Ньєман, не відповівши, обернувся до вікна. Крейдяний місяць малював на фасадах сусідніх будинків чудернацькі візерунки в пастельних тонах: чи то хмари, чи то райдуги, що линули над темно-зеленими пагорбами Нантерського парку.
— Не розумію тебе, П’єре, — знову здійняв голос Реймс. — Чому ти весь час уплутуєшся до таких історій? Ти ж мав лише наглядати за порядком на стадіоні, та й по всьому. Чесне слово, я…
Він замовк. Ньєман далі мовчав.
— Тобі таке вже за віком не личить, — додав Реймс. — І не належить до твоїх обов’язків. Наша з тобою угода була чітка й зрозуміла: більше жодної активної роботи, жодного насильства…
Ньєман обернувся й підійшов до начальника.
— Ближче до суті, Антуане. Навіщо ти викликав мене сюди посеред ночі? Коли ти мені подзвонив, ти ще нічого не міг знати про цю історію. То в чому річ?
Навіть тінь Реймса не поворушилась. Кремезні плечі, сиві кучері, наче витесаний із каменю, профіль. Окружний комісар мав вигляд сторожа маяка. Натомість він уже кілька років очолював Центральний відділ боротьби з торгівлею людьми — ЦВБТЛ. Ця складна абревіатура означала попросту найвищий орган поліції моралі. Ньєман знав Реймса віддавна, ще до того, як той добувся цієї тепленької адміністративної посади. Тоді вони обоє були простими копами, швидкими і вправними, яким ні дощ, ні сніг не були перешкодою. Ньєман нахилив свою коротко стрижену голову й повторив запитання:
— То в чому річ?
Реймс зітхнув.
— Ідеться про вбивство.
— У Парижі?
— Ні, у Ґерноні. Це в департаменті Ізер, неподалік Ґренобля. Університетське містечко.
Ньєман присунув стілець і сів навпроти окружного комісара.
— Я слухаю.
— Тіло знайшли сьогодні під вечір. В ущелині між скелями над річкою, що тече довкола кампусу[11]. Усе вказує на те, що маємо справу з маніяком.
— Що відомо про жертву? Це жінка?
— Ні, чоловік. Юнак. Схоже, університетський бібліотекар. Тіло було голе. Зі слідами тортур: різані рани, опіки… Ще мені казали, начебто його задушили.
Ньєман сперся ліктями на стіл і став вертіти в руках попільничку.
— Навіщо ти мені все це розповідаєш?
— Тому що збираюся відправити тебе туди.
— Що? Через це вбивство? Але ж ґренобльська поліція за тиждень схопить убивцю…
— Не клей дурня, П’єре! Ти чудово знаєш, що такі справи ніколи не бувають простими. Ніколи. Я розмовляв із тамтешнім слідчим суддею. Він хоче, щоб ми надіслали їм фахівця.
— Фахівця з чого?
— З убивств. І з моралі. Він підозрює сексуальний мотив. Одним словом, щось на кшалт цього.
Ньєман витягнув шию до світла й мало не обпікся об галогенну лампу.
— Антуане, ти щось недоговорюєш.
— Цей суддя… його звати Бернар Терпант. Він мій давній приятель. Ми з ним земляки, обоє з Піренеїв. Ця справа його страшенно непокоїть, тямиш? Він хоче її розплутати якомога швидше. Без галасу, преси й усієї цієї дурні. За кілька тижнів відновлюється навчання в університеті — розслідування треба завершити до цього часу. Я впевнений, що мені немає потреби тобі це пояснювати.
Ньєман підвівся й знову підійшов до вікна. Він скинув поглядом на світляні маківки ліхтарів, на темні крони дерев у парку. У скронях досі стугоніло, а перед очима стояли жорстокі сцени останніх годин: удари ножа, кільцева дорога, гонитва кортами «Ролан Ґарроса». Поліціянт подумав, мабуть, у тисячний раз, що коли б не Реймсів дзвінок, він напевне вбив би людину. І ще подумав, що ці напади некерованої люті позбавляли його відчуття часу та простору й туманили розум так, що він ладен був скоїти найстрашніше.
— То як? — запитав Реймс.
Ньєман обернувся і сперся на віконну раму.
— Я вже чотири роки не проваджу таких розслідувань. Чому ти пропонуєш цю справу мені?
— Я потребую людини, яка дасть результат. А тобі ж відомо, що центральне управління може вибрати будь-кого зі своїх людей і надіслати його будь-куди у Франції. — Чути було, як у темряві його великі пальці барабанять по столу. — Ось я й користуюся зі своєї невеликої влади.
Ньєман усміхнувся, блимнувши окулярами в металевій оправі.
— Випускаєш звіра з клітки?
— Випускаю звіра з клітки. Для тебе це буде ковток свіжого повітря. Для мене — послуга, яку я зроблю давньому товаришеві. Принаймні, доки там, ти нікому не натовчеш пики…
Реймс узяв із факса кілька аркушів паперу, що біліли на столі.
— Перші висновки жандармів. То ти берешся за справу чи ні?
Ньєман підійшов до столу та склав учетверо ще теплі аркуші.
— Я тобі подзвоню пізніше. Може, матимеш якісь новини з лікарні.
Покинувши відразу вулицю Труа-Фонтано, Ньєман повернувся до своєї домівки на вулиці Лабрюєра, у Дев’ятому окрузі. Просторе, майже порожнє, помешкання блищало паркетом, навощеним із ретельністю старої господині. Комісар узяв душ, обробив свої рани — доволі поверхові — і глянув на себе в дзеркало. Кощаве, пооране зморшками обличчя. Коротко підстрижене волосся, що зблискує сивиною. Окуляри в металевій оправі. Ньєман посміхнувся до свого відображення. Не хотів би він перестріти на безлюдній вулиці когось із такою мармизою.
Узявши спортивну сумку, він кинув до неї трохи одежі, поміж сорочок і шкарпеток засунув помпову рушницю «Ремінґтон» дванадцятого калібру, а також кілька коробок із набоями та обоймами для швидкого перезаряджання свого револьвера. Потім дістав чохол для одягу і склав туди два зимових костюми й кілька краваток із рудуватим візерунком.
Дорогою до міської брами Порт-де-ля-Шапель Ньєман зупинився на бульварі Кліші й зайшов до «Макдональдсу», відчиненого цілодобово. Похапцем глитнув два «роял чизбургери», не спускаючи очей зі своєї машини, припаркованої другим рядом. Була третя година ночі. Брудною залою у білястому неоновому світлі сновигали знайомі примарні постаті. Негри в широченних лахах. Повії з довгими, на ямайський лад, косичками. Наркомани, безхатьки, п’янички. Усі ці істоти належали до світу, що колись був Ньємановим, — світу вулиці. Світу, який він покинув заради кабінетної роботи, респектабельної та добре оплачуваної. Для будь-якого іншого копа потрапити до центрального апарату було б неабияким успіхом. Для нього ж це було ув’язнення в клітці, хоч і золотій, та однаково клітці, у якій він знемагав духом. Ньєман знову глянув на нічних створінь, що оточували його. Ці привиддя були деревами з його лісу, того, у якому він колись скрадався мисливцем.
Ньєман мчав не зупиняючись, увімкнувши дальнє світло й не зважаючи на поліційні радари та обмеження швидкості. О восьмій ранку він в’їхав на автостраду, що вела до Ґренобля. Проминувши Сен-Мартен-д’Ер і Сен-Мартен-д’Ур’яж, він попрямував до Ґернона, що лежав біля підніжжя шпиля Ґран-Пік-де- Бельдонн. Дорога звивалася серед хвойних лісів та промислових зон, що чергувалися між собою. Панувала тут дещо похмура атмосфера, як у всякій глушині, де самі лише краєвиди не здатні своєю красою притлумити відчуття цілковитої пустки.
Комісар проїхав повз перші знаки, що вказували дорогу до університетського містечка. Удалині, в імлистому світлі хмарного ранку, вимальовувалися високі верхів’я гір. Виїхавши з чергового закруту, Ньєман нарешті побачив у глибині долини університет: великі сучасні будівлі, блоки з рівчастого бетону, оточені зусібіч довгими газонами. Ця картина змусила Ньємана подумати про туберкульозний санаторій, що своїми розмірами не поступався невеличкому місту.
Комісар звернув із автостради й попрямував у долину. На заході він побачив кілька прямовисних річок, що, переплітаючись між собою, стікали з темних гірських схилів сріблястими потоками. Поліціянт пригальмував: легкий дрож пройняв його, коли він скинув поглядом на ці крижані струмені води, що спадали з вершини, то ховаючись у гущавині чагарнику, то відразу з’являючись, білі й блискучі, щоб за мить зникнути знову…
Ньєман вирішив зробити невеличкий гак. Він з’їхав із дороги й опинився під склепінням скроплених ранковою росою модрин і ялиць, а відтак виїхав на довгу рівнину, оточену високим муром чорних круч.
11
Кампус (лат. campus — «поле», «відкритий простір») — університетське або корпоративне містечко. Університетський кампус містить у собі, зазвичай, студентські гуртожитки, бібліотеки, слухальні, лабораторії, актові зали, їдальні та всю іншу університетську інфраструктуру.