Задзвонив його мобільний телефон.
— Пане комісаре! Це Ален Дерто. Я тут поміркував над вашою справою з бурим вугіллям. Провів своє невеличке розслідування. Мені дуже прикро, але я помилився.
— Помилилися?
— Так, помилився. Такий кислотний дощ ніяк не міг пройти тут вихідними. І в будь-який інший день також.
— Але чому?
— Я довідався, що тепер навіть у країнах Східної Європи труби таких електростанцій, що працюють на бурому вугіллі, обладнують спеціальними фільтрами. Або ж спалюють малосірчисте вугілля. Одне слово, починаючи із шістдесятих років рівень такого забруднення значно знизився. Ось уже років тридцять п’ять дощі з такою кислотністю більше не випадають ніде. На щастя! Пробачте, що ввів вас в оману.
Ньєман мовчав. Еколог запитав із сумнівом у голосі:
— Ви впевнені, що цю воду було знайдено на трупі?
— Цілком упевнений, — відказав Ньєман.
— Тоді, хоч це й неможливо, ваш мрець потрапив сюди з минулого. Він-бо мав на собі краплини дощу, який падав тут понад тридцять років тому…
Пробурмотівши «до побачення», поліціянт завершив розмову.
Утомлено згорбившись, Ньєман повернувся до своєї машини. На якусь коротку мить йому здалося, що він натрапив на слід. Але зачіпка розтанула в його руках, розтеклася крізь пальці, наче та вода, насичена кислотами, і вся справа перетворилася на цілковите безглуздя.
Перш ніж сісти за кермо, Ньєман востаннє обвів очима обрій.
Сонце пронизувало скісними променями пухнасті хмарини, підсвічуючи золотом їхні химерні візерунки. Сяйво відбивалося від вершини Ґран-Пік-де-Бельдонн, укритої віковічними снігами, що мінилися різнобарвними відлисками. Як міг він, досвідчений слідець, раціональна людина, повірити бодай на мить, що якась хмарка вкаже йому місце злочину?
Як міг він…
Зненацька, повторюючи жест Фанні Феррейри, молодої альпіністки, він розпростер руки до вершин, що паленіли в сонячному промінні. Нарешті він збагнув, де вбили Ремі Кайюа. Він дотямив, звідки взялася вода, якій понад тридцять п’ять років.
Не з річок.
І не з хмар.
Вона взялася з льодовиків.
Ремі Кайюа було вбито серед льодовиків, на висоті понад дві тисячі метрів. Там, де щороку дощі перетворюються на лід і лишаються навіки в прозорій кристалічній формі.
Ось, де було скоєно злочин. Нарешті Ньєман мав щось конкретне.
IV
17
Була перша година дня. Карім Абдуф зайшов до кабінету Анрі Крозьє й поклав йому на стіл свій звіт. Комісар був зайнятий, писав якогось листа. Навіть не глянувши на Карімові аркуші, він запитав:
— Що там?
— Це були не скіни, але вони бачили, як із гробівця виходили дві постаті. Тої самої ночі.
— Вони їх описали?
— Ні, було надто темно.
Крозьє нарешті зволив підвести очі.
— Брешуть, мабуть.
— Не брешуть. До гробівця лазили не вони.
Карім замовк. Запала тривала мовчанка.
— Ви мали свідка, комісаре, — знову заговорив лейтенант, наставивши вказівний палець на чоловіка, що сидів за столом. — Ви мали свідка й нічого не сказали мені про це. Хтось вам повідомив, що бачив, як тої ночі скіни вешталися біля цвинтаря, і ви вирішили, що це їхніх рук справа. Але насправді все набагато заплутаніше. Коли б ви дозволили мені розпитати вашого свідка, я…
Крозьє заспокійливим жестом підняв руку.
— Не гарячкуй, хлопче. Тутешній люд довіряє тільки тим, кого давно знає. Тим, хто народився в їхньому місті. Тобі ніколи не розповіли б і десятої частини того, що запросто виклали мені. То це все, що ти довідався від бритоголових?
Карім глянув на плакати, що прославляли «захисників миру і спокою». На одній із металевих шафок поблискували кубки, що їх Крозьє здобув за перемоги в різноманітних стрілецьких змаганнях.
— Скіни також бачили білу автівку, — сказав лейтенант, — що їхала від цвинтаря по шосе D143 приблизно о другій ночі.
— Марка машини?
— «Лада». Або якась інша східноєвропейська. Треба, щоб хтось узявся за неї. Такі автівки не часто трапляються в наших краях…
— Чому б тобі самому й не перевірити?
— Комісаре, вам же відомо, чого я прагну. Я допитав скінів. Тепер я хочу ретельно оглянути гробівець.
— Сторож мені сказав, що ти вже був усередині.
Карім пропустив останні слова повз вуха.
— З’ясували щось на цвинтарі? — запитав він.
— Анічогісінько. Жодних відбитків пальців. Жодної, бодай найменшої вказівки. Будемо прочісувати всі околиці. Якщо це таки були вандали, діяли вони вкрай обережно.
— Це не вандали. Це були професіонали. Або щонайменше ті, хто достеменно знав, що шукає. У цьому гробівці похована якась таємниця, і вони прийшли, щоб вивідати її. Ви вже попередили родину? Що сказали батьки? Вони згодні, щоб ми…
Карім затнувся. На пиці Крозьє була намальована ніяковість. Лейтенант сперся долонями на стіл і став чекати на відповідь. Зрештою комісар пробубонів:
— Ми не знайшли його родини. Ні в Сарзаку, ні в інших містах департаменту немає нікого з таким прізвищем.
— Похорон відбувся у вісімдесят другому році. Мали ж лишитися якісь документи, записи…
— Наразі не маємо нічого.
— А свідоцтво про смерть?
— Нема. Принаймні в Сарзаку нема.
Обличчя Карімові аж засяяло. Він крутнувся й заходив по кабінету.
— Щось тут не так із цією могилою, із цим хлопчиком. Я впевнений. І це все пов’язано з тим проникненням до початкової школи.
— Каріме, у тебе надто бурхлива уява. Існує тисяча пояснень цієї загадки. Може, хлопчик Жюд — не місцевий і загинув у автомобільній аварії. Може, його поклали до лікарні в котромусь із сусідніх містечок, а поховали тут, бо так було найзручніше. Може, його мати досі живе тут, але під іншим прізвищем. Може…
— Я розмовляв із цвинтарним сторожем. За могилою хтось старанно доглядає, але сторож жодного разу нікого не бачив.
Крозьє нічого не відповів. Він висунув шухляду свого металевого стола, дістав звідти пляшку зі спиртним золотавого кольору й одним рухом налив собі трохи.
— Якщо ми не знайдемо цієї родини, як можна дістати дозвіл на огляд гробівця? — запитав Карім.
— Ніяк.
— У такому разі дозвольте мені розшукати батьків хлопчика.
— А біла машина? А збір слідів на цвинтарі?
— У нас скоро буде підмога з кримінальної поліції. Вони чудово з цим впораються. Дайте мені кілька годин, комісаре! Я хочу провести цю частину розслідування. Сам-один.
Крозьє підняв чарку перед Карімом.
— Будеш?
Карім заперечно мотнув головою. Комісар одним духом вихилив чарку й прицмокнув язиком.
— Маєш часу до шостої. Звіт щоб лежав на столі.
Араб, порипуючи шкірянкою, вибіг із кабінету.
18
Карім зателефонував директорці школи імені Жана Жореса, щоб дізнатися, чи вдалося жінці роздобути якусь інформацію про Жюда Ітеро в місцевому комітеті освіти. Директорка відказала, що довідатися нічого не змогла: жодного запису, жодної згадки в архівах усього департаменту. «Може, ви на хибному шляху, — наважилася заявити вона. — Цей хлопчик, якого ви шукаєте, міг і не жити в нашому департаменті».
Карім поклав слухавку й поглянув на годинник. Пів на другу. Він поклав собі дві години на те, щоб відвідати інші школи й переглянути списки класів, які відповідали вікові хлопчика.
Він упорався менш ніж за годину, але ніде не знайшов ані найменшого сліду Жюда Ітеро. Карім знову подався до школи імені Жана Жореса: поки він рився в архівах, йому дещо спало на думку. Жінка з великими очима зустріла його, чимось схвильована:
— Я ще для вас дещо зробила, лейтенанте!
— Справді?
— Я розшукала імена й адреси вчителів, які працювали тут у роки, що вас цікавлять.
— І що?
— Нам знову не пощастило. Колишня директорка вже на пенсії.