонайменше це результат сильного кислотного забруднення. Я відвідував семінари на цю тему. — Він знову глянув у список складників. — Рівень H2SO4 і HNO3… украй високий. Але кажу вам ще раз: таких ТЕС у нашій місцевості нема. Їх нема тут, як нема й загалом у Франції чи інших країнах Західної Європи.
— А може якась інша промислова діяльність спричинити таке забруднення?
— Ні, не думаю.
— А де ж тоді є заводи з такими викидами?
— Понад вісімсот кілометрів звідси, у Східній Європі.
Ньєман заскреготів зубами. Він не міг погодитися з тим, що його перший слід обірвався так швидко.
— Може бути ще одне пояснення… — пробурмотів Дерто.
— Яке?
— Ця вода могла потрапити сюди здалеку — з Чехії, Словаччини, Румунії, Болгарії… — мовив він і конфіденційним тоном прошепотів Ньєманові: — Вони там справжні варвари в питаннях охорони довкілля.
— Ви маєте на увазі в контейнерах? Якась вантажівка, що проїжджала повз…
Дерто гірко, без жодного натяку на веселість, розсміявся.
— Я маю на увазі простіший вид транспорту. Ця вода могла прибути до нас хмарами.
— Поясніть, будь ласка, — попрохав Ньєман.
Ален Дерто розвів руки й поволі здійняв їх до скляної стелі.
— Уявіть собі теплоелектростанцію десь у Східній Європі. Уявіть височенні труби, що цілий божий день плюються діоксидом сірки й азоту… Ці труби сягають іноді трьохсот метрів заввишки. Густі клуби диму здіймаються вище, вище, аж доки не змішуються з хмарами…
Якщо вітру нема, отруйні викиди лишаються на тій самій території. Але якщо вітер дме, скажімо, на захід, то діоксиди мандрують разом із хмарами, які невдовзі наштовхуються на наші гори й виливаються рясними зливами. Так званими кислотними дощами, які нищать наші ліси. Так, наче ми самі мало виробляємо цієї отрути, то наші дерева ще мусять гинути від чужої! Хоча, можу вас запевнити, ми теж транспортуємо власними хмарами чимало токсичної гидоти…
Нараз перед Ньємановими очима постала вся сцена, чітка й виразна, немов із-під різця майстра. Убивця знущався над своєю жертвою просто неба, десь у горах. Він мучив її, калічив, убивав, а тим часом над місцем страти падала злива. Порожні, звернені до неба очниці заповнювалися водою. Затруєною дощовою водою. Відтак убивця стулив мертвому повіки над двома маленькими резервуарами з кислотною водою, завершивши свій моторошний ритуал. Це було єдине можливе пояснення.
Отже, поки це чудовисько мордувало свою жертву, ішов дощ.
— Яка погода була тут у суботу? — зненацька запитав Ньєман.
— Перепрошую?
— Ви не пригадуєте, чи в суботу ввечері або вночі в цій місцевості дощило?
— Здається, ні. Погода була дуже тепла, сонячна, наче влітку…
Один шанс на тисячу. Якщо протягом гаданого часу злочину було сухо, Ньєманові лишалося віднайти ту територію — одну-єдину, — над якою проллявся дощ. Кислотний дощ, який вкаже місце злочину так само чітко, як намальоване крейдою коло. Поліціянт збагнув, що для цього йому треба лише відстежити рух хмар.
— Де тут найближча метеостанція? — поквапно запитав він.
Дерто трохи подумав, а потім відповів:
— За тридцять кілометрів звідси, біля перевалу Мін-де-Фер. Ви хочете з’ясувати, чи не йшов десь дощ? Цікава думка. Мені й самому хотілося б знати, чи ці варвари зі Сходу досі надсилають нам свої токсичні бомби. Іде справжня хімічна війна, пане комісаре, а всім байдуже!
Дерто замовк. Ньєман простягнув йому клаптик паперу.
— Це номер мого мобільного. Якщо вам спаде ще щось на думку — байдуже що! — зателефонуйте мені.
Ньєман обернувся й рушив до виходу з оранжереї. Листя ебенового дерева шмагало його по обличчю.
16
Комісар мчав на повній швидкості. Попри похмуре небо, начебто заповідалося на хорошу погоду. Сонячне світло, немов живе срібло, невпинно мерехтіло в просвітах між хмарами. Темно-зелені ялиці вивершувалися хиткими блискучими кронами, які шарпав невтомний вітер. Їдучи звивистою дорогою, Ньєман насолоджувався цією глибокою і таємничою втіхою, яка панувала в лісі, немовби її навіяв сонячний вітерець.
Комісар подумав про хмари, що переносили кислотну отруту, знайдену в порожніх очницях убитого. Коли минулої ночі він полишав Париж, Ньєман навіть не підозрював, що тут на нього чекає така справа.
Через сорок хвилин поліціянт дістався до перевалу Мін-де-Фер. Знайти метеорологічну станцію виявилося зовсім неважко: її круглу баню на гірському схилі було помітно здаля. Ньєман звернув на дорогу, що вела до наукової установи, і метрів за сто від лабораторії перед ним розгорнулося дивовижне видовище: кілька чоловіків намагалися наповнити теплим повітрям величезну кулю з прозорого матеріалу. Комісар зупинив машину, зійшов схилом до цих чоловіків у штормових куртках із розчервонілими обличчями й показав своє службове посвідчення. Метеорологи спантеличено дивилися на нього. Довге зморщене полотнище кулі скидалося на річку зі срібла. З-під споду пальник зі струменем голубуватого полум’я повільно нагрівав повітря. Уся сцена мала вигляд якогось чародійства.
— Я комісар Ньєман, — загорлав поліціянт, намагаючись перекричати гуготіння полум’я, і показав на бетонну споруду. — Мені потрібно, щоб хтось із вас пішов зі мною на станцію.
Один із чоловіків, вочевидь головний, випростався.
— Навіщо?
— Мені треба дізнатися, де минулої суботи йшов дощ. Це для кримінального розслідування.
Метеоролог далі стояв нерухомо з невдоволеним виразом на обличчі. Капюшон куртки хльоскав його по обличчю. Він показав на велетенську кулю, що поступово надималася. Ньєман вибачливо схилив голову.
— Куля зачекає.
Науковець попрямував до лабораторії, бурмочучи мимохідь:
— У суботу не було дощу.
— Я хотів би знати напевне.
Чоловік мав рацію. Коли вони надіслали запит до центрального метеорологічного посту, то виявилося, що в цей час над Ґерноном не було жодної грози, жодних опадів. Синоптичні супутникові карти на екрані комп’ютера не лишали жодних сумнівів: ані вдень, ані вночі в суботу над цим районом не впало жодної краплини дощу. У куті екрана з’явилися інші дані: вологість повітря, атмосферний тиск, температура… Науковець неохоче, крізь зуби, пояснив: протягом приблизно двох діб антициклон забезпечував суху погоду.
Ньєман попросив перевірити до ранку неділі, потім до вечора. Знову жодної грози, жодної зливи. Він розширив пошук до радіуса сто кілометрів. Нічого. Двісті кілометрів. Знову нічого. Комісар ударив кулаком по столу.
— Це неможливо, — скрикнув він. — У мене є доказ, десь мусив падати дощ. У якомусь ярку, на вершині якогось пагорка. Десь тут в околиці мусило дощити!
Метеоролог лише стенув плечима, далі клацаючи «мишкою», а на екрані тим часом над картою гір пливли різнобарвні тіні, хвилясті лінії та легкі спіралі, відтворюючи зародження ясного й безхмарного дня в самому центрі департаменту Ізер.
— Мусить бути якесь пояснення, — пробурмотів Ньєман. — Чорт забирай, я…