Однак із-за пластикового полотнища, яке тепер звисало з дашка на двох мотузочках, виступила тінь, темна й блискотлива. Чорний дощовик, полікарбонатні наколінники, балаклава, що ховала обличчя, і мотоциклетний шолом, який вилискував, наче головка скляного джмеля, — тінь тримала обіруч Карімів «Ґлок», націливши його поліціянтові просто в обличчя.
Карім розтулив рота, однак не міг здобутися на слова.
Ураз тінь натиснула на гачок. Із оглушливим гуркотом посипалося скло. Карім зіщулився, затуляючи голову руками. Він кричав надламаним голосом, а гуркіт пострілів змішувався із дзенькотом скла й шумом зливи.
Машинально Карім відрахував шістнадцять пострілів. Коли остання гільза впала на землю, він через силу підвів голову й ледве встиг помітити руку, яка кинула зброю. За мить нападник уже щезнув за завісою дощу. Це була засмагла рука з вузлами м’язів і короткими нігтями, вкрита подряпина й заклеєна де-не-де пластирем.
Жіноча рука.
Карім кілька хвилин дивився на пістолет, із затвора якого досі здіймався димок. Потім перевів погляд на карбоване крихітними ромбами руків’я. У вухах ще стояв гуркіт пострілів, а в ніздрях — різкий запах пороху. За кілька секунд зі зброєю в руках нарешті прибіг поліціянт, що вартував біля головного входу.
Але Карім не чув ні його попереджувальних вигуків, ні панічних криків. Серед усього цього апокаліпсису він осягнув дві важливі речі.
Перша: жінка-вбивця дарувала йому життя.
Друга: у нього тепер є її відбитки пальців.
43
— Що ви робили в квартирі Софі Кайюа? Ви перевищили свої повноваження, ви порушили найелементарніші правила, ми могли б…
Карім дивився на лису маківку й червоне обличчя розлюченого капітана Вермона й поволі кивав головою, силкуючись прибрати покаянного вигляду.
— Я вже все пояснив капітанові Барну, — промовив він. — Убивства в Ґерноні пов’язані з випадком, який я розслідую… Випадок, який стався в моєму місті, Сарзаку, у департаменті Ло.
— Страшенно цікаво. І все ж це не пояснює, чому ви вирішили вдертися до квартири важливого свідка.
— Я домовився з комісаром Ньєманом, що…
— Забудьте про Ньємана. Його усунуто від справи. — Вермон кинув на стіл судове доручення. — Щойно прибули хлопці з ґренобльської криміналки.
— Справді?
— Комісар Ньєман потрапив під приціл внутрішньої поліції. Учора ввечері він побив на яєчню англійського вболівальника після матчу на «Парк-де-Пренс». Справа набрала неприємного характеру. Його викликають до Парижа.
Тепер Карім зрозумів, чому Ньєман узявся за це розслідування. Залізний комісар вочевидь прагнув перечекати тут, доки забудеться його чергове надужиття силою. Але Карім не думав, що Ньєман сьогодні повернеться до Парижа. Ні. Комісар не покине справи, а надто для того, щоб стати до відповіді перед внутрішньою поліцією або й навіть у Бурбонському палаці[56]. П’єр Ньєман спершу мусить вирахувати вбивцю та збагнути його мотиви. І він, Карім, буде поруч. Зараз, утім, граючи на полі Вермона, він не став йому заперечувати.
— Криміналісти вже почали слідство?
— Ще ні, — відказав Вермон. — Ми маємо ознайомити їх зі справою.
— Схоже, ви не надто сумуватимете за Ньєманом.
— Ви помиляєтесь. Цей чоловік божевільний, але він принаймні чудово знає кримінальний світ. Почувається в ньому, як риба в воді. А тепер із цими хлопцями з Ґренобля нам усе доведеться починати з нуля. Далеко ми так зайдемо, я вас запитую?
Карім сперся обома кулаками на стіл і нахилився до капітана.
— Подзвоніть у поліцію Сарзака, комісарові Анрі Крозьє. Він підтвердить вам те, що я розповів. Хай там як, перевищив я повноваження чи ні, а моя справа таки пов’язана з убивствами в Ґерноні. Один із убитих, Філіпп Серті, минулої ночі, перед самою смертю, осквернив могилу на цвинтарі в моєму містечку.
Вермон недовірливо скривився.
— Пишіть рапорт. Жертви вбивства, що оскверняють цвинтарі. Копи, що лізуть звідусіль. Коли ви гадаєте, що ця справа ще недостатньо заплутана…
— Я…
— Убивця завдав чергового удару.
Карім обернувся: у дверному отворі стояв Ньєман. Обличчя його було мертвотно-бліде, спустошене. Арабові спали на думку ті цвинтарні скульптури, яких він надивився за останні кілька годин.
— Едмон Шернсе, — мовив далі Ньєман. — Офтальмолог з Аннесі. — Комісар підійшов до стола, глянув на Каріма, потім перевів погляд на Вермона. — Задушений дротом. Нема очей. Нема рук. Ця серія ще не закінчилася.
Вермон посунувся разом зі своїм кріслом, доки не вперся в стіну.
— Вам же казали… Усі вам казали… — за кілька секунд проскиглив він.
— Що? Що мені казали? — завівся Ньєман.
— Що це серійний убивця. Злочинець-психопат. Як в Америці! Треба було діяти їхніми методами. Скликати спеціалістів. Скласти психологічний портрет… Не знаю… Навіть я, жандарм з провінції…
— Це серія убивств, але не серійний убивця! — криком обірвав його Ньєман. — Це не божевільний. Він мститься. У нього є раціональний мотив, який стосується саме цих жертв. Між цими трьома чоловіками існує якийсь зв’язок, що й став причиною їхнього вбивства! Чорт забирай! Саме це нам треба з’ясувати!
Вермон замовк і лише знесилено розвів руками. Мовчанкою скористався Карім.
— Комісаре, дозвольте мені…
— Не зараз.
Ньєман випростався й нервовим жестом розправив поли свого пальта. Така увага до зовнішності не надто в’язалася з його фізіономією непробивного копа. Карім, однак, не відступався.
— Софі Кайюа втекла.
Очі за круглими скельцями окулярів уп’ялися в нього.
— Як утекла? Ми ж поставили там людину…
— Він нічого не бачив. І мені видається, що панянка вже далеко.
Ньєман далі дивився на Каріма. Немов на дивного звіра, існування якого заперечує всі закони природи.
— Що це ще за нова дурня? — запитав він. — Навіщо ж їй було втікати?
— Бо ви мали рацію від самого початку. — Карім звертався до комісара, але дивився під час цього на Вермона. — Убитих пов’язувала якась таємниця. Таємниця, яка стала причиною їхнього вбивства. Софі Кайюа втекла, тому що знала про цей зв’язок. І тому, що, ймовірно, вона — наступна жертва вбивці.
— Отакої…
Ньєман поправив окуляри. Якусь мить він іще, схоже, обмірковував, а відтак, кивнувши підборіддям, наче боксер, дав Карімові знак розповідати далі:
— Маю ще для вас новини, комісаре. На стіні в помешканні Кайюа був напис. Там мовилося про «багряні ріки», а підписано було «Жюдіт». Ви шукали щось спільне між жертвами. Я вам можу назвати те, що поєднувало Кайюа й Серті. Це Жюдіт, моя дівчинка без обличчя. Її могилу осквернив Серті. А повідомлення, підписане її ім’ям, з’явилося в квартирі Кайюа.
Комісар рушив до дверей.
— Ходімо зі мною.
Розлючений Вермон схопився зі свого місця.
— Авжеж, авжеж! Забирайтеся звідси, обидва! З усіма вашими таємницями!
Ньєман уже виштовхував Каріма в коридор. Навздогін їм нісся крик капітана:
— Ви більше не провадите цього слідства, Ньємане! Вас усунули! Ви це розумієте? Ваша думка більше нічого не важить… Нічого! Ви тепер ніхто! Порожнє місце! Можете собі скільки завгодно слухати маячню цього пройдисвіта… Цього приблуди… Пречудова команда зібралася! Я…
Ньєман зайшов до порожнього кабінету, за кілька дверей від Вермонового. Затягнув туди Каріма, увімкнув світло й зачинив двері, обриваючи потік жандармових вигуків. Узявши стілець, він присунув його Карімові і просто сказав:
— Розповідай.
44
Карім не сів, натомість узявся гарячково оповідати:
— На стіні було написано: «Я повернуся до джерел багряних рік». Літери видряпали чимось гострим і використали кров замість чорнила. Таке побачити — потім ціле життя кошмари снитимуться. А ще й підписано: «Жюдіт»! Мається на увазі «Жюдіт Еро», жодного сумніву. Ім’я мертвої дівчинки, комісаре, яка загинула у вісімдесят другому.
56
Бурбонський палац (фр. Palais Bourbon) — місце засідань Національної асамблеї, нижня палата парламенту Франції.