Цього разу П’єр Ньєман зірвався на рівні й загорлав:
— Куди ти хилиш, Каріме? Кого нам шукати? Привида?
Карім, наче присоромлений шибеник, зіщулився у своїй шкірянці.
— Я не знаю.
Ньєман своєю чергою взявся ходити по кімнаті.
— Ти думав про матір? — запитав він.
— Авжеж, звісно, що думав, — відказав Карім. — Але це не вона. — Він стишив голос. — Я ще не все вам розповів, комісаре. Найцікавіще я приберіг насамкінець. Коли я був у квартирі Кайюа, мене там зненацька заскочив привид. Я погнався за ним, але він утік.
— Що?
Карім скрушно посміхнувся.
— Знаю, я зганьбився.
— Який він мав вигляд? — квапливо запитав Ньєман.
— Який вона мала вигляд — це була жінка. Я бачив її руки. Чув її дихання. Жодних сумнівів. На зріст приблизно метр сімдесят. Вона видалась мені доволі міцної статури, але це не мати Жюдіт. Та була справжньою велеткою. Понад метр вісімдесят зросту, плечі — як у вантажника. Кілька свідків підтвердили мені це.
— Тоді хто?
— Не знаю. На ній був чорний дощовик, балаклава й мотоциклетний шолом. Це все, що я можу сказати.
Ньєман підвівся.
— Треба розіслати опис.
Карім стримав його за руку.
— Який опис? Мотоциклістки, що зникає в темряві ночі? — Карім усміхнувся. — У мене є дещо краще.
Він дістав із кишені прозорий пакет, у якому лежав його «Ґлок».
— На ньому її відбитки пальців.
— Вона тримала твою пушку?
— Не тільки тримала, а ще й розрядила в мене над головою. Своєрідна убійниця, еге ж, комісаре? Вона мститься, наче психопатка, але, я певен, не хоче завдати кривди нікому, окрім своїх жертв.
Ньєман рвучко розчахнув двері.
— Піднімися на другий поверх. Криміналісти привезли з собою ідентифікатор відбитків пальців, нову модель, під’єднану просто до бази даних МОРФО. Але вони не вміють із ним працювати. Їм допомагає один працівник наукового відділу — Патрік Астьє. Зайди до нього. З ним ще може бути Марк Кост, судмедексперт. Ці обидва хлопці працюють зі мною. Відведи їх убік, поясни все й порівняй відбитки пальців з тими, що є в МОРФО.
— А якщо відбитки нам нічого не дадуть?
— Тоді шукай матір. Вона наш головний свідок.
— Я шукаю цю жінку вже майже добу, Ньємане. Вона ховається. І ховається вельми вміло.
— Перевір усе спочатку. Може, ти щось пропустив.
— Нічого я не пропустив! — спалахнув Карім.
— Таки пропустив. Ти сам мені про це сказав. За могилою дівчинки в цій твоїй дірі хтось старанно доглядає, хтось регулярно приходить туди. Хто? Авжеж не Софі Кайюа. Знайди відповідь на це запитання, і ти знайдеш матір дівчинки.
— Я розпитував сторожа. Він нікого не бачив…
— Може, вона сама не приходить. Може, найняла когось із похоронного бюро, не знаю. Шукай, Каріме. У будь-якому разі тобі треба повернутися до Сарзака, щоб відчинити труну.
Араб здригнувся.
— Відчинити труну?
— Ми мусимо знати, що там шукали осквернителі. І що знайшли. А ще всередині домовини ти побачиш адресу похоронного бюро. — Ньєман зловісно підморгнув Карімові. — Труна — як светр, усі позначки — на споді.
Карім натужно ковтнув слину. Він відчував, як йому мліють ноги від думки, що треба повертатися на сарзацький цвинтар і знову лізти до гробівця, та ще й уночі. Але Ньєман підсумував незаперечним тоном:
— Спершу відбитки пальців. Потім цвинтар. Маємо часу до світанку, щоб розплутати цю справу. Ти і я, Каріме. Більше ніхто. Опісля нам доведеться повернутися в лоно своїх відомств і стати до відповіді.
Карім підняв комір.
— А ви що будете робити?
— Я? Я «повернуся до джерел багряних рік», слідами юного Еріка Жуано. Він був тим, кому вдалося частково розплутати цю справу.
— Був?
Ньєманове обличчя болісно скривилося.
— Шернсе вбив його, перед тим як із ним самим покінчив — чи покінчила — убивця. Я знайшов тіло Жуано в ямі з хімічним розчинником у лікаревому підвалі. Шернсе, Кайюа й Серті були покидьками, Каріме. Тепер я в цьому цілковито переконаний. І, думаю, Жуано напав на їхній слід і поплатився за це життям. Дізнайся, хто вбивця, Каріме, а я дізнаюся його мотив. Дізнайся, хто ховається за привидом Жюдіт. А я дізнаюся значення цих слів — «багряні ріки».
Обидва вийшли в коридор, не звертаючи жодної уваги на жандармів.
45
— Нічого не працює, хлопці. Анічогісінько!
— Однаково в нас нема жодних відбитків, тож…
На порозі невеличкого кабінету на другому поверсі жандармерії стояла купка поліціянтів, що збентежено дивилися на комп’ютер із рухомою лупою, під’єднаний плетивом кабелів до сканера.
Перед екраном сидів високий блондин із витрішкуватими, наче в сови, очима й силкувався налаштувати програму. Карім розпитав: виявилося, що це Патрік Астьє власною персоною. Коло нього стояв Марк Кост — сутулий брюнет у великих запітнілих окулярах.
Поліціянти, юрмлячись, виходили з приміщення, обмінюючись глибокодумними репліками про ненадійність новітніх технологій. На Каріма вони навіть не глянули.
Той підійшов до Коста й Астьє і представився їм. З перших слів усі троє зрозуміли, що вони на одній хвилі. Молоді й затяті, вони знехтували своїм страхом і поринули з головою в розслідування. Коли Карім розповів, що саме привело його сюди, Астьє не стримав схвильованого вигуку:
— Чорт забирай! Відбитки пальців убивці, усього-на-всього? Згодуймо їх мерщій нашому комп’ютерові!
— Хіба він працює? — здивувався Карім.
Експерт усміхнувся. Немов тоненька тріщинка з’явилася на порцеляновому обличчі.
— Певно, що працює. — Він кивнув у бік криміналістів, уже зайнятих іншими справами. — То в них голови не працюють…
Кількома швидкими рухами Астьє відчинив одну з нікельованих валізок, які Карім запримітив був у кутку. У валізці лежало приладдя для виявлення й збору латентних відбитків пальців[57]. Експерт дістав магнітний пензлик, надів латексні рукавички й занурив намагнічений інструмент у коробочку з порошком оксиду заліза. Крихітні частинки миттєво зібралися в рожеву кульку на кінчику магніта.
Астьє взяв «Ґлока» й легенько провів пензликом по руків’ю. Потім відразу ж наліпив на це місце прозору плівку, яку своєю чергою приклеїв до картонної основи. Під плівкою негайно проявилися сріблясті візерунки.
— Яка краса! — видихнув Астьє.
Він засунув дактилоскопічну картку в сканер, знову всівся перед екраном і відхилив прямокутну лупу набік. Пальці його забігали по клавіатурі. Майже відразу на моніторі з’явилися папілярні лінії.
— Відбитки — чудової якості, — прокоментував Астьє. — Нам вдалося відцифрувати двадцять одну точку — усі можливі…
На відбитках заблимали темно-червоні цятки, поєднані між собою скісними лініями. Комп’ютер у лад із блиманням коротко й гучно попискував, подібно до апаратури в операційній палаті. Астьє, немов сам до себе, пробурмотів:
— Погляньмо тепер, що нам скаже МОРФО.
Карім уперше бачив, як працює ця система. Астьє мимохідь пояснював наставницьким тоном: МОРФО — це величезна база даних, у якій зберігаються відбитки пальців злочинців із більшості європейських країн. Завдяки зв’язку через модем програма здатна мало не за секунду порівняти будь-які нові відбитки з тими, що вже є в базі. Комп’ютер тим часом гудів, виконуючи завдання.
Нарешті він видав відповідь: збігів не знайдено. Відтиски пальців «тіні» не відповідали відбиткам жодного з відомих злочинців. Карім випростався й зітхнув. Він був готовий до того, що та, хто скоїла ці вбивства, не належить до світу звичайних злочинців.
Раптом йому стрільнула думка. Із кишені куртки він дістав свій джокер — картонну картку з відбитками пальців Жюдіт Еро, узятими після автокатастрофи, чотирнадцять років тому.
— Можеш відсканувати й порівняти ці відбитки? — звернувся він до Астьє.
Той обернувся на стільці й узяв картку.
57
Латентні відбитки пальців — будь-які випадкові відтиски папілярного візерунка шкіри на поверхні, незалежно від їхньої видимості чи невидимості на момент утворення. Патентні — очевидні випадкові відтиски папілярного візерунка, залишені завдяки перенесенню чужорідної речовини з пальця на поверхню. Через те, що їх видно неозброєним оком, такі відбитки зазвичай фотографують, а не оброблюють, на відміну від латентних.