— Я хотів би поговорити з пані директоркою, — пояснив Карім, ледве стримуючи своє збудження.
— Хто її питає?
— Лейтенант поліції Карім Абдуф.
Через кілька секунд у слухавці почувся засапаний жіночий голос. Поліціянт почав без жодного вступу:
— Пригадуєте, ви розповідали мені про вчительку, що поїхала із Сарзака наприкінці вісімдесят другого року?
— Авжеж, звісно пригадую.
— Ви казали, що вона вела перший середній клас у вісімдесят першому й другий середній у вісімдесят другому.
— Саме так.
— Тобто вона переходила з одного класу до наступного разом із Жюдом Ітеро?
— Можна й так сказати, але, як я вже згадувала, часто трапляється, що вчителі…
— Як її звали?
— Зачекайте, зараз я гляну…
Почувся шелест паперу, відтак директорка промовила:
— Фаб’єнн Паско.
Ім’я це, певна річ, нічого не сказало Карімові. У ньому не було жодної точки дотику, жодної співзвучності з псевдонімом дитини. З кожною новою інформацією Карім наштовхувався на нові перешкоди. Він запитав:
— Ви маєте її дівоче прізвище?
— Але це і є її дівоче прізвище.
— Вона не була одружена?
— Вона була вдова. Принаймні так записано в її особовій справі. Дивно. Схоже, вона повернулася до свого першого прізвища.
— А яке було прізвище її чоловіка?
— Зачекайте… Ось воно: Еро. Е-Р-О.
Знову нічого. Отже, слід — хибний.
— Гаразд. Дякую вам, я…
Аж тут його осяяло. Немов спалахом блискавки. Якщо він мав рацію, якщо ця жінка дійсно була матір’ю Жюда, то справжнє прізвище дівчинки мало бути Еро. А ім’я…
Карім пригадав слова вогневика про те, як дівчинка хотіла, щоб він вимовляв її ім’я так, як воно пишеться, на французький лад. Чому? Може, тому, що воно було схоже на її справжнє ім’я? На справжнє ім’я дівчинки?
— Зачекайте хвильку, — видихнув Карім у слухавку.
Він присів навкарачки й, тремтячи від збудження, пальцем вивів на піску великими літерами два імені, одне під другим.
ФАБ’ЄНН ЕРО
ЖЮД ІТЕРО
Останні два склади прізвищ були однакові. Карім замислився на якусь хвилю, тоді стер написане й вивів по складах:
ЖЮ-ДІ-ТЕ-РО
А відтак:
ЖЮДІТ ЕРО
У Каріма вихопився переможний вигук. Хлопчик Жюд Ітеро виявився дівчинкою Жюдіт Еро. А мати дитини була вчителька. Вона повернула собі дівоче прізвище, щоб ретельніше замести сліди, і переробила ім’я доньки на чоловіче, лише трохи змінивши його, щоб малá не заплуталася й не забула, як її тепер звати.
Карім стиснув кулаки. Він був переконаний, що все відбувалося саме так. Жінка змогла підробити документи дитини в школі, адже сама там учителювала. Це пояснювало все: і ту легкість, з якою жінка дурила весь Сарзак, і те, як їй вдалося непомітно сфальшувати офіційні документи. Тремтливим голосом Карім запитав директорку:
— Ви б не могли дістати мені більше інформації про цю вчительку в комітеті освіти?
— Сьогодні? Уже пізно…
— Так, сьогодні.
— Ну… гаразд. У мене є там кілька знайомих. Це можна організувати. Що саме вас цікавить?
— Я хочу знати, де Фаб’єнн Паско-Еро оселилася після від’їзду із Сарзака, а також де вона навчала перед приїздом до вашого міста. І знайдіть людей, які її особисто знали. Ви маєте мобільний?
Жінка дала йому свій номер. Вона здавалася дещо збентеженою.
— Скільки часу вам потрібно, щоб дістати цю інформацію в комітеті освіти?
— Години дві.
— Візьміть із собою мобільний. Я подзвоню вам через дві години.
Карім вийшов із будки й помахав на прощання рукою вогневикам, які знову кружляли в танці святого Віта[48].
34
Потрібно було якось убити ці дві години.
Карім поправив свою шапочку й попрямував до машини. Вітер, насичений морськими випарами, колихав сутінь і був такий холодний, що асфальт і земля, здавалося, ось-ось потріскають. То як же збути ці дві години? Карім подумав, що ця місцевість, можливо, ще не виказала йому всіх таємниць.
Він спробував уявити собі Фаб’єнн і Жюдіт Еро, самотніх жінку й дівчинку, які приїжджали сюди влітку щонеділі. Він малював у своїй голові докладну картину їхнього перебування тут, намагаючись роздивитися все з різних кутів, відшукати якусь дрібничку, що спрямувала б його на новий слід. Ось вони йдуть сонячним ранком, мати й донька, через містечко, де їх ніхто не знає. Жінка, сповнена рішучості, стурбована нав’язливою думкою про обличчя своєї дитини. І дівчинка, перевдягнена хлопчиком, замкнута у своєму, ще більшому, страху.
Абдуф не знав чому, але він уявляв собі цю дивну пару, поєднаною спільною тривогою. Він бачив, як вони йдуть мовчки, тримаючись за руки… Як вони приїжджали сюди? На потязі? Чи на машині?
Лейтенант вирішив навідатися до всіх тутешніх залізничних станцій, придорожних станцій техобслуговування автомобілів, а також до жандармерій. Що як йому вдасться натрапити на якийсь слід, поліційний протокол або чийсь спогад…
Однаково йому треба збути ці дві години: більше робити було нічого.
Коли він рушив, небо над ним жевріло в останніх променях призахідного сонця. Жовтневі ночі вже починали видовжуватися бганою темрявою.
Карім відшукав телефонну будку й насамперед подзвонив до відділення кримінальної поліції в Родезі, щоб дізнатися, чи 1982 року в департаменті Ло не було зареєстровано автомобіль на ім’я Фаб’єнн Паско або Фаб’єнн Еро. Безрезультатно. Свідоцтва про реєстрацію на жодне з цих імен там не виявилося. Карім повернувся до свого універсала й вирішив зосередити пошуки на місцевих вокзалах, остаточно, однак, не відкидаючи версії про те, що жінка з дитиною приїжджали на машині.
Поліціянт навідався до чотирьох залізничних станцій. Щоб чотири рази спіймати облизня. Абдуф намотував кола довкруги монастиря й парку розваг. У світлі фар він бачив лише високі примарні силуети, що були деревами, скелями, тунелями… Він почувався добре. Адреналін зігрівав йому кров, збудження допомагало триматися напоготові. Араб знову насолоджувався тими гострими нічними відчуттями, що з ними він познайомився серед паркування, коли, сховавшись за колоною, підпилював свою першу відмикачку. Карім не боявся темряви: це був його світ, його сховок, його глибокі води. У темряві він почувався спокійно, напружений, як наладована до пострілу рушниця, могутній, як хижак.
П’ята станція виявилася товарною, загромадженою старими вагонами й синіми локомотивами. Поліціянт розвернувся, але відразу ж різко загальмував. Він зупинився на мосту над автострадою, що вела із Сета на захід. Метрів за триста звідти він побачив невеличкий пункт справляння плати. Чуття підказало перевірити його.
Завжди потрібно перевіряти кожну можливість. Кожну.
Він виїхав на під’їзну дорогу й одразу ж повернув праворуч, минаючи живопліт із вовчих ягід. За ним було кілька збірних споруд, у яких розміщувався персонал ПСП. У жодному з вікон не світилося, але біля гаражів, що прилягали до основних будівель, лейтенант помітив когось. Карім зупинив машину й попрямував пішки до чоловіка, що порався коло високої вантажівки.
Дошкульний вітер посилився. Усе довкола було висушене, тьмяне, припорошене, немовби огорнуте солоним диханням моря. Поліціянт переступав через дорожні знаки, лопати, пластикові чохли, що валялися на землі. Підійшовши до вантажівки, яка, схоже, перевозила сіль, він постукав по кабіні, що відізвалася глухим металічним гулом.
Чоловік здригнувся від несподіванки. Усе обличчя йому затуляла балаклава з прорізями лише для очей. Сиві брови його насупилися.
48
У XVI столітті в Німеччині існувало повір’я, згідно з яким позбавитись від недуг було можна, танцюючи перед статуєю святого Віта у день його іменин. Для декого це ставало справжньою манією, і вже згодом звичні танці стали плутати з хореєю — нервовим захворюванням, яке отримало другу назву «танець святого Віта».