— Ось, маєте. Школа імені Жана Жореса.
Він витягнув зі стосу конверт, у якому було кілька пакетиків із прозорого паперу. Фотограф перебрав їх, потім ще раз. Зморщок на його чолі побільшало.
— Ви кажете, перший середній за вісімдесят перший рік і другий середній за вісімдесят другий?
— Саме так.
Змарнілі повіки здійнялися вгору.
— Дивно. Я… Їх тут нема.
Карім стенувся. Невже зловмисникам спало на думку те саме, що і йому?
— Ви нічого не зауважили, коли прийшли сьогодні вранці до ательє? — запитав він.
— Що ви маєте на увазі?
— Сліди крадіжки.
Фотограф розреготався, показуючи на чотири інфрачервоні сенсори в кутках приміщення.
— Тим, хто залізе сюди, буде несолодко, повірте мені. Я стільки грошей вклав у систему безпеки…
— І все ж краще перевірити, — з легкою усмішкою запропонував Карім. — Я знавав немало спеців, для яких знешкодити цю вашу систему — що раз плюнути. Ви зберігаєте негативи, адже ж так?
Жан-П’єр Ко змінився на лиці.
— Негативи? А що?
— Можливо, серед них збереглися ті, які мене цікавлять…
— На жаль, негативи я вам показати не можу. Це конфіденційно…
Поліціянт помітив, як пульсує вена на фотографовій шиї. Настав час змінити тон.
— Показуй негативи, діду. Не нервуй мене.
Чоловічок уп’явся очима в Каріма, завагався на якусь мить, а потім кивнув, поступаючись. Вони підійшли до іншої металевої шафки, цього разу із шифр-замком. Фотограф відімкнув його й висунув одну із шухляд. Руки його тремтіли. Карім, спершись на лікоть, дивився в обличчя фотографові. Лейтенант відчував, як із кожною хвилиною в цьому чоловікові наростає неспокій, якийсь незрозумілий страх. Так, наче, поки шукав, він став пригадувати щось. Щось, що тепер його страшенно непокоїло.
Фотограф знову взявся ритися в конвертах. Секунди спливали. Нарешті він звів очі. Обличчя його нервово сіпалося.
— Я… їх більше тут нема. Правда, нема!
Карім різко засунув шухляду. Фотограф завив від болю: йому прищемило два пальці. Про м’якість уже не було й мови. Карім схопив чоловіка за горло й підняв його над підлогою. Голос поліціянта був, як і раніше, спокійний:
— Подумай добре, Ко. То тебе пограбували чи ні?
— Н-ні… Присягаюся…
— Тоді що ти зробив з тими клятими світлинами?
— Я… я їх продав… — пробелькотів фотограф.
Здивований, Карім відпустив його. Чоловік заквилив, розтираючи прищемлені пальці.
— Продав? Коли? — прохрипів поліціянт.
— Господи Боже… — заохкав чоловічок. — Це було так давно… Я маю право робити все, що я хочу з моїми…
— Коли ти їх продав?
— Я не пам’ятаю… Років п’ятнадцять тому…
Карім не міг вийти з дива. Він знову штовхнув фотографа на шафку. Прозорі пакетики розлетілися довкола них.
— Розповідай з початку, діду. А то щось я нічого не второпаю.
Жан-П’єр Ко скривився.
— Це сталося одного вечора, улітку… Прийшла жінка… Вона хотіла ті фотографії… Ті самі, що й ви… Я аж тепер пригадав…
Ця новина цілковито приголомшила Каріма. Отже, за світлинами хлопчика полювали ще з 1982 року!
— Вона щось казала про Жюда? Жюда Ітеро? Називала його ім’я?
— Ні, вона лише забрала фотографії та негативи.
— Багато відвалила?
Чоловічок кивнув.
— Скільки?
— Двадцять тисяч франків… справжнє багатство на ті часи… за кілька дитячих фоток…
— Чому вона хотіла саме ті знімки?
— Я не знаю. Я не розпитував.
— Ти мав бачити ці фотографії… На них був хлопчик з якимись особливостями на обличчі? Чимось таким, що прагнуть приховати?
— Ні. Я нічого такого не бачив… Я не знаю… Я більше нічого не знаю…
— А жінка? Який вона мала вигляд? Висока, кремезна? Це була його мати?
Раптом старий фотограф завмер, а потім вибухнув реготом. Гучним, басовитим реготом, що йшов аж із самого нутра.
— Дуже в цьому сумніваюся, — прохрипів він.
Карім схопив чоловіка за руки й притиснув його до металевої шафки.
— ЧОМУ?
Фотограф закотив очі під пожмаканими повіками.
— Це була черниця. Довбана католицька черниця!
21
У Сарзаку було три церкви. Одна була на ремонті, другою опікувався старезний священик, який доживав свої дні, а настоятелем третьої був молодий кюре[36], про якого ходили всілякі чутки. Подейкували, буцімто він потайки пиячить у себе вдома разом із матір’ю. Лейтенант, який ненавидів геть усіх мешканців Сарзака, а надто їхню любов до пліткарства, у цьому випадку мусив визнати за ними рацію: одного разу його викликали розбороняти сина з матір’ю, що зчепилися не на жарт.
Карім вирішив навідатися за потрібною йому інформацією саме до цього священика.
Він різко загальмував перед незугарним одноповерховим бетонним будиночком, що сусідив із сучасною церквою з несиметричними вітражами. На невеличкій табличці був напис: «Моя парафія». До дверей заважали пройти зарості ожини й кропиви. Карім подзвонив. Минуло кілька хвилин. Почулися притлумлені крики. Поліціянт подумки вилаявся: цього лише йому бракувало.
Нарешті йому відчинили.
У Каріма склалося враження, що перед ним пропаща людина. Посеред дня від священика вже добряче тхнуло алкоголем. Його худорляве кобиляче лице заросло неохайною борідкою, волосся було пелехате, неначе присипане попелом. Очі кюре запливли нікотином. Сторчовий комір впинався в шию, а на пластроні[37] сиділи масні плями. Як священик цей чоловік був кінчений, він вигорів, видихнувся. Схоже, правити в церкві йому лишалося не довше, ніж листку ладана куріти в кадильниці.
— Чого вам, сину мій?
Голос його був хрипкий, проте твердий.
— Карім Абдуф, лейтенант поліції. Ми з вами вже знайомі.
Чоловік поправив свій сіруватий комір.
— Авжеж, я пригадую… — Він сполохано роззирнувся навсібіч. — Це сусіди вас викликали?
Карім усміхнувся.
— Ні. Я потребую вашої допомоги. В одному розслідуванні.
— Он як? Гаразд. Прошу, проходьте.
Поліціянт зайшов до будинку й відразу відчув, як підошви пристали до чогось липкого. Він опустив очі: по лінолеуму тяглися блискучі смуги.
— Це моя мати, — зітхнув священик. — Нічого не робить, тільки перемащує тут усе своїм варенням. — Він пошкріб свою кучмату голову. — Це якесь божевілля, вона більше нічого не їсть, окрім свого варення.
У приміщені панував хаос. Смужки клейких шпалер, наліплені абияк, мали імітувати дерево, кахлі й матерію. Крізь напіввідчинені двері до сусідньої кімнати поліціянт помітив вирізані канцелярським ножем прямокутники з жовтого пінопласту й невеличкі подушки, що не пасували ні до чого — якась пародія на вітальню. На підлозі купою валялося садове знаряддя. Попереду була ще одна кімната з неприбраним ліжком і пластиковим столом, на якому лежав брудний посуд.
Священик завернув до вітальні. По дорозі він затнувся, але втримав рівновагу.
— Налийте собі, отче, — запропонував Карім. — Справа піде швидше.
Кюре обернувся й вороже зиркнув на поліціянта.
— Подивіться краще на себе, сину мій. Ви весь труситеся.
Карім ковтнув слину. Він досі не відійшов від того душевного збурення, якого зазнав під час жорсткої розмови з фотографом. Відтоді він ніяк не міг зібрати думки докупи, поглянути на цю сцену відсторонено. У голові йому стугоніло, а серце калатало в грудях, мов навіжене. Машинально, наче шмаркатий хлопчисько, він витер обличчя рукавом.
Священик налив собі.
— Будете? — запитав він із неприємною посмішечкою.
— Я не п’ю.
Чоловік у сутані хильнув із чарки. Кров відразу кинулася до його сухорлявого обличчя. Очі, немов два кристалики сірки, спалахнули гарячковим вогнем. Священик насмішкувато хихотнув:
37
Пластрон (від фр. plastron — «нагрудник») — різновид краватки у вигляді широкої прямокутної смужки тканини з двома зав’язками. Одягають пластрон на сорочку під жилет чи фрак.