Поліціянт подумав про демонів, що переслідували матір Жюда. Кожен елемент цього безкінечного жахіття створював ту саму гнітючу атмосферу неспокою, що отруюювала всі думки. «Кожен злочин — наче ядро атома», — казав той коротко стрижений слідець.
Карім сів на дерев’яну лавку і якусь хвилю спостерігав за послідовниками драконового діла. Він відчував, що потрібно лишитися й розпитати цих людей. Навіщо — він сам не знав. Зрештою один із вогневиків звернув на Каріма увагу. Він перервав свій виступ і попрямував до лейтенанта, тримаючи в руці обгорілий смолоскип, із якого досі вистрілювали язички полум’я. Чоловікові, либонь, не було й тридцяти років, але зморшки, що порили його обличчя, додавали йому ще стільки само. Вочевидь життя мав нелегке. Темна кучма волосся, темна шкіра, темні очі. І колючий погляд того, хто завжди насторожі перед неприємностями.
— Ти з наших? — запитав чоловік.
— Тобто, з ваших?
— Ну, зі штукарів. Шукаєш роботу?
Карім склав долоні одна до одної.
— Ні, я коп.
— Коп?
Вогневик підійшов ближче й поставив ногу на лавку з нижнього ряду, просто перед Карімом.
— Не дуже ти на нього змахуєш, чуваче.
Араб відчував жар, який ішов від тіла чоловіка. Він відказав:
— Усе залежить від того, як собі уявляти копів.
— Чого тобі треба? Ти ж не з місцевих…
Карім не відповів. Він обвів поглядом шатро з латаного брезенту, трюкачів посеред манежу й подумав, що цьому хлопчині у вісімдесят другому було років п’ятнадцять. Чи міг він перетнутися з Жюдом? Жодного шансу. І все ж щось спонукало Каріма запитати:
— Ти був тут чотирнадцять років тому?
— Не виключено. Цей цирк належав ще моїм старим.
І тоді Карім випалив одним духом:
— Я розшукую сліди хлопчика, який колись — якщо точніше, у липні вісімдесят другого — можливо, приходив сюди. Кілька неділь поспіль. Я шукаю людей, які пам’ятають його.
Вогневик недовірливо поглянув Карімові в очі.
— Ти жартуєш, чуваче?
— Я схожий на жартівника?
— І як звати твого хлопчика?
— Жюд. Жюд Ітеро.
— Ти справді думаєш, що хтось пригадає пацана, який, можливо, заходив до нашого цирку чотирнадцять років тому?
Карім підвівся з лавки.
— Маєш рацію. Забуть про це.
Але молодик зненацька схопив його за куртку.
— Жюд приходив сюди кілька разів. Дивився, як ми тренуємося. Стояв, немов зачарований. Наче кам’яна статуя.
— Що?
Чоловік піднявся на ряд вище і став біля Каріма. Поліціянт відчув запах його віддиху, просякнутого бензином.
— Спека того літа була страшенна, чуваче, — мовив далі вогневик. — Рейки топилися. Жюд приходив сюди чотири неділі поспіль. Ми з ним були майже однолітки. Гралися разом. Я вчив його видихати вогонь. Звичайні дитячі забавки. Нічого особливого.
Карім уп’явся очима в молодого циркача.
— І ти пам’ятаєш цього хлопчика, чотирнадцять років потому?
— А ти хіба не на це сподівався?
Поліціянт підвищив голос:
— Я запитую, чому ти так добре його запам’ятав.
Вогневик зістрибнув на втоптану землю арени, клацнув каблуками й, піднісши смолоскип до губ, скропив його слиною впереміш із бензином. Смолоскип сипонув вогняним дощем.
— Річ у тім, чуваче, що мав цей Жюд одну особливість.
Карім стенувся.
— Де? На обличчі?
— Ні, не на обличчі.
— Де ж тоді?
Молодик видмухнув ще кілька язиків полум’я і розсміявся:
— Хлопчик Жюд, чуваче, насправді був дівчинкою.
33
Правда помалу набирала форми.
За словами вогневика, дитина, яку він чотири рази зустрічав у цирку, була дівчинкою, ретельно вбраною в хлопчика. Коротко підстрижене волосся, хлопчачий одяг, хлопчачі манери. Чоловік був упевнений у своїх словах: «Вона ніколи не зізнавалася мені, що дівчинка… Це була її таємниця, тямиш? Просто я відразу помітив, що тут щось не так. По-перше, вона була дуже гарна. Справжня лялечка. До того ще її голос. І навіть фігура. Їй мало бути років десять-дванадцять, але її форми показувалися вже тоді. Були й інші штуки. Вона носила контактні лінзи, що змінювали колір очей. У неї очі були чорні, але чорні, як чорнило, неприродно чорні. Я хоч і був тоді ще дітваком, а й то допетрав. А ще вона постійно жалілася, що їй болять очі. Так, що аж віддає у голову, казала вона…»
Карім спробував зібрати все, що дізнався, докупи. Мати понад усе боялася демонів, що хотіли зашкодити її дитині. Саме тому, поза всяким сумнівом, вона покинула своє попереднє місце мешкання й перебралася до Сарзака. Там вона прибрала нове прізвище — Карім мав би подумати про це раніше, — і змінила дитині ім’я, ба навіть стать. Таким чином їх стало неможливо ні відшукати, ні впізнати. А проте через два роки демони з’явилися і в цьому містечку, в Сарзаку. Вони не переставали шукати дитину й ось-ось могли її виявити.
Саме її.
Мати впала в паніку. Вона знищила всі документи, всі журнали, всі особові справи, де згадувалося ім’я, навіть несправжнє, її донечки. А насамперед вона позбулася фотографій, адже одне було зрозуміло: демонам не було відоме нове ім’я дівчинки, але вони знали її обличчя. Вони шукали саме обличчя — доказ, свідчення її особи. Саме тому, щоб виявити його, вони мали би почати зі шкільних світлин. Але звідки взялися ці демони? І хто вони?
Карім запитав циркача:
— Ця дівчинка, вона ніколи нічого не казала тобі про демонів?
Молодик далі бавився зі смолоскипом.
— Про демонів? Ні. Демонами… — Він указав на своїх товаришів, підсміхнувшись. — Демонами скоріше були ми. А Жюд, вона була не надто балакуча. Кажу ж тобі: ми були дітьми. Я лише й встиг, що навчити її видихати вогонь…
— Це її цікавило?
— Не те слово. Вона була в захваті. Сказала, що хоче теж так уміти… щоб захищатися. І захищати свою маму… Ця дівчинка… вона була справді дивною.
— А про свою матір вона щось розповідала?
— Ні. Я матері ніколи й не бачив… Жюд бавилася зі мною годинку-другу, а потім раз — і її вже нема… Наче Попелюшка. Так вона щезала кілька разів, а потім узагалі не повернулась…
— Ти більше нічого не пригадуєш? Якусь дрібницю, якусь особливість, яка б могла мені допомогти?
— Ні, більше нічого.
— Може, її ім’я… Вона ніколи не казала, як її звати… по-справжньому?
— Ні, але зараз, коли я про це подумав, то пригадую: було дещо…
— Що саме?
— Я постійно називав її на англійський лад, ДЖуд, як в одній пісні «Бітлів». Але їй це страшенно не подобалося. Вона хотіла, щоб я кликав її по-французьки, Жюд. Я досі бачу, як її губки вимовляють: «Жюд! Жюд!»
Циркач ностальгійно всміхнувся; очі його заволокло паволокою спогадів. Карім подумав, що цей «вогнедишний» хлопчина, мабуть, до нестями був закоханий у ту дівчинку. Чоловік своєю чергою запитав Каріма:
— То ти щось розслідуєш? Що саме? З нею щось сталося? Їй тепер мало би бути…
Але Карім його більше не слухав. Він думав про дівчинку Жюд, що два роки провчилася в школі під вигаданим іменем. Як матері вдалося підробити документи, потрібні для вступу до нової школи? Як дівчинці, удаючи із себе хлопчика, вдалося ошукати всіх, а насамперед виховательку, яка бачила дитину щодня?
Раптом поліціянтові дещо спало на думку. Він звів очі й запитав у людини-смолоскипа:
— Тут є десь телефон?
— За кого ти нас маєш? Якихось злидарів? Ходімо.
Абдуф пішов за ним.
Циркач привів Каріма до невеличкої пофарбованої дерев’яної будки за ареною. Усередині на столику стояв телефон. Поліціянт набрав номер директорки школи імені Жана Жореса. Вітер люто шарпав брезентовий намет. Вогневики на арені далі вергали полум’я. Після трьох гудків відповів чоловічий голос.