— Я швиденько з’їжджу туди, — вирішив Ньєман.
— Але… навіщо? Жуано рано чи пізно з’явиться…
— Я відчуваю себе відповідальним за нього.
— Чому це?
— Якщо хлопчина втнув якусь дурницю, пішов на непотрібний ризик, я певен, він зробив це, щоб показати себе переді мною, вразити мене, розумієте?
— Повернеться ваш Жуано, — заспокійливим тоном відказав жандарм. — Він молодий, ось і взяв собі до голови якесь глупство й тепер іде хибним слідом…
— Я з вами згоден. Але він може опинитися в небезпеці. Сам того не знаючи.
— У… небезпеці?
Ньєман не відповів. Якусь хвилю обидва мовчали. Барн, схоже, не міг збагнути, що має на увазі комісар. Зненацька жандарм вигукнув:
— О! Ледь не забув: Жуано ще телефонував до лікарні. Він хотів зайти глянути на архіви.
— На які архіви?
— Під будівлею Університетського медцентру є величезні підземні галереї, де зберігається вся історія нашого краю: починаючи від народження його мешканців, їхніх хвороб і аж до смерті.
Комісара дедалі сильніше гнітила тривога: отже, світлявий хлопчина іде сам-один власним шляхом. Шляхом, який почався в клініці для сліпих і привів його до офтальмолога в Аннесі, а потім до архівів медцентру. Комісар запитав наостанок:
— Але там, у лікарні, його ніхто не бачив, еге ж?
Барн підтвердив. Ньєман завершив розмову. Одразу ж пролунав новий дзвінок. Тепер уже було не до шифрованих каналів зв’язку, паролів та інших застережних заходів. Тепер усі поспішали. Голос Коста тремтів від хвилювання:
— Мені щойно передали тіло.
— Це Серті?
— Так, це він. Жодних сумнівів.
Комісар видихнув. Усі клаптики інформації, які він зібрав за останні три години, лягли в загальну схему розслідування. Тепер Ньєман міг офіційно надіслати бригаду, щоб ретельно обшукати склад. Кост розповідав далі:
— Є одна важлива відмінність між каліцтвами першої та другої жертв.
— Яка?
— Цього разу вбивця не тільки вибрав очі, але й відрізав обидві кисті рук. Ви цього не зауважили, тому що тіло лежало в позі зародка: кукси були сховані між колінами.
Очі. Руки. Ньєманові здавалося, що між цими частинами тіла має бути якийсь прихований зв’язок. Але яка диявольська логіка поєднувала ці каліцтва, комісар збагнути не міг.
— Це все? — запитав він.
— Наразі все. Я беруся за розтин.
— Скільки часу тобі потрібно?
— Дві години, щонайменше.
— Почни з очей і подзвони мені, коли матимеш щось нове. Я впевнений: там знайдеться якась вказівка для нас.
— У мене таке відчуття, комісаре, ніби я працюю посланцем пекла.
Ньєман перетнув читальну залу. Біля дверей він зауважив присадкуватого поліціянта, що схилився над дисертацію Ремі Кайюа в одній із засклених комірок. Комісар вирішив трохи затриматися й сів навпроти хлопчини.
— Як справи?
Поліціянт підвів очі.
— Працюю.
Комісар усміхнувся і вказав на грубий стос аркушів.
— Нічого нового?
Поліціянт знизав плечима.
— Увесь час про Грецію, олімпіади, спортивні змагання і всяке таке: біг, метання списа, панкратіон[49]… Кайюа пише про священний характер фізичної випроби, установлення рекорду… — Поліціянт скривив губи, немовби не вірячи в те, що розповідав. — Щось на кшталт… спільності з вищими силами. Він стверджує, що в ті часи високі спортивні досягнення розглядали як шлях до спілкування з богами… Наприклад, атлон — тогочасний атлет, — долаючи власні обмеження, міг пробудити сили землі… її родючість, урожайність. Зауважте, щось у цьому є. Коли дивишся на те шаленство, яке діється на деяких футбольних матчах, то справді здається, що спорт пробуджує якісь надприродні сили…
— Що ще важливого ти відзначив?
— Кайюа також пише, що в добу античності атлети водночас були поетами, музикантами й філософами. І цей миршавий бібліотекар особливо наполягає на цій тезі. Він, як видається, шкодує за тими часами, коли душа й тіло були нерозривно поєднані, злютовані в тій самій людській істоті. Звідси й така назва його праці: «Туга за Олімпією». Він тужить за часами цих надлюдей, розумних і сильних, розвинутих духовно й фізично. Тій вимогливій добі Кайюа протиставляє наші часи, коли інтелектуали не можуть підняти кількох кілограмів, а в спортсменів голови набиті тирсою. Він бачить у цьому ознаку занепаду, поділу між тілом і духом.
Перед Ньєманом раптом знову постали атлети з його кошмару. Сліпі примари з закам’янілої реальності. Софі Кайюа пояснювала йому, що, на думку її чоловіка, спортсмени Берлінської олімпіади відновили цю глибинну єдність тіла й думки.
А ще поліціянт подумав про університетських чемпіонів — викладацьких дітей, що, як розповідав Жуано, досягали найкращих результатів у всьому, навіть у спортивних дисциплінах. Ця надздібна молодь на свій лад також прагнула наблизитися до ідеалу античного атлета. Коли Ньєман розглядав у приймальні ректора світлини цих медалістів, його вразила якась бентежлива молода наснага, що її випромінювали їхні обличчя. Немовби втілення фізичної сили, але водночас і окремого способу мислення. Якоїсь філософії, можливо? Комісар усміхнувся молодому поліціянтові, що стривожено дивився на нього.
— А ти, схоже, непогано в цьому розібрався, — підсумував Ньєман.
— Я читаю по діагоналі. Розумію п’яте через десяте. — Тут він торкнувся кінчика свого носа. — Але в мене є нюх. Я цих фашиків здалеку чую.
— Гадаєш, Кайюа був фашистом?
— Достеменно не скажу… Це видається чимось складнішим… Але оцей міф про надлюдину, про чистих духом атлетів відгонить мені тою вічною маячнею про вищу расу й подібними балачками…
Учергове Ньєман пригадав світлини з Берлінської олімпіади, що висіли в коридорі помешкання Кайюа. За цими знімками, так само, як і за спортивними рекордами Ґернона, ховалася якась таємниця. Це все, можливо, було пов’язане між собою. Але яким чином?
— А там ніде не згадуються ріки? — запитав він насамкінець. — Багряні ріки?
— Що?
П’єр Ньєман підвівся.
— Забудь.
Поліціянт підняв очі на високого чоловіка в синьому пальті, а потім сказав:
— Чесне слово, комісаре, ви би краще доручили це якомусь студентові, комусь кваліфікованішому за мене…
— Мені потрібна думка профі. Інтерпретація, яка б лягала в рамки розслідування.
Поліціянт знову скривився.
— Ви справді гадаєте, що ця вся нісенітниця відіграє якусь роль у розслідуванні?
Ньєман узявся рукою за край скляної перегородки й схилився над хлопчиною.
— У розслідуванні кожен елемент грає свою роль. Немає випадковостей, немає некорисних дрібниць. Усе функціонує, як структура атома, розумієш? Читай далі.
Ньєман пішов, покинувши молодого поліціянта з виразом неабиякого спантеличення на обличчі.
Вийшовши надвір, комісар помітив у студмістечку далекі зблиски телевізійних прожекторів. Примружившись, він вирізнив худорляву постать ректора університету Венсана Люїза, який стояв на сходах перед будинком і белькотав щось заспокійливе. Ньєман упізнав характерні логотипи телеканалів: регіональних, національних і навіть із Романдії[50]… Журналісти юрмилися довкола ректора, засипали його запитаннями. Почалося: мас-медіа навели свої об’єктиви на Ґернон. Новина про вбивство розійдеться по всій Франції, і ціле містечко охопить паніка.
І це лише початок.
37
Уже в дорозі Ньєман подзвонив Антуанові Реймсу.
— Є новини про англійця?
— Я саме в лікарні. Англієць досі не прийшов до пам’яті. Лікарі налаштовані доволі песимістично. Посольство Великої Британії спустило на нас цілу зграю адвокатів. Прибули просто з Лондона. Журналісти теж тут. Ти навіть не можеш собі уявити, що тут коїться: хай що б ти не думав — усе набагато гірше.
Супутниковий зв’язок працював бездоганно. Голос Реймса був кришталево-чистий.
Ньєман уявив свого начальника в шпиталі Отель-Дьє на острові Сіте й пригадав себе самого, пригадав, як у лікарняних палатах допитував постраждалих від кулаків сутенерів повій з опухлими мармизами й розсіченими бровами. Він побачив перед собою й закривавлені обличчя підозрюваних, які сам же й підрихтовував. Побачив руки, прикуті кайданками до ліжка, і веремію миготливих вогників у мертвотній блідості кімнати.
49
Давньогрецьке бойове мистецтво та вид спорту, поєднує в собі елементи боротьби й кулачного бою.
50
Романдія, також Французька Швейцарія, Франкомовна Швейцарія, — франкомовна частина Швейцарської конфедерації, розміщена на заході країни.