Перед очима його постала паперть Собору Паризької Богоматері, така, якою він бачив її, коли о третій годині виходив із Отель-Дьє в ясну порожнечу ночі, знесилений, розбитий. П’єр Ньєман був войовником. І спогади його ряхтіли зблисками криці й полум’ям бойовиськ. Раптом він відчув страшну тугу за таким способом життя, якого мало хто прагнув, але який був єдиним сенсом Ньєманового існування на цій землі.
— А як твоє розслідування? — запитав Реймс.
Голос його звучав не так різко, як під час попередної розмови: професійна солідарність, роки спільної праці й давня приязнь узяли гору.
— Маємо вже два трупи. І жодної зачіпки. Та я йду по сліду. І я знаю, що на правильному шляху.
Реймс нічого не відказав, але Ньєман відчув, що це мовчання означає довіру. Комісар запитав:
— А що там з моєю справою?
— Якою твоєю справою?
— Я питаю, чи у нас в конторі не відкрили провадження у справі того хулігана.
Реймс понуро реготнув.
— Ти про відділ внутрішніх розслідувань? Вони вже довго чекали на таку нагоду. Можуть собі дозволити почекати ще трохи.
— Чого почекати?
— Почекати, доки твій англійчик не гигне. Щоб тоді звинувати тебе в убивстві.
Ньєман дістався Аннесі близько одинадцятої години вечора. Він їхав довгими освітленими алеями, густо обсадженими деревами. Сяйво ліхтарів пестило листя, що мінилося, наче клаптики муару. У глибині кожної алеї, немов у світляному стовпі, поставали невеличкі споруди: кіоски, фонтани, статуї. Здалеку, на відстані кількох сотень метрів, вони здавалися крихітними фігурками з музичної шкатулки або ж зображеннями на ґратках радіатора. Немовби місто ховало свої скарби в скринях із каменю, мармуру й листя, наставлених у скверах і на майданах.
Комісар їхав уздовж каналів, завдяки яким Аннесі трохи скидалося на Амстердам. Удалині канали впадали в озеро, другий берег якого світився яскравими вогнями. Важко було повірити, що лише за кількадесят кілометрів звідси лежить Ґернон — із трупами й нелюдом-убивцею. Ньєман заїхав у житловий район міста. Вулиця В’язів. Бульвар Вовер[51]. Провулок Дужих Вітрів. Ці назви, либонь, відлунювали мешканцям Аннесі мріями про білокам’яні палаци, символами могутності.
Ньєман зупинив машину перед в’їздом до провулку, що круто йшов униз. Високі будинки, пишні й гнітючі воднораз, стояли майже впритул один біля одного, розділені садками, що ховалися за мідно-зеленими мурами.
Будинок, який він шукав, виявився кам’яницею з довгастим дашком над ґанком. Поліціянт двічі натиснув на ромбічної форми дзвоник, кнопка якого зображала зіницю. Нижче, на табличці з чорного мармуру, був напис: «Доктор Едмон Шернсе. Офтальмолог-хірург».
Відповіді не було. Ньєман поглянув на замок. Той не становив серйозної перешкоди, і комісар був не від того, щоб ще раз удертися до будинку. Він спритно підчепив зубчики в замку й за якусь мить опинився в передпокої з мармуровою підлогою. Стрілки на стінах показували напрямок до чекальні — уздовж коридору, ліворуч, але поліціянт поглянув праворуч, і його очі спинилися на інших дверях, оббитих шкірою.
Кабінет лікаря. Ньєман повернув ручку й зайшов до видовженої кімнати, а скоріше просторої веранди, стеля й дві стіни якої були повністю зі склоблоків[52]. Десь у темряві чути було дзюрчання води.
Ньєманові знадобилося кілька секунд, щоб у дальньому кутку приміщення розгледіти постать, яка схилилася над раковиною.
— Лікарю Шернсе?
Чоловік обернувся й поглянув на поліціянта. Ньєман підійшов ближче. Першим, на що він звернув увагу, були руки лікаря — засмаглі, поцятковані коричневими плямками, із мереживом вен, що бігли до дужих зап’ястків. Руки зблискували під струменями води, скидаючись на коріння старого дерева.
— Хто ви?
Голос був низький, спокійний. Невисокий на зріст, проте міцної статури, чоловік, як видавалося, мав понад шістдесят років. Над високим, смаглявим, також позначеним темними цятками чолом буйними хвилями здіймалося сиве, аж біле, волосся. Грубі риси обличчя, дебелий торс — лікар скидався на кам’яну брилу, непохитну й загадкову, і тим дивніше було бачити його, вбраного лише в майку та білі підштаники.
— П’єр Ньєман, комісар поліції. Я дзвонив у двері, але ніхто не відповів.
— А як ви зайшли?
Ньєман ляснув пальцями, наче фокусник у цирку.
— Професійні навички.
Чоловік делікатно всміхнувся, не виказуючи невдоволення такою нахабністю поліціянта. Він закрутив воду, натиснувши ліктем на довгий важіль крана, і зі здійнятими руками пройшов через засклену кімнату до вішака з рушником. У сутіні виднілося приладдя для перевірки зору, мікроскопи, анатомічні таблиці з внутрішньою і зовнішньою будовою ока.
— Сьогодні по обіді до мене вже навідувався один поліціянт. Що потрібно вам? — промовив Шернсе беземоційним тоном.
Ньєман стояв за кілька метрів від лікаря. Він усвідомив, що лише тепер зауважив характерну рису цього чоловіка, те, що вирізняло його з-поміж інших. Очі. Погляд Шернсе був безбарвний, а сірі райдужки надавали йому схожості зі зміїним. Очі скидалися на два крихітні акваріуми, у яких плавали хижі, покриті залізною лускою істоти.
— Я саме хотів би поставити вам кілька запитань щодо нього, — пояснив Ньєман.
Чоловік поблажливо всміхнувся.
— Несподівано! Тепер поліціянти розслідують роботу один одного?
— О котрій годині він приходив до вас?
— Близько шостої вечора, як мені видається.
— Так пізно? Ви пам’ятаєте, про що він вас запитував?
— Так, звісно пам’ятаю. Він розпитував про пацієнтів клініки, що біля Ґернона. У ній лікуються діти з вадами зору. Вони мої постійні пацієнти.
— Що саме він хотів знати?
Шернсе відчинив шафу з червоного дерева, дістав звідти світлу, з вільними рукавами сорочку й кількома вправними рухами одягнув її на себе.
— Його цікавили причини цих недуг у дітей. Я пояснив, що йдеться про спадкові хвороби. Тоді він зажадав знати, чи можна припустити зовнішню причину таких хвороб, наприклад отруєння або неправильне лікування.
— І що ви відповіли?
— Що це безглуздя. Генетичні захворювання виникають через ізольоване розміщення Ґернона і шлюби між кревними родичами. Хвороби переносяться з кров’ю й повторюються раз по раз у наступних поколіннях. Це явище добре відоме, воно часто трапляється у відокремлених спільнотах. Наприклад, у регіоні біля озера Сен-Жан у Квебеці або в громадах амішів[53] у Сполучених Штатах. Те саме й у Ґерноні. Мешканці долини мають обмаль контактів із зовнішнім світом… Тож я не бачу потреби шукати ще якесь пояснення цьому явищу.
Анітрохи не ніяковіючи через Ньємана, лікар узявся надягати темно-сині штани зі сріблястої, злегка переливчастої тканини. Убирався Шернсе напрочуд елегантно.
— Він запитував вас іще про щось? — провадив далі поліціянт.
— Так, про трансплантації.
— Про які трансплантації?
Окуліст защіпував сорочку.
— Очні. Я зовсім не зрозумів, про що йому йдеться.
— Він не пояснив, навіщо це йому потрібно?
— Ні, але я докладно відповів на всі його запитання. Скажімо, він хотів знати, чи хтось міг би бути зацікавленим у видаленні очей, щоб пересадити рогівку.
Отже, Жуано взявся за «хірургічний» слід.
— І що?
Лікар закінчив одягатися й провів тильним боком долоні по підборіддю, немов перевіряючи, наскільки відросла щетина. На скляних стінах кімнати танцювали тіні дерев.
— Я пояснив йому, що така операція не має сенсу. Нині рогівку для пересадження знайти неважко. До того ж у виготовленні штучних органів досягнуто значного прогресу. Що ж до сітківки ока, то її досі не навчилися зберігати. Тому про її трансплантацію не може бути й мови… — Лікар злегка скривив губи в посмішці. — Знаєте, ці історії про торгівлю органами — значною мірою лише вигадки простолюду.
51
Вовер (фр. Vauvert, від “val vert” — «зелена долина») — замок біля Парижа, зведений в XI столітті королем Робертом II Побожним. За легендою, замок населяла нечиста сила.
52
Прямокутний будівельний компонент зі скла, що використовується в будівництві напівпрозорих стін. Являє собою виріб із герметично закритою порожниною, яка утворена в результаті з’єднання двох відпресованих скляних пластин-оболонок (напівблоків).
53
Консервативна християнська спільнота. Її члени дотримуються відокремленого способу життя. Основна їхня частина відмовляється від будь-яких технічних засобів, що можуть пов’язувати їх із зовнішнім світом. Шлюби беруть лише зі своїми одновірцями.