Потім узяв медичний висновок про смерть, який простягнув йому Барн, і побіжно переглянув надруковані на машинці сторінки. Документ склав сам головний лікар, який, одначе, не зміг визначити час смерті. Він обмежився описом видимих ран і висновком, що смерть настала внаслідок задушення. Щоб дізнатися більше, потрібно було розгинати труп і робити розтин.
— Коли прибуде судмедексперт?
— Чекаємо з хвилини на хвилину.
Комісар підійшов до вбитого. Нахилився, вдивляючись у риси його обличчя. Доволі вродливе молоде лице, із заплющеними очима. Без жодних слідів ударів чи тортур.
— Хтось торкався до його обличчя?
— Ніхто, комісаре.
— Очі в нього так і були заплющені?
Барн кивнув. Двома пальцями, великим і вказівним, Ньєман обережно підняв повіки вбитого. І тоді сталося неймовірне: з правого ока поволі викотилася велика прозора сльозина. Уражений комісар здригнувся: мрець плакав.
Ньєман скинув поглядом на присутніх, але ніхто не помітив цього приголомшливого випадку. Він опанував себе і, намагаючись приховати свої дії від інших, знову підняв повіку. Те, що комісар побачив, довело йому, що він не збожеволів і що це вбивство було тим, якого кожен слідчий боїться або чекає — залежно від характеру — усе своє життя.
Ньєман випрямився й різким рухом накрив тіло. Відтак пробурмотів до судді:
— Розкажіть, як будемо провадити слідство.
Бернар Терпант випростався на весь свій зріст.
— Панове, як ви розумієте, ця справа може виявитися важкою і… незвичною. Саме тому ми з прокурором вирішили поєднати зусилля ґренобльської кримінальної поліції та Національної жандармерії. Я також запросив присутнього тут головного комісара П’єра Ньємана, який прибув із Парижа. Ви, без сумніву, чули його ім’я. Комісар працює в Парижі, у Підрозділі боротьби із сутенерством. Наразі нам нічого не відомо про мотив цього вбивства, але, цілком можливо, йдеться про злочин на сексуальному ґрунті. У кожному разі це справа рук маніяка. І досвід пана Ньємана стане нам у пригоді. Саме тому я пропоную, щоб керівництво розслідуванням узяв на себе пан комісар…
Барн коротким помахом голови висловив свою згоду, Вермон також кивнув, щоправда з меншим ентузіазмом. А Жуано відказав:
— Щодо мене, то я не бачу жодних проблем. Але ще мають прибути мої колеги з кримінальної поліції…
— Я їм усе поясню, — урвав його Терпант і, звертаючись до Ньємана, промовив: — Комісаре, ми вас слухаємо.
Ця вся ситуція гнітила Ньємана. Він прагнув якомога швидше вийти звідси й узятися за розслідування — самому.
— Капітане Барн, скільки у вас людей? — запитав він.
— Вісім. Ні… Перепрошую, дев’ять.
— Вони знають, як опитувати свідків, збирати докази, перекривати дороги?
— Ну… Правду кажучи, це не зовсім те, чим ми…
— А ви, капітане Вермон? Скільки людей у вас?
Голос жандарма прогримів, наче почесний салют.
— Двадцять. Усі досвідчені. Вони прочешуть територію довкола місця, де було знайдено труп і…
— Чудово. Нехай ще опитають усіх, хто живе вздовж доріг, що ведуть до річки, а також навідаються на заправки, залізничні станції та будинки біля автобусних зупинок… Цей хлопчина, Кайюа, під час своїх походів інколи ночував у гірських пристановищах. Відшукайте їх усі й огляньте. Убивця міг напасти на свою жерву в одному з них.
Ньєман обернувся до Барна.
— Капітане, я хочу, щоб ви зібрали інформацію з усієї околиці. До полудня я хочу мати список волоцюг, злодіїв та інших покидьків у вашому департаменті. Перевірте всіх, хто нещодавно вийшов із в’язниці в радіусі трьохсот кілометрів. Перевірте крадіжки автомобілів, узагалі будь-які крадіжки. Порозпитуйте в готелях і ресторанах. Порозсилайте запитання факсом. Я хочу знати про кожну дрібницю, яка вам видасться підозріливою, про кожен найменший знак. І ще мені потрібен список усяких випадків, які сталися тут, у Ґерноні, протягом двадцяти й більше років і які так чи інак скидаються на нашу справу.
Барн ретельно записував усі накази до нотатника. Ньєман звернувся до Жуано:
— Зв’яжися зі Службою загальної інформації. Попроси у них список сект, магів та інших схибнутих, зареєстрованих у вашій місцевості.
Жуано кивнув. Терпант із виглядом начальника, який щойно збирався запропонувати те саме, також висловив свою згоду.
— Ось над цим і працюйте, доки будемо чекати на результати розтину, — підсумував Ньєман. — Зайве й казати, що мусимо зберігати цілковите мовчання щодо всього цього. Ані слова місцевій пресі. Ані слова нікому.
Вони розійшлися на ґанку лікарні — Університетського регіонального медичного центру — і поспішили крізь ранкову мрячку до своїх машин, припаркованих під цим високим будинком, який, здавалося, налічував щонайменше два століття. Зсутулившись, угнувши голови, чоловіки мовчки посідали до автівок, не дивлячись один на одного.
Лови почалися.
4
П’єр Ньєман і Ерік Жуано відразу поїхали до університету, що розкинувся коло в’їзду до містечка. Комісар попросив лейтенанта почекати його в бібліотеці, у головному корпусі, а сам пішов із візитом до ректора, кабінет якого розміщувався на останньому поверсі адміністративної будівлі, що стояла метрів на сто далі.
Поліціянт увійшов до просторої, нещодавно відреставрованої споруди сімдесятих років із височенною стелею і стінами, пофарбованими в різноманітні пастельні кольори. Піднявшись на горішній поверх, він зайшов до кімнатки, що правила за приймальню і де за невеличким столиком сиділа секретарка. Ньєман представився й запитав, чи можна бачити пана Венсана Люїза.
Комісарові довелося почекати кілька хвилин, протягом яких він розглядав на стінах світлини студентів-переможців, що здіймали в руках кубки чи медалі, простували лижнею або сплавлялися бурхливими гірськими потоками.
За якусь хвилю П’єр Ньєман стояв перед ректором університету. Це був чоловік із кучерявим волоссям і приплесканим носом, однак обличчя його було біле, наче крейда, і являло собою дивну суміш негроїдних рис із недокрівною блідістю. Похмуру сутінь кабінету пронизували, розсипаючись світляною стружкою, кілька сонячних променів. Ректор указав поліціянтові на крісло і став нервово масувати собі зап’ястки.
— Отож? — сухим тоном запитав він.
— Що отож?
— Ви вже знайшли щось?
Ньєман випростав ноги.
— Я щойно приїхав, пане ректоре. Дайте мені час розглянутися, що до чого. А наразі я хотів би поставити вам кілька запитань.
Люїз напружився у своєму кріслі. На робочому столі з дерева кольору вохри стояли рухомі металеві абстракції, що скидалися на чудернацькі квіти, які виросли на сталевій планеті.
— У вашому університеті вже траплялися якісь підозрілі випадки? — спокійним голосом запитав Ньєман.
— Підозрілі? Ніколи!
— Ніяких наркотиків? Ні крадіжок? Ні бійок?
— Ні.
— Жодних банд чи угруповань також нема? Юнаків, яким задурюють голову різними дурницями?
— Я не розумію, про що ви.
— Я маю на увазі рольові ігри. Ну, знаєте, ті, у яких усякі обряди, ритуали…
— Ні. У нас такого нема. Наші студенти мають чистий незбаламучений розум.
Ньєман нічого не відповів. Ректор тим часом оглядав його високу кремезну постать, коротку стрижку, руків’я револьвера, що стирчало з-під пальта. Люїз провів долонею по обличчю, а відтак, немовби прагнучи переконати самого себе, промовив:
— Мені сказали, що ви першокласний поліціянт.
Ньєман далі мовчав, уп’явши погляд у ректора. Люїз відвів очі й сказав:
— Я хочу одного-єдиного, комісаре: щоб ви якомога швидше знайшли вбивцю. Скоро відновлюється навчання і…
— Зараз у кампусі немає нікого зі студентів?
— Хіба кілька інтернів[12]. Вони мешкають нагорі, у головному корпусі. Ще є кілька викладачів, які готуються до своїх лекцій.
— Я можу отримати їхній список?
— Але ж… — Ректор завагався, але потім усе ж сказав: — Так, звісно, це не проблема…