— Жюдові було дев’ять років у вісімдесят першому й десять у вісімдесят другому. Чи можемо ми дізнатися вчительок цих класів?
Жінка поринула у свої записи.
— Авжеж, можемо. Тим паче, як виявляється, перший середній у вісімдесят першому й другий середній у вісімдесят другому мали ту саму виховательку. Так часто трапляється, що вчитель «переходить» до наступного класу разом зі своїми учнями…
— Де тепер ця вчителька?
— Я не знаю. Вона пішла зі школи після закінчення навчального року у вісімдесят другому.
Карім лайнувся крізь зуби. Директорка прибрала серйозного виразу.
— Я ось теж трохи подумала над цим усім і зрозуміла, що ми забули про одну річ.
— Яку саме?
— Шкільні світлини. Знаєте, ми ж зберігаємо в себе фотографії кожної дитини. З усіх класів.
Лейтенант закусив губу: і як він міг про це не подумати?
— Я пішла подивитися на наші фотоархіви, — вела далі директорка. — Уявіть собі, знімки потрібних класів також викрадено! Неймовірно…
Зненацька у голові поліціянта, наче спалах блискавки, сяйнула здогадка. Він згадав порожню овальну рамку на надгробній плиті й збагнув, що хтось «стер» хлопчика, викравши його ім’я й обличчя.
— Чому ви усміхаєтеся? — здивовано запитала жінка.
— Даруйте мені, — відказав Карім. — Я вже давно чекаю на таку справу, розумієте? — Лейтенант помовчав якусь хвилю, щоб зосередитися знову. — Мені теж дещо спало на думку. Ви зберігаєте класні щоденники з минулих років?
— Класні щоденники?
— У мої часи в кожному класі був такий щоденник, щось на кшталт журналу, куди записували, хто з учнів відсутній і що задали на наступний день…
— У нас теж такі є.
— Ви їх зберігаєте?
— Так. Але в цих журналах немає списків учнів.
— Я знаю. Зате там є прізвища учнів, які пропускали навчання.
Жінка аж просяяла, а її очі заблищали, наче два люстерка.
— Ви сподіваєтеся, що Жюд якогось дня був відсутнім?
— Насамперед я сподіваюся, що зловмисникам не навідалася до голови та сама думка, що й мені.
Директорка відчинила знову скляну шафку, де зберігалися архіви. Карім провів пальцем по темно-зелених корінцях течок і відшукав журнали за відповідні роки. Утім, на нього чекало чергове розчарування: ім’я Жюд Ітеро не згадувалося жодного разу.
Вочевидь поліціянт справді пішов хибним шляхом: попри його глибоке переконання, нічого не вказувало на те, що хлопчик учився в цій школі. Проте Карім далі вперто гортав сторінки журналу, сподіваючись натрапити бодай на якусь дрібничку, котра підтвердила б, що він на правильній дорозі.
І раптом він таки побачив цей знак. Побачив завдяки нумерації, проставленій круглястим дитячим почерком у правому верхньому кутку кожної сторінки. Кількох сторінок бракувало. Поліціянт розгорнув ширше щоденник другого середнього класу й виявив усередині промовисті обривки паперу. Вирвані були сторінки з 8 по 15 червня 1982 року. Ці дати, наче лещата, затиснули між собою шматочок небуття. Карімові здалося, що він «бачить» на відсутніх сторінках написане тим самим круглястим почерком ім’я хлопчика…
— Дайте мені телефонний довідник, — пробурмотів лейтенант до жінки.
Кілька хвилин потому Карім уже обдзвонював одного за одним усіх сарзакських лікарів. У голові стугоніла впевненість: з 8 по 15 червня 1982 року Жюд Ітеро пропустив школу. Вочевидь через хворобу.
Він розпитав усіх лікарів, прохаючи їх звірятися з картотеками й щоразу називаючи по літерах ім’я хлопчика. Жоден із них не пригадував такого пацієнта. Поліціянт вилаявся й кинувся надзвонювати в сусідні містечка: Кайяк, Тьермон, Валюк. Нарешті в Камбюзі, за тридцять кілометрів від Сарзака, один із лікарів безпристрасним голосом відповів:
— Жюд Ітеро? Так, звісно. Я дуже добре пам’ятаю той випадок.
Карім не йняв віри своїм вухам.
— Дуже добре пам’ятаєте? Чотирнадцять років по тому?
— Приїжджайте до мене. Я все вам поясню.
19
Лікар Стефан Масе являв собою осучаснену елегантну версію типового сільського лікаря. Обвітрене обличчя, білі руки з довгими пальцями, дорогий костюм — досконалий образ чуйного й готового щомиті прийти на допомогу ескулапа, з витонченим смаком і бюргерською солідністю. Карім з першого погляду зненавидів цього чоловіка і його люб’язні манери. Часом молодий араб сам лякався тій масі лютощів, які відколювалися від нього, наче айсберги в Беринговому морі.
Він присів на краєчок фотеля, не скидаючи своєї шкірянки. Між ним і лікарем стояв робочий стіл із лакованого дерева. Кілька дрібничок, мабуть, недешевих, комп’ютер, фармацевтичний довідник… Кабінет було опорядковано просто, але зі смаком.
— Розповідайте, лікарю! — без жодного вступу звелів Карім.
— Чи не могли б ви мені сказати, чого саме стосується ваше розслідування?
— Ні. — Карім пом’якшив різку відповідь усмішкою. — Мені шкода, але не міг би.
Лікар побарабанив пальцями по краю стола, відтак підвівся. Вигляд цього араба в строкатій шапочці вочевидь заскочив його зненацька. Телефонна розмова його до такого не підготувала.
— Це сталося в червні вісімдесят другого. Звичайний виклик до хлопчика з високою температурою… Мій перший. Мені тоді було двадцять вісім років.
— Це тому ви запам’ятали той випадок?
Лікар усміхнувся. Його широка, до вух, усмішка остаточно розізлила Каріма.
— Ні, не тому. Ви зараз зрозумієте… Виклик надійшов через загальну систему, я записав адресу, не знаючи, куди саме маю їхати. Ішлося, власне, про невеличкий будиночок, загублений посеред кам’янистої рівнини, кілометрів за п’ятнадцять звідси… У мене досі є та адреса… Можу вам дати.
Лейтенант мовчки кивнув.
— Отож, — вів далі доктор Масе, — я побачив перед собою поганеньку кам’яницю, що стояла зовсім одна. Спека була страшенна, у сухих кущах сюрчали комахи… Коли та жінка відчинила мені двері, у мене відразу виникло якесь дивне відчуття. Так, наче вона була не на своєму місці в цьому селянському оточенні…
— Чому?
— Не знаю. У світлиці стояло блискуче фортепіано…
— Хіба селяни не можуть любити музики?
— Я не це мав на увазі… — Лікар затнувся. — Здається, я вам не надто симпатичний…
Карім підвів очі.
— Яке це має значення?
Лікар, люб’язний, як і раніше, кивнув, погоджуючись. Усмішка не сходила з його губ, але в очах тепер оселився страх. Масе зауважив карбоване ромбічним візерунком руків’я «Ґлока», що визирало з кобури.
Можливо, помітив він і плями засохлої крові на рукавах Карімової шкірянки. Лікар заходив туди-сюди кабінетом, дедалі більше ніяковіючи.
— Я зайшов до дитячого покою, і він видався мені направду дивним.
— Чому так?
Лікар стенув плечима.
— Кімната була порожньою. Жодної іграшки, жодного малюнка — нічого.
— Який вигляд мав хлопчик? Яке в нього було обличчя?
— Я не знаю.
— Не знаєте?
— Ні. Це було найдивніше. Жінка приймала мене в темряві. Усі віконниці були зачинені. У всьому будинку — жодного світла. Спершу я подумав, що це зроблено для затінку, холодку, але потім помітив покривала навіть на меблях. Усе це було… вкрай таємниче.
— Як жінка це пояснила?
— Сказала, що хлопчик захворів і світло ріже йому очі.
— І ви змогли його оглянути… як слід?
— Так. У півтемряві.
— Що з ним було?
— Звичайна ангіна. Але ось що я ще пригадую…
Масе нахилився й виставив указівний палець сухим лікарським жестом, відпрацьованим вочевидь для того, щоб справляти враження на пацієнтів. Але на Каріма враження він не справив.
— Саме тої миті я зрозумів… Коли я дістав ручку-ліхтарика, щоб посвітити в горло хворому, жінка схопила мене за руку… Наче кліщами… Вона не хотіла, щоб я бачив обличчя її дитини.
Карім замислився. Одне його коліно сіпалося. Він подумав про порожню рамку на могильній плиті, про зникнення шкільних фотографій.
— Тобто «наче кліщами»?
— Я мав на увазі, що жінка була дуже сильна… ненормально сильна. А ще ж треба сказати, що вона мала понад метр вісімдесят зросту. Справжня велетка.
— А її обличчя ви бачили?
— Ні. Кажу ж: усе це відбувалося в півтемряві.
— Що потім?
— Я виписав рецепт і поїхав.
— Як ця жінка поводилася? Я маю на увазі — з дитиною?
— Вона видавалась дуже турботливою, але водночас трималася відсторонено… Що більше я про це думаю… то дивнішим мені видається цей візит…
— Ви більше не навідувалися до них?
Лікар далі міряв кабінет кроками. Потім похмуро зиркнув на Каріма. Уся життєрадісність щезла з його обличчя. Раптом поліціянт збагнув, чому Масе так добре запам’ятав той візит. Два місяці потому маленький Жюд помер. Лікар мусив це знати.
— Було літо, відпустки… — заговорив Масе знову. — Словом… Я заїхав до них на початку вересня. Матері з сином уже не було в тому будинку. Від одного з далеких сусідів, я дізнався, що вони виїхали…
— Виїхали? Хіба ніхто вам не сказав, що хлопчик помер?
Лікар похитав головою.
— Ні. Сусіди нічого не знали. Я сам довідався про це випадково, уже набагато пізніше.
— Яким чином?
— Коли був на цвинтарі в Сарзаку, на похороні.
— Ще одного вашого пацієнта?
— Ви собі забагато дозволяєте, інспекторе, я…
Карім підвівся. Лікар позадкував.
— Відтоді, — сказав поліціянт, — ви запитуєте себе, чи не пропустили того дня ознак якоїсь серйознішої хвороби. Відтоді вас потай гризе сумління. Мабуть, проводили своє власне розслідування. Знаєте, від чого помер хлопчик?
Масе засунув палець під комір сорочки, розстібнув його. На лікаревих скронях зблискували краплини поту.
— Ні, не знаю. Це правда, я… я розпитував своїх колег, у лікарнях, але нічого не довідався. Нічого. Ця історія не давала мені спокою, розумієте?
Карім обернувся до дверей.
— Ви ще про неї почуєте.
— Що я почую?
Лікар побілів, наче полотно.
— Скоро дізнаєтеся, — відказав Карім.
— Господи Боже, та що ж я вам такого вчинив?
— Нічого. Просто замолоду я крав автівки у таких, як ви…
— Хто ви такий? Звідки? Ви… ви навіть не показали мені документи. Я…
Карім ледь посміхнувся.
— Заспокойтеся, я жартую.
І вийшов із кабінету. У чекальні вже не було де яблуку впасти. Лікар наздогнав його.
— Стривайте, — захекано промовив він. — Вам відомо щось, чого я не знаю? Я маю на увазі… причину смерті…
— На жаль, ні.
Поліціянт узявся за ручку, але лікар притримав двері. Він трусився, мов у пропасниці.
— Що сталося? Для чого це розслідування? Після стількох років?
— Цієї ночі хтось заліз до гробівця, в якому був похований хлопчик. І навідався до його школи.
— Хто… хто це міг зробити? Як ви гадаєте?
— Не знаю, — заявив лейтенант. — Певним у цій справі є лише одне: ці злочини, скоєні минулої ночі, — лише дерева, за якими не видно лісу.