— Що там рятувальники? — запитав комісар.
— Незабаром дістануть тіло. Там… Словом, воно преміцно вмерзло в кригу. Хлопці кажуть, що чоловіка затягнули туди минулої ночі. Лід міг так затверднути лише за дуже низької температури.
— Коли можна сподіватися на тіло?
— На жаль, годину щонайменше ще доведеться почекати, комісаре.
Ньєман підвівся й відчинив вікно. У приміщення війнуло холодом.
Була шоста вечора.
На місто спадала ніч. Густа сутінь поволі поглинала шиферні дахи й дерев’яні фронтони будинків. Річка звивалася поміж тінями, немов змія між двома каменями.
Комісар, дарма що був у теплому светрі, здригнувся від холоду. Життя в провінції було вочевидь не для нього. А надто в такій провінції: замкнутій у міжгір’ї, відданій на поталу зливам і морозу, чи то затопленій чорною багнюкою талого снігу, чи то скутій дзвінкою кригою. Цілий світ, похмурий, прихований, ворожий, що закам’янів у своїй німотності, наче кісточка замороженого плоду.
— Що ми маємо після дванадцяти годин розслідування? — запитав він, обертаючись до Барна.
— Анічогісінько. Усі наші перевірки нічого не дали. Не знайдено жодного волоцюги, жодного нещодавно звільненого злочинця, який міг би бути цим убивцею. Опитування в готелях, на автобусних і залізничних станціях також не дало жодного результату. Ані блок-пости на дорогах.
— А бібліотека?
— Що бібліотека?
Тепер, коли з’явився другий труп, «книжковий» слід видавався вже не таким важливим, але комісар хотів пропрацювати кожну версію до кінця. Він пояснив:
— Криміналісти переглядають книжки, які найчастіше брали студенти.
Капітан знизав плечима.
— Он воно що… То не наша парафія. Вам треба питати про це в Жуано…
— А де він?
— Жодної гадки.
Ньєман відразу ж спробував подзвонити юному лейтенантові на мобільний, але відповіді не було. Телефон був вимкнений. Комісар роздратовано лайнувся й запитав:
— А Вермон?
— Досі на горі, зі своєю бригадою. Вони обшукують гірські пристановища й схили. Ще ретельніше, ніж раніше…
Ньєман зітхнув.
— Попросіть у Ґренобля підкріплення. Мені потрібно ще п’ятдесят людей. Це щонайменше. Треба обшукати Валлернський льодовик і канатну дорогу, що веде туди. Я хочу, щоб усю гору прочесали аж до верхівки.
— Я візьму це на себе.
— Скільки у нас блок-постів?
— Вісім. Один на автостраді біля ПСП[42]. Два на національних дорогах. П’ять на департаментських. Ґернон під нашим щонайпильнішим наглядом, комісаре. Але, як я вам уже казав…
Комісар поглянув Барнові просто в очі.
— Капітане, наразі ми можем напевне стверджувати тільки одне: убивця — досвідчений альпініст. Допитайте в Ґерноні та околицях усіх, хто здатен подолати цей льодовик.
— Це буде непросто. Альпінізм тут — улюблений вид спорту…
— Я кажу про фахівця, Барне. Людину, здатну спуститися на тридцять метрів у льодову розколину й затягнути туди труп. Я вже просив Жуано взятися за це. Знайдіть його і з’ясуйте, що він дізнався.
Барн схилив голову на знак згоди.
— Гаразд, комісаре. Але повторюю: ми всі тут — горяни. У кожному селі, у кожній хатині, на кожному узгір’ї ви знайдете досвідчених альпіністів. Це наша традиція. Дехто з місцевих досі добуває гірський кришталь, дехто випасає худобу… Але всі кохаються в підкоренні вершин. По правді сказати, ці традиції відмирають лише в самому Ґерноні, у студмістечку.
— До чого ви хилите?
— Я лише хочу сказати, що нам доведеться розширити зону розшуків. На сусідні села. А це забере в нас багато днів.
— Попросіть тоді більше людей. Влаштуйте штаб у кожному селищі. Перевірте кожного мешканця: що він робить у вільний час, яке в нього є спорядження, як далеко він ходить у гори. Заради Бога, знайдіть мені підозрюваних!
Комісар відчинив двері й промовив наостанок:
— І пришліть до мене матір.
— Чию матір?
— Філіппа Серті. Я хочу з нею поговорити.
26
Ньєман спустився на перший поверх. Тутешня жандармерія схожа була на будь-яке інше відділення поліції у Франції та й, мабуть, у цілому світі. Крізь скляні перегородки Ньєман бачив металеві картотечні шафи, розпаровані пластикові столи, брудний, із пропалинами від цигарок, лінолеум. Комісарові подобалися такі монохромні, забризкані неоновим світлом комірки. Адже вони нагадували про справжню природу його професії — роботу зовні, на вулицях. Ці понурі приміщення були лише передпокоєм поліційного життя, прихованим від чужих очей тайником, із якого час від часу, завиваючи сиренами, вихоплювалися машини з проблисковими маячками.
Аж тут він помітив її. Вона сиділа в коридорі, одягнена в темно-синій жандармський светр і закутана в поларову[43] ковдру. Комісар стенувся: на якусь мить він знову був в’язнем льодовика, поруч із нею, знову відчував на потилиці її гаряче дихання. Він поправив окуляри, чи то нервуюючи, чи то причепурюючись.
— Чому ви не йдете додому?
Фанні Феррейра звела на нього свої світлі очі.
— Мені ще треба підписати свідчення. Це вже перетворюється на звичку. Коли будете шукати третій, на мене не розраховуйте.
— Третій?
— Третій труп.
— Ви гадаєте, що вбивства триватимуть?
— А ви так не гадаєте?
Дівчина, мабуть, помітила, як болісно скривилося Ньєманове обличчя. Вона зітхнула:
— Пробачте. Іронія допомагає мені опанувати себе.
Промовивши це, вона поплескала по лавці, немов запрошуючи дитину сісти поруч. Ньєман так і зробив. Утягнувши голову в плечі, зчепивши пальці, він злегка постукував підборами.
— Я хочу вам подякувати, — крізь зуби пробурмотів він. — Якби не ви там, у льодовику…
— Я виконувала свій обов’язок провідника.
— Це правда. Ви не лише врятували мені життя, а й привели саме туди, куди я прагнув потрапити…
Фанні спохмурніла. Коридором сновигали жандарми. Скрипіли шкіряні черевики, шурхотіли непромокальні плащі.
— Де ви зараз? — запитала дівчина. — Я маю на увазі, що вам уже вдалося дізнатися? Звідки ця жахлива жорстокість? Чому вбивця діє так… ненормально?
Ньєман спробував усміхнутися, але це йому не дуже вдалося.
— Ми не просунулись ані на крок. Я знаю лише те, що мені підказує чуття.
— Тобто?
— Чуття підказує мені, що це серійні вбивства. Але серійні не в звичному розумінні цього слова. Цей не той убивця, який діє випадково, керуючись лише своїми нав’язливими думками. Ці вбивства мають мотив. Чітко визначений, глибокий і раціональний.
— Що ж це за мотив?
Поліціянт глянув на Фанні. На її обличчі, немов зграйки пташок, мерехтіли тіні від вартових, що проходили повз них.
— Я не знаю. Поки не знаю.
Запала мовчанка. Фанні запалила цигарку й несподівано запитала:
— Скільки років ви вже працюєте в поліції?
— Близько двадцяти.
— Чому ви обрали цей фах? Щоб арештовувати поганих людей?
Ньєман усміхнувся, цього разу цілком щиро. Краєм ока він помітив, що повернулася чергова група поліціянтів у плащах, на яких зблискували краплини дощу. Із самого виразу облич комісар уже знав, що нічого нового не виявили. Він знову обернувся до Фанні, що затягувалася цигаркою.
— Знаєте, цей тип мотивації дуже швидко втрачається по дорозі. До того ж справедливість і всі порожні розмови, пов’язані з нею, мене ніколи не цікавили.
— Тоді чому ж? Прагнення наживи? Надійна посада?
— Дивні у вас думки, — вражено відказав Ньєман. — Ні, я думаю, що обрав цей фах заради відчуттів.
— Яких відчуттів? Тих, що їх ми з вами зазнали сьогодні?
— Зокрема й тих.
— Я зрозуміла. — Вона кивнула з іронічним виразом, видихаючи хмаринку білого диму. — Ви «екстремал», людина, яка відчуває цінність свого життя, лише щодня ризикуючи ним…