Могили Сільвена Еро він поки що не знаходив.
Ходячи поміж рядами, лейтенант розмірковував про своє розслідування і про крутий поворот у ньому, який відбувся за останні кілька годин. Щоб якомога швидше примчатися в це містечко, він, не вагаючись, «позичив» розкішний «Ауді». Карім гадав, що їде затримувати осквернителя могили, а натомість утелепався в розслідування серії вбивств. Тепер, прочитавши й обмізкувавши всі Ньєманові матеріали, він намагався переконати себе, що його розслідування є складовою частиною цієї більшої справи. Випадки в Сарзаку — проникнення до школи й осквернення гробівця — відкрили йому трагічну долю родини Еро. А тепер виявлялося, що доля ця пов’язана із серією вбивств у Ґерноні. Серті відігравав роль містка між цими двома справами, і Карім вирішив іти власною дорогою, доки не відшукає інші точки дотику, інші зв’язки між цими історіями.
Утім, найдужче захоплювала його не ця нескінченна спіраль подій. Найдужче вабила його можливість працювати пліч-о-пліч із П’єром Ньєманом, комісаром, що своїми лекціями справив на Каріма таке сильне враження в Канн-Еклюзі. Поліціянтом, який висунув теорію дзеркальних відображень і атомної структури злочинів. Людиною дії, жорсткою, нестримною, затятою. Блискучим слідцем, який здобув повагу в поліційному світі, але якого зрештою позбулися через норовливий характер і напади некерованої жорстокості. Карім не міг перестати думати про співпрацю з Ньєманом. Він пишався цим, еге ж. Він був у захваті! Як дивно, що сьогодні, лише за кілька годин до їхньої зустрічі, він саме думав про цього чоловіка!
Карім оглянув останній ряд. Могили Сільвена Еро не було. Лишалося хіба що навідатися до крематорію, будівлі, яка скидалася на каплицю і яку підтримували дві ветхі колони. Кілька швидких кроків — і лейтенант опинився перед дверима. Завжди потрібно перевіряти кожну можливість, кожну. Перед ним розгорнувся довгий коридор із комірками, під якими було зазначено імена й дати. Карім зайшов до крематорію, кидаючи швидкі погляди ліворуч і праворуч. Невеличкі, схожі на поштові скриньки ніші з дверцятами бігли рядками, привертаючи увагу розмаїтим характером написів і оформлення. Де-не-де у заглибленнях комірок лежали різнобарвні букетики зів’ялих квітів, порушуючи сіру одноманітність крематорію. Наприкінці коридору на мармуровій плиті були вирізьблені слова якоїсь молитви.
Карім пройшов ще трохи. Поміж стінами гуляв протяг, вологий і мінливий. Під ногами поліціянта плуталися невеличкі гіпсові стовпці, підлогу встеляли сухі пелюстки.
Аж тут він побачив табличку.
Поліціянт підійшов ближче й прочитав: «Сільвен Еро. Лютий 1951 — серпень 1980». Карім не очікував, що батька Жюдіт кремують. Це не надто пасувало до релігійних переконань Фаб’єнн.
Але найбільше вразило його інше: у глибині комірки лежав букет живих квітів — пишних червоних троянд із крапельками роси на пелюстках. Карім помацав їх — квіти були зовсім свіжі. Поліціянт крутнувся довкола своєї осі й, зупинившись, ляснув пальцями.
Новий слід.
Абдуф вийшов із цвинтаря й попрямував уздовж муру, шукаючи будинок сторожа. Невдовзі він натрапив на маленьку похмуру халабудину, що прилягала з лівого боку до кладовища. В одному з вікон жевріло тьмяне світло.
Карім безгучно відчинив хвіртку й зайшов до садка, угорі над яким була натягнута металева сітка. Десь усередині цього велетенського вольєра чулося туркотіння. Що за чергова мана?
Карім ступив кілька кроків — горлове туркотіння стало голоснішим, тишу, наче канцелярським ножем, розітнуло тріпотіння крил. Поліціянт придивився до стіни з багатьма заглибленнями, що нагадала йому крематорій, і збагнув, у чому річ. Голуби. У невеличких темно-зелених комірках дрімали десятки сірих голубів. Поліціянт піднявся на три сходинки й подзвонив у двері. Ті відчинилися майже миттєво.
— Чого тобі треба, лайдаче?
Чоловік тримав у руках націлену на Каріма помпову рушницю.
— Я з поліції, — спокійним голосом відказав Абдуф. — Дозвольте я покажу вам своє посвідчення…
— Де ж пак, з поліції! А я тоді Дух Святий! Ані руш, мавпо!
Карім, задкуючи, зійшов із ґанку. Образа вдарила, немов елекричним струмом. Йому досить було б і меншого, щоб відчути бажання вбивати.
— Ані руш, я сказав, — загорлав сторож, наставляючи рушницю поліціянтові в обличчя.
У кутиках чоловікового рота бульбашками бралася слина.
Повільно Карім відступив ще на кілька кроків. Сторож тремтів. Він своєю чергою спустився на одну сходинку, потрясаючи зброєю, наче бравий селянин, що наміряється проштрикнути вилами вампіра в якомусь другосортному фільмі. Голуби залопотіли крилами за Карімовою спиною, немовби відчуваючи напругу, що повисла в повітрі.
— Я тобі зараз мізки рознесу, я…
— Сумніваюся в цьому. Рушниця-то в тебе, діду, не заряджена.
Старий слинько вишкірився:
— А то чого ж би? Сьогодні ввечері заряджав…
— Може, й заряджав, але кулю в дуло-то не загнав.
Чоловік кинув короткий погляд на рушницю, і Карім цим скористався. Одним стрибком він подолав дві сходинки й лівою рукою відштовхнув масне дуло, водночас правою дістаючи свій «Ґлок». Пхнувши сторожа в дверний прохід, поліціянт притис його зап’ясток до одвірка.
Чоловік скрикнув від болю й випустив зброю. Коли він підвів очі, то побачив чорне жерло пістолета за кілька сантиметрів від свого чола.
— А тепер слухай мене уважно, недоумку, — прошипів Карім. — Мені потрібна інформація. Ти відповіси на мої запитання, і я піду собі, тихо-мирно. Спробуєш викинути якогось коника, і все ускладниться. Дуже ускладниться. Насамперед для тебе. То як? Ми домовилися?
Сторож кивнув, вирячивши від жаху очі. Уся агресивність спала з його обличчя, її заступив гарячий, як жар, рум’янець. Карім добре знав цей «панічний рум’янець». Він стиснув сторожа за зморшкувату горлянку.
— Сільвен Еро. Серпень вісімдесятого. Кремований. Розповідай про нього.
— Еро? — пробелькотів сторож. — Не знаю такого.
Карім притягнув його до себе, а потім пожбурив знову на ребро стіни. Сторож скривився: там, де його потилиця вдарилася об цеглу, показалася кров. Голуби в паніці зірвалися зі своїх місць і стали шугати по всьому вольєру. Поліціянт просичав:
— Сільвен Еро. Його дружина — височенна. Темне кучеряве волосся. Окуляри. І дуже вродлива. Як і їхня маленька донечка. Пригадуй!
Слинько нервово затрусив головою.
— Гаразд, гаразд, я згадав… дивний був похорон… ніхто не прийшов…
— Як це: ніхто?
— А ось так: не було навіть його супружниці. Оплатила мені все наперед, і більше її в Ґерноні не бачили. Я… я й спалив труп. Крім мене, більше нікого не було.
— Як він помер?
— Не… нещасний випадок. ДТП.
Арабові пригадалась автострада й жахливі світлини понівеченого тіла дитини. Жорстокість дороги — новий лейтмотив, новий елемент розслідування, що повторюється раз по раз. Абдуф відпустив сторожа. Голуби кидалися по вольєру, мов очманілі, розбиваючись у кров об сітку.
— Мені потрібні подробиці. Що саме сталося?
— Його… його збила машина на бельдоннській дорозі. Їхав на велосипеді… на роботу… Водій, мабуть, п’яний був… Я…
— Розслідування проводилось?
— Я не знаю… У будь-якому разі ніхто так нічого й не дізнався… Тіло знайшли на шосе, розчавлене, наче котком.
— Кажеш, їхав на роботу? — спантеличено перепитав Карім. — Яку роботу?
— Він гарував у горах… був криштальником.
— Це хто такий?
— Ну, це хлопці, які шукають коштовний кришталь на гірських вершинах… Казали, він був найкращий, ризикував тільки занадто…
— Чому ніхто з Ґернона не прийшов на похорон? — змінив тему Карім.
Чоловік тер шию, яка горіла так, ніби його щойно вийняли із зашморгу, і кидав налякані погляди на покалічених голубів.
— Так вони ж не тутешні були… Приїхали з якогось іншого закутня… З Таверле, здається… Це в горах… Тому нікого й не було на похороні.
Карім поставив останнє запитання:
— Перед його урною лежать квіти. Хто їх туди поклав?
Чоловік, наче зацькований звір, водив очима. На голову йому впала зранена пташка. Сторож мало не скрикнув, а потім забелькотів: