Ньєман не хотів би побачити себе в дзеркалі цієї миті. Комісар знав, що обличчя його спотворене такою лютою, такою напруженою гримасою, що він не пізнав би свого відображення. Поліціянт витер рукавом чоло й промовив спокійнішим тоном:
— Даруйте мені. У цій справі сам чорт в’язи скрутить. Убивця завдав уже три удари, і він не зупиниться. Важить кожна хвилина, кожен клаптик інформації. Де тепер ці старі картки?
Лікар підніс брови, трохи відпружився й сперся на край столика з неіржавної сталі.
— Їх повернули на місце, до лікарняного підвалу. Поки інформатизацію паперів не закінчили, усі архіви зберігаються в повному обсязі.
— І, гадаю, серед цих карток є ті, що стосуються маленьких вундеркіндів, чи не так?
— Не їх безпосередньо — документи належать до періоду перед сімдесятими роками. Але є картки їхніх батьків або дідусів і бабусь. Саме це мене й збентежило. Адже я досліджував уже ці документи. І в офіційних справах нічого не бракувало, розумієте?
— Тобто вкрадені документи — лише копії?
Шампла знову заходив по кухні. Незвичність історії тримала в напрузі.
— Копії… або оригінали. Може, Кайюа підмінив справжні картки новонароджених фальшивими, а оригінали сховав до себе в шафку.
— Мені ніхто нічого не казав про цю справу. Хіба не провадилося розслідування?
— Ні, це сприйняли як не варту уваги дрібницю, помилку в діловодстві. До того ж імовірний підозрюваний, Етьєн Кайюа, помер три роки тому. Правду кажучи, ця історія, схоже, не зацікавила нікого, крім мене.
— Атож. І вам не схотілося поглянути на ці знайдені картки? Порівняти їх із тими, що в офіційних справах?
Шампла силувано всміхнувся.
— Схотілося, але мені забракло часу. Ви навіть не уявляєте, про який ґатунок документів ідеться. Одна картка — це фотокопія на окремому аркуші кількох стовпчиків із числами, що означають вагу, зріст чи групу крові новонароджених… Наступного дня цю інформацію переносять до журналу здоров’я немовляти. Ці картки — перша ланка в медичному досьє дитини.
Ньєман пригадав, що Жуано хотів навідатися до лікарняних архівів. Ці картки, дарма що здавались дріб’язком, цікавили комісара дедалі сильніше. Він різко змінив тему:
— А який стосунок до цього всього має Шернсе? Чому Жуано від вас поїхав відразу до нього?
Директор клініки миттю знову збентежився.
— Едмон Шернсе дуже цікавився дітьми, про яких я вам розповідав…
— Чому?
— Шернсе є… тобто був офіційним працівником нашої клініки. Він досконало знав генетичні захворювання наших маленьких пацієнтів. Тому не дивно, що його зацікавило, чому їхні двоюрідні чи троюрідні брати й сестри народжуються такими інакшими. До того ж він захоплювався генетикою. Вважав, що генетичну історію людини можна прочитати з її зіниць. У певному розумінні він був доволі своєрідний лікар…
Перед очима поліціянта постало обличчя чоловіка з поцяткованим чолом. Слово «своєрідний» пасувало йому щонайкраще. Згадав Ньєман і труп Жуано, який пожирала кислота.
— Ви не цікавились його професійною думкою щодо цього питання? — запитав комісар.
Шампла чудернацьки вигнувся, немов одяг кусав його.
— Ні, не цікавився. Я… я не наважився. Ви не знаєте, як у нашому місті все влаштовано. Шернсе належав до університетських вершків, розумієте? Один з найвизначніших офтальмологів нашого краю. Шанований професор. Я ж лише хранитель цього місця…
— Гадаєте, Шернсе міг ознайомитися з тими самими документами, що й ви, — офіційними справами новонароджених?
— Гадаю, міг.
— Можливо, навіть раніше за вас?
— Можливо.
Директор стояв, опустивши очі. Його червоне обличчя було вкрите потом. Ньєман не відступався від нього:
— Як гадаєте, він міг виявити, що картки підроблено?
— Я… звідки мені знати?! Я не розумію, до чого всі ці запитання!
Ньєман не наполягав. Тепер він збагнув ще один бік цієї історії: Шампла не наважився перевірити викрадені картки, тому що боявся виявити якісь махінації університетських викладачів. Викладачів, які заправляли в цьому містечку й тримали у своїх руках долі таких людей, як він.
Комісар підвівся.
— Що ще ви сказали Жуано?
— Більше нічого. Лише те, що тільки-но розповів вам.
— Подумайте добре.
— Це все. Запевняю вас.
Ньєман став перед лікарем.
— Вам щось говорить ім’я Жюдіт Еро?
— Ні.
— А Філіпп Серті?
— Здається, так звали другого вбитого.
— Ви колись чули про нього раніше?
— Ні.
— А фраза «багряні ріки» пробуджує щось у вашій пам’яті?
— Ні. Направду, я…
— Дякую вам, лікарю.
Ньєман попрощався з приголомшеним директором клініки й обернувся до виходу. Він уже ступив за поріг, коли раптом зупинився й кинув через плече:
— Останнє запитання, лікарю: я не бачив і не чув тут жодного собаки. Невже у вас їх тут нема?
Шампла геть розгубився.
— Кого нема? Собак?
— Так, собак-поводирів для сліпих.
Чоловік нарешті збагнув і знайшовся на силі всміхнутися.
— Собаки можуть придатися тим сліпцям, що живуть самотою і не мають жодної сторонньої допомоги. Наша ж клініка обладнана новітніми електронними системами, які скеровують наших пацієнтів і попереджають про найменшу перешкоду… Собаки тут не потрібні.
Вийшовши надвір, Ньєман обернувся до будівлі зі світлими стінами, що мерехтіли під дощем. Від ранку він уникав візиту сюди через триклятих псів, яких тут не було. Він послав сюди Жуано лише через свій страх, через привидів, які валували тільки в його голові.
Комісар відчинив дверцята машини і сплюнув на землю.
Його примари коштували життя юному лейтенантові.
48
Ньєман їхав дорогою, що стрімко спускалася зі схилів Сет-Ло. Дощ посилився. Асфальт парував та іскрився у світлі фар. Час від часу на дорозі траплялися калюжі багнюки, що розбризкувалася під колесами машини з шумом невеличкого водоспаду. Ньєманові, що міцно стиснув кермо, ледве вдавалося вирівнювати седан, який постійно заносило до краю провалля.
Раптом у кишені задзвонив пейджер. Однією рукою комісар увімкнув його: на екрані світилося повідомлення від Антуана Реймса. Тою самою рукою Ньєман вихопив телефон і набрав із пам’яті номер. Щойно впізнавши голос, Реймс повідомив:
— Англієць помер, П’єре.
Ньєман, занурений із головою в розслідування ґернонської справи, спробував зосередитися на цій новині й оцінити її наслідки, але не зміг.
— Де ти зараз? — запитав начальник.
— В околицях Ґернона.
— Видано наказ про твій арешт. Теоретично тебе мали б узяти під варту, забрати зброю та покласти край твоїй кар’єрі поліціянта.
— Теоретично?
— Я розмовляв із Терпантом. Ваше розслідування тупцює на місці, і схоже на те, що буде ще гірше. До вашої діри злетілися всі журналісти. Завтра вранці Ґернон стане найвідомішим містом у Франції. — Реймс помовчав, а потім додав: — Тебе всі шукають.
Ньєман промовчав. Він пильно вдивлявся в дорогу, яка звивалася, немов угвинчуючись у завісу дощу, який, здавалося, закручувався в протилежному напрямку. Коловорот проти коловороту. Першим знову заговорив Реймс:
— Пьєре, ти готовий затримати вбивцю?
— Ще не знаю. Але повторюю: я вийшов на правильний слід. Я в цьому переконаний.
— Гаразд, тоді порахунки з тобою зачекають. Я з тобою не розмовляв. Ти зник, тебе не можуть знайти. У тебе є ще одна-дві години, щоб розгребти це лайно. Після цього я вже нічого не зможу зробити для тебе. Хіба допоможу знайти доброго адвоката.
Ньєман буркнув щось і вимкнув телефон.
Саме цієї миті фари вихопили з темряви машину, яка вискочила справа. Поліціянтові забракло якоїсь секунди, щоб зреагувати. Автомобіль із розгону врізався в праве крило його седана. Кермо вирвалося Ньєманові з рук, машину вдарило об скелю. Поліціянт заревів, силкуючись повернути собі керування. За якусь мить йому це вдалося, і він ошелешено глянув на другу автівку. Темний джип із вимкненими фарами готувався до нової атаки.