— Нічого не розумію.
— Я теж, — зітхнув Карім. — Але я можу приблизно відтворити послідовність подій, що відбувалися цими вихідними.
Ньєман, який теж не сідав, повільно кивнув головою. Араб мовив далі:
— Отже. Спочатку — ймовірно, у суботу — вбивця прибирає Ремі Кайюа. Нівечить тіло, а потім запихає його в ущелину. Навіщо вся ця вистава, не маю жодної гадки. Наступного дня він затаюється десь у студмістечку й спостерігає за тим, що робить Софі Кайюа. Попервах дівчина сидить удома. Потім, нарешті, виходить, скажімо, десь ближче до полудня. Може, вона подалась у гори шукати свого чоловіка, може, куди-інде, не знаю. Поки Софі не було, убивця пробирається до її помешкання й лишає на стіні повідомлення про свій злочин: «Я повернуся до джерел багряних рік».
— Кажи далі.
— Далі Софі Кайюа приходить додому й бачить напис. Вона розуміє, що значать ці слова, та усвідомлює, що минуле пробудилося і що її чоловік, найпевніше, убитий. Жінка впадає в паніку, зриває з таємниці печать мовчання й телефонує Філіппу Серті, який є або був спільником її чоловіка.
— Звідки ти це все взяв?
Карім нахилився до комісара й півголосом промовив:
— Я гадаю, що Кайюа, його дружина та Серті були друзі дитинства й утрьох скоїли якийсь злочин, коли були малі. Щось, що пов’язане зі словами «багряні ріки» й родиною Жюдіт.
— Каріме, повторюю тобі ще раз: на початку вісімдесятих Кайюа й Серті мали років по десять. Невже ти гадаєш…
— Дозвольте, я закінчу. Філіпп Серті приїздить до помешкання Кайюа і своєю чергою бачить напис. Він теж розуміє, на що натякають «багряні ріки», і не на жарт лякається. Але не можна гаяти ні секунди: треба сховати цей напис, який наводить на якусь таємницю, якої ніхто ніколи не повинен дізнатися. Я переконаний: попри смерть Кайюа, попри страх перед убивцею, який підписався іменем Жюдіт, тої миті Серті й Софі Кайюа думають лише про те, щоб приховати сліди власного злочину. Санітар їде за шпалерами, а потім заклеює ними видряпані на стіні літери. Ось чому в квартирі стояв запах клею.
Ньєманові очі зблиснули. Карім зрозумів, що досвідчений слідець теж зауважив цю деталь, певно, під час розмови з жінкою.
— Протягом усієї неділі вони чекають, — вів далі лейтенант. — А може, намагаються відшукати Ремі, не знаю. Урешті-решт надвечір Софі Кайюа вирішує повідомити про зникнення чоловіка в поліцію. У цей самий час його труп знаходять в ущелині.
— І що далі?
— Тої самої ночі Серті мчить до Сарзака.
— Навіщо?
— Бо вбивця Ремі Кайюа підписався іменем Жюдіт, яка вмерла майже п’ятнадцять років тому й похована в Сарзаку. І Серті це відомо.
— Усе це притягнуто за вуха.
— Можливо. Але минулої ночі Серті разом зі спільником — цілком імовірно третьою жертвою, Шернсе — був у моєму місті. Вони перерили шкільні архіви, а потім подалися на цвинтар і пробралися до гробівця Жюдіт. Куди йдуть найперше, коли шукають мерця? До його могили.
— Нехай так.
— Я не знаю, що Серті та його спільник знайшли в Сарзаку. Не знаю, чи відчиняли вони труну. У мене не було змоги як слід оглянути гробівець. Але можу припустити, що вони не знайшли нічого, що їх би заспокоїло. Вони повертаються до Ґернона, налякані до краю. Чорт забирай, лишень уявіть собі: містом тиняється привид, який заповзявся знищити всіх, хто заподіяв йому зло…
— У тебе немає жодних доказів цього всього.
Карім пустив повз вуха комісарові слова.
— Настає ранок понеділка, Ньємане. Серті повертається до міста й потрапляє до рук привидові. Відбувається друге вбивство. Цього разу без катувань. Адже привид уже знає все, що хотів знати. Тепер йому йдеться лише про помсту. За допомогою канатної дороги він піднімає тіло в гори. Усе продумано наперед, убивця навіть уже зоставив своє послання на тілі першої жертви. І зоставить ще одне на тілі другої. І він не зупиниться. Ось я й розвинув вашу теорію про помсту, Ньємане.
Комісар сів, відчувши страшенну втому. Він був увесь мокрий від поту.
— Помста за що? І хто вбивця?
— Жюдіт Еро. Точніше, хтось, хто видає себе за неї.
Комісар мовчав, похиливши чоло. Карім нахилився до нього ще ближче.
— Я відшукав місце поховання Сільвена Еро, Ньємане. У крематорії, на цвинтарі. Про саму його смерть я не дізнався нічого особливого. Його роздавила машина. Можливо, й варто тут покопати, я ще не знаю… Але в крематорії я знайшов нову зачіпку. У ніші з урною лежав букет свіжих квітів. Мені вдалося з’ясувати, хто їх туди приносить щотижня вже протягом багатьох років. Знаєте хто? Софі Кайюа.
Ньєман замотав головою, немов відганяючи памороки.
— І як ти це пояснюєш?
— Я гадаю, її гризуть докори сумління.
Комісар не спромігся на відповідь. Абдуф випростався й закричав:
— Та все ж сходиться, чорт забирай! Я не можу собі уявити, щоб Софі Кайюа була справді винною в чомусь злочинному. Але вона знала таємницю свого чоловіка й тримала рот на замку через любов, страх чи бозна-що ще. Проте багато років потай носила квіти до урни Сільвена Еро, бо хотіла спокутувати кривду, яку її чоловік учинив цій родині.
Карім присів навпочіпки, його коси мало не торкалися комісарового обличчя.
— Поміркуйте лишень, Ньємане, — попросив він. — Щойно знайдено труп її чоловіка. Підпис «Жюдіт» свідчить про те, що це помста, якимось чином пов’язана з давно померлою дівчинкою. Але, попри все це, жінка вбитого йде сьогодні до крематорію, щоб покласти квіти перед урною з прахом батька цієї дівчинки. Убивства не пробуджують ненависті в серці Софі Кайюа. Лише посилюють її спогади. І докори сумління. Хай мені грець, Ньємане! Я впевнений, що маю рацію! Перш ніж зникнути, панянка захотіла востаннє віддати шану родині Еро.
Коротко стрижений поліціянт не відповідав. Риси його обличчя загострилися так, що глибокі тіні, які пролягли на ньому, здавалися тріщинами. Минали довгі секунди. Урешті Карім підвівся й промовив хрипким голосом:
— Я уважно прочитав усі ваші матеріали, Ньємане. І там є ще інші вказівки, інші деталі, які ведуть до Жюдіт Еро.
Комісар зітхнув.
— Я тебе слухаю. Не знаю, що це мені дасть, але я тебе слухаю.
Лейтенант кинувся ходити туди-сюди по кімнаті, наче тигр у клітці.
— З ваших документів випливає, що напевне про вбивцю відомо лише одне: він має бути вмілим альпіністом. А ким був Сільвен Еро? Шукачем гірського кришталю. Здіймався за ним на верхівки гір. Батько Жюдіт був винятковим альпіністом. Усе своє життя він провів серед урвищ і льодовиків, подібних до тих, де знайшли два перших трупи.
— Як і сотні інших досвідчених альпіністів цього краю. Це все?
— Ні, є ще вогонь.
— Який вогонь?
— У висновку про перший розтин я зауважив одну дивну деталь, яка відтоді не дає мені спокою. На тілі Ремі Кайюа було знайдено сліди опіків. Кост зазначив, що вбивця розбризкував палку рідину на рани жертви. Він припустив, що це може бути імпортний аерозоль, на кшталт «Керхера».
— То й що з цього?
— А те, що в мене є інше пояснення. Убивця міг бути видихачем вогню й випорскувати займисту речовину з власного рота.
— Я не вхопив твоєї думки.
— Бо ви дечого не знаєте. А саме, що Жюдіт Еро вміла видмухувати вогонь. Це здається неймовірним, але це так. Я розмовляв із одним вогневиком, який навчив її цього, за кілька тижнів до смерті дівчинки. Вона була в захваті від цього фокуса. Казала, що хоче його навчитися, щоб «захистити маму».
Ньєман помасував потилицю.
— На Бога, Каріме, Жюдіт мертва!
— Є ще одна вказівка, комісаре. Ще непевніша, вона, однак, добре вписується в цю заплутану справу. У тому ж самому висновку патологоанатом написав про знаряддя, яким задушили жертву: «Металевий дріт. На кштал гальмівного тросика або струни фортепіано». Серті було задушено так само?
Комісар кивнув.
— Можливо, це нічого не значить, — вів далі Карім, — але Фаб’єнн Еро була піаністкою. Віртуозною піаністкою. Уявіть на хвилю, що трьох жертв справді задушила фортепіанова струна. Чи немає тут певного символічного зв’язку? Струна, що з плином часу натягнулася до краю…