— Що ви можете розповісти мені про Ремі Кайюа?
— Він працював бібліотекарем. Тихий, мовчазний. Доволі відлюдькуватий.
— Студенти його любили?
— Звісно… Певна річ!
— Де він жив? У Ґерноні?
— Тут, у кампусі. На останньому поверсі головного корпусу, разом із дружиною. Там само, де інтерни.
— Ремі Кайюа мав двадцять п’ять років. Як на наші часи, доволі рано для одруження, чи не так?
— Ремі й Софі Кайюа — наші колишні студенти. А познайомилися вони ще раніше, здається, у колежі[13] при університеті, де вчаться діти наших викладачів. Вони знають… знали одне одного з дитинства.
Ньєман рвучко підвівся.
— Дякую вам, пане ректоре, — мовив комісар і поквапно вийшов, утікаючи від страху, яким просмерділося все в цьому кабінеті.
Книжки.
У величезній університетській бібліотеці повсюди на ажурних металевих стелажах під світлом неонових ламп незліченними, бездоганно рівними рядами стояли книжки, утворюючи справжні мури з паперу. Фоліанти з темними берегами. Палітурки із золотим чи срібним тисненням. Етикетки з емблемою Ґернонського університету. Посередині порожньої зали — ряди столів із пластиковим покриттям, розділених невеличкими скляними перегородками. Коли Ньєман увійшов до приміщення, то на думку йому відразу спала кімната для побачень у в’язниці.
Тут панували одночасно світло й сутінь, обшир і тіснота.
— У цьому університеті викладають найкращі професори, — пояснював Ерік Жуано. — Наукова еліта південно-східної Франції. Право, економіка, література, психологія, соціологія, фізика… А насамперед — медицина. Усі світила Ізеру викладають тут і консультують у місцевій лікарні, Університетському регіональному медичному центрі. Власне кажучи, це колишній університетський корпус, який був повністю відремонтований і перебудований. Сюди приїжджає лікуватися половина департаменту, а в пологовому відділенні з’явилися на світ усі мешканці довколишніх гір.
Ньєман слухав його, спершись на край одного зі столів і склавши руки на грудях.
— Звідки ти все це знаєш?
Жуано взяв навмання книжку з полички.
— Я тут навчався. Починав на юридичному… Хотів стати адвокатом.
— А став поліціянтом?
Лейтенант поглянув на Ньємана. В очах його відблискувало біле світло ламп.
— Коли вже мав здавати на диплом ліценціата[14], я раптом злякався, що знуджуся, і записався до школи інспекторів у Тулузі. Ремесло копа, казав я собі, — це активна робота, сповнена ризику й несподіванок…
— А тепер ти розчарований?
Лейтенант поставив книжку на місце. Його напівусмішка зникла.
— Ні, не сьогодні. Точно не сьогодні. — Він пильно поглянув на Ньємана. — Цей труп… Як узагалі можна таке зробити?
Ньєман удав, ніби не почув запитання.
— Коли ти вчився, якими були настрої в університеті? Ти не помічав нічого особливого?
— Ні. Багато дітваків із міщанських родин, із головами, забитими стандартними уявленнями про життя, епоху, про правильні думки… Були також діти селян, робітників. Ще більші ідеалісти. І більш активні. Хай там як, на нас усіх чекала зустріч із безробіттям, тож…
— Не траплялося ніяких дивних історій? Не було якихось угрупувань?
— Ні. Не було нічого такого. Хоча, все ж… Як мені пригадується, існувало щось на кшталт університетської еліти. Такий собі замкнутий світ, у якому жили діти університетських викладачів. Декотрі з них були неймовірно обдарованими. Щороку всі почесті відходили їм. Навіть у спортивних дисциплінах. Нас це неабияк дратувало.
Ньєман пригадав портрети переможців у передпокої Люїзового кабінету.
— А ці студенти не утворювали чогось на кшталт братства? — запитав він. — Їх не могла об’єднувати якась темна мета?
Жуано розреготався.
— Ви що, підозрюєте студентську змову?
Ньєман підвівся і став походжати вздовж стелажів.
— Бібліотекаря знають усі в університеті. Ідеальна ціль. Уяви собі групу студентів, що захопилися бозна-якою божевільною ідеєю: жертвоприношенням, ритуалами… Вибираючи жертву, вони, природно, насамперед мали подумати про Кайюа.
— Про тих вундеркіндів забудьте. Вони були надто зайняті, гризучи граніт науки, щоб перейматися чимось іншим.
Ньєман далі походжав поміж рядами книжок, коричневих із золотавим полиском. Жуано йшов за ним.
— Бібліотекар, — вів далі комісар, — це також той, хто видає книжки… Хто знає, що читає кожен студент, що вивчає… Може, він дізнався щось, чого не повинен був знати?
— За таке не вбивають, та ще й так… Та й які таємниці ви хочете, щоб ховалися у книжках, які студенти беруть почитати?
Ньєман рвучко обернувся до нього.
— Не знаю. Але я не довіряю мудрагелям.
— У вас уже є якісь припущення? Підозри?
— Нема. Наразі я не відкидаю нічого. Сварка. Помста. Інтелектуали-збоченці. Або гомосексуалісти. Або просто якийсь волоцюга, маніяк, який натрапив у горах на Кайюа випадково.
Комісар відважив щигля по корінцю книжки.
— Бачиш: я не зациклююсь на чомусь одному. Але почнемо ми все таки тут. Треба ретельно переглянути всі книжки, які можуть мати стосунок до цього вбивства.
— Який стосунок?
Ньєман знову пройшов поміж стелажами й опинився у великій залі. Він попрямував до бібліотекаревого столу, що розміщувався в іншому кінці зали, на вивищенні над партами для читачів. Посеред столу здіймався комп’ютер, у шухлядах лежали акуратні стосики зошитів на спіралях. Ньєман постукав пальцем по темному екрану.
— Тут має бути список усіх книжок, які щодня брали відвідувачі. Доручи це кільком своїм людям. Найбільш начитаним, якщо такі є. Також залучи до роботи інтернів. Я хочу, щоб вони відшукали всі книжки, де йдеться про зло, насилля, тортури, а також жертвоприношення і ритуальні вбивства. Нехай переглянуть, наприклад, праці з етнології. Мені також потрібно, щоб вони записали імена всіх студентів, які часто брали такі книжки. І нехай ще знайдуть дисертацію самого Кайюа.
— А мені… що робити?
— Ти допитай інтернів. Віч-на-віч. Вони перебувають тут удень і вночі, мусять знати все вздовж і впоперек. Звички й настрої своїх товаришів… Хто вирізняється дивною поведінкою… Я хочу знати, як інші ставилися до Кайюа. Дізнайся більше про ці його походи в гори. Розшукай тих, хто ходив разом із ним. З’ясуй, хто знав його маршрути. Хто міг піджидати його вгорі…
Жуано скинув на комісара скептичним поглядом. Ньєман підступив до нього впритул і промовив стишеним голосом:
— Я скажу тобі, що ми маємо. Ми маємо приголомшливе вбивство, ми маємо скарлючений знекровлений труп із численними слідами тортур. Від усього цього за сто кілометрів відгонить безумством. Поки ми тримаємо це в таємниці. У нас є кілька годин, може, трохи більше, щоб розплутати цю справу. Потім — утрутиться преса, на нас почнуть тиснути, запалають пристрасті. Тому зосередься. Поринь із головою в це жахіття. Віддай усе, що можеш. Тільки так ми скинемо личину з обличчя зла.
Лейтенант мав переляканий вигляд.
— Ви справді гадаєте, що ми за кілька годин…
— Ти хочеш працювати зі мною, так чи ні? — урвав його Ньєман. — Якщо хочеш, тоді я поясню тобі свій погляд на такі речі. Коли маєш справу з убивством, усе довкола потрібно розглядати як дзеркало. Труп жертви, люди, які її знали, місце злочину… У кожному з цих елементів відображається частина правди, якийсь один бік злочину, розумієш?
Він тицьнув пальцем у монітор комп’ютера.
— Ось, наприклад, цей екран. Коли він увімкнеться, то перетвориться на дзеркало, яке покаже нам щоденне життя Ремі Кайюа, покаже, що він робив і про що думав. У цьому комп’ютері є подробиці, — відображення, — які можуть нас зацікавити. Ми повинні туди дістатися. Перейти на другий бік.
Ньєман випростався й широко розкинув руки.
— Ми з тобою в крижаному палаці, Жуано, у лабіринті відображень! А тепер дивись уважно. Нічого не пропусти. Тому що десь серед цих дзеркал, у «мертвій зоні», заховався вбивця.
13
Середній навчальний заклад у Франції, Бельгії, Швейцарії, Канаді та деяких інших країнах.
14
Ліценціат — учений ступінь у Франції, що надається після трьох років навчання у вищому навчальному закладі.