— А чом би й ні?
Фанні змінила позу, подібно до Ньємана втягнувши голову в плечі й склавши руки як до молитви. Дівчина більше не сміялася. Мабуть, вона зрозуміла, що за цими загальними словами ховалося щось серйозніше і що Ньєман показав їй якусь частинку свого найпотаємнішого єства.
— А й справді, чом би й ні… — пробурмотіла вона з цигаркою в губах.
Поліціянт скоса, через дужку окулярів, глянув на руки дівчини. Обручки нема. Лише пластирі, рубці й потріскана шкіра. Немовби молода альпіністка побралася з самою природою, стихіями й гострими відчуттями.
— Ніхто не може зрозуміти слідця, — серйозним тоном промовив Ньєман. — Тим паче — судити його. Ми живемо в замкненому, жорстокому й непослідовному світі. Небезпечному світі з чітко визначеними кордонами. Ті, хто зовні, не можуть його збагнути. Ті, хто всередині, — безсторонньо оцінити. Таким є світ слідців. Замкнений сімома замками. Обнесений колючим дротом. Незбагненний для решти. І в цьому вся його суть. Певним є лише одне: нам нема чого навчитися від бюрократів, які не ризикують нічим і бояться навіть притиснути собі пальці автомобільними дверцятами.
Фанні вигнулася, запустила пальці у волосся й руками зачесала догори свої кучері. Ньєман подумав про коріння, змішане з землею. Коріння того паморочливого почуття, що називається «хтивість». Поліціянт затремтів. Він відчув, як шкіру його поколюють крижані голочки, а кров закипає від внутрішнього палу.
— Що ви будете робити далі? — стишеним голосом запитала дівчина. — Який ваш наступний крок?
— Шукати далі. І чекати.
— Чекати чого? — запитала вона, знову викличним тоном. — Наступної жертви?
Ньєман підвівся, не звертаючи уваги на її випад.
— Чекати, коли тіло спустять із гори. Убивця призначив нам зустріч. Він лишив на першому трупі вказівку, яка скерувала мене на льодовик. Я гадаю, що на другому теж має бути якийсь натяк, який приведе нас до третього… І так далі. Це щось на кшталт гри, у якій ми маємо програвати щоразу.
Фанні також підвелася й узяла свою куртку, що сохнула на краю лавки.
— Треба буде домовитися з вами про інтерв’ю.
— Про що це ви?
— Я головна редакторка університетської газети «Темпо».
Ньєман відчув, як під шкірою напнулися нерви.
— Тільки не кажіть, що ви…
— Не бійтеся, мені начхати на цю газету, і я не маю наміру вам шкодити. Але, зважаючи на те, як розгортаються події, скоро тут будуть усі національні медіа. Тоді ви матимете на своєму хвості журналістів куди чіпкіших, ніж я.
Комісар лише відмахнувся від такої перспективи.
— Де ви мешкаєте? — зненацька запитав він.
— У студмістечку.
— А де саме?
— На останньому поверсі головного корпусу. У мене там квартира, поруч із помешканнями інтернів.
— Там, де живуть Кайюа?
— Еге ж.
— Що ви думаєте про Софі Кайюа?
Обличчя Фанні прибрало захопленого виразу.
— Дивна жінка. Мовчазна. І збіса вродлива. Вони обоє були страшенно замкнуті. Не знаю навіть, як це сказати… Немовби їх поєднувала якась таємниця.
Ньєман кивнув.
— У мене точнісінько таке саме враження. І мотив цих убивств, можливо, ховається саме в цій таємниці. Якщо ви не заперечуєте, я зайду до вас трохи пізніше.
— Щоб підбити до мене клинці?
— Авжеж, — погодився комісар. — Тепер і поготів. Обіцяю вам ексклюзивну інформацію для вашої газетки.
— Кажу ж вам: мені на неї начхати. Мене не підкупити.
— Отож, до вечора, — кинув комісар через плече, відходячи.
27
Минула година, а тіло другої жертви досі не вивільнили з льодовика.
Ньєман не тямився від люті. Він щойно вислухав стислі свідчення матері Філіппа Серті, старої жінки, що говорила із сильним місцевим акцентом. Напередодні її син виїхав із дому, як зазвичай, близько дев’ятої години вечора на своїй машині — нещодавно придбаній уживаній «Ладі». Філіпп працював нічним санітаром в Університетському медцентрі, зміна його починалася о десятій вечора. Мати занепокоїлася тільки вранці, коли побачила машину в гаражі, але не знайшла сина в його кімнаті. Це означало, що він повернувся, а потім пішов кудись знову. Але найдивніше було попереду: зателефонувавши до лікарні, пані Серті довідалася, що Філіпп тої ночі відпросився з роботи. Отже, він їздив деінде, потім повернувся, лишив машину й подався кудись пішки. Що це все могло значити? Жінка була в розпачі, вона повисла в Ньємана на руці, благаючи допомогти їй. Де її хлопчик? Куди він міг подітися? У нього ж не було дівчини, він нікуди не ходив і завжди ночував удома.
Комісар слухав усі ці деталі без особливого ентузіазму. І все ж, якщо трупом, ув’язненим у льодовику, справді був Серті, то ці свідчення давали змогу визначити ймовірний час злочину. Убивця напав на хлопця пізно вночі, убив його, вочевидь покалічивши, а тоді затягнув на Валлернський льодовик. Тіло так міцно вмерзло в кригу через ранковий мороз, що скував льодові стіни. Усе це, однак, було тільки припущенням.
Комісар провів жінку до чергового жандарма й попросив скласти детальний протокол її свідчень, а сам, прихопивши під пахву матеріали справи, вирушив до своєї штаб-квартири, тобто невеличкої аудиторії, виділеної йому.
Там комісар переодягнувся, убравшись в один зі своїх костюмів, а потім, сам-один у приміщенні, розклав на столі різноманітні документи, які мав до свого розпорядження. Насамперед він узявся за порівняльний аналіз Ремі Кайюа і Філіппа Серті, прагнучи відшукати зв’язок між першою та ймовірною другою жертвами.
Спільних ознак виявилося не так уже й багато. Обидва мали близько двадцяти п’яти років. Обидва були високі, худорляві, коротко стрижені, з правильними, однак неспокійними рисами обличчя. І той, і інший уже не мали батька: старший Серті помер два роки тому від раку печінки. Ремі Кайюа, крім того, мавши вісім років, утратив також і матір. І останнє, що вони мали спільного між собою: обидва молодики працювали там, де їхні батьки: Кайюа — у бібліотеці, Серті — у лікарні.
Відмінностей натомість було значно більше. Кайюа й Серті вчилися в різних школах, мешкали в різних районах і належали до різних суспільних прошарків. Ремі Кайюа походив із родини інтелігентів середнього класу й виховувався в університетському середовищі. Філіпп Серті, син затурканого лікарняного техпрацівника, йдучи за батьковим прикладом, улаштувався на роботу до лікарні, коли мав п’ятнадцять років. Він ледве вмів читати й писати і мешкав із матір’ю в убогій халупчині на околиці Ґернона.
Дні Ремі Кайюа минали серед книжок, ночі Філіппа Серті — серед лікарняних ліжок. У Серті, схоже, не було навіть жодного захоплення, окрім як тинятися пропахлими дезінфектантом коридорами та бавитися ввечері у відеоігри в пивниці навпроти лікарні. Кайюа звільнили від військової служби. Серті відслужив у піхотних військах. Перший був одружений, другий — ні. Перший захоплювався походами в гори, другий нікуди не виходив із дому. Перший був шизофренік і, схоже, небезпечний, другий, як стверджували всі, хто його знав, був «ласкавий, наче янгол».
Доводилося змиритися з очевидним: єдиною спільною рисою цих двох чоловіків була їхня зовнішність: гостре довгасте обличчя, коротке волосся й тонкий стан. Барн вочевидь таки мав рацію: убивця вибирав собі жертв, керуючись їхнім зовнішнім виглядом.
Ньєман на якусь хвилю припустив сексуальний мотив злочину: убивця міг бути прихований гомосексуаліст, якого вабив такий тип молодиків.
Комісар, одначе, не вірив у цю версію, та й судовий медик категорично відкинув таку можливість. У ранах і каліцтвах на першому трупі патологоанатом бачив холодну жорстокість, ретельність, яка не має нічого спільного із шаленством збочених бажань. До того ж на трупі не знайдено жодних слідів сексуального насилля.
Що ж тоді?
Може, безумство вбивці було іншої природи. Хай там як, а зовнішня подібність між двома жертвами й два вбивства за два дні підтверджували гіпотезу про серійного маніяка, що, охоплений шаленою нестямою, убиватиме далі й далі. На користь цього припущення свідчили ще кілька фактів: залишена на першому трупі вказівка, яка привела до другого, поза ембріона, виймання очей і це показне прагнення лишити тіла своїх жертв у диких місцях: в ущелині скелі, що нависає над річкою в першому випадку, прозорій в’язниці льодовика в другому…