Долаючи біль, долаючи холод, він підповз до дерева й сів, прихилившись спиною до стовбура. Відтак змусив себе зібрати думки докупи й спробував відтворити в пам’яті карту цього регіону, на якій позначав місця, важливі для слідства. Він пригадав, що Ґернонський університет розміщений на північ від масиву Сет-Ло.
На північ.
Але як визначити, де північ, коли не маєш жодної гадки, де ти зараз? У нього не було ні компаса, ні будь-якого іншого приладу. Удень можна було б зорієнтуватися за сонцем, а що робити вночі?
Ньєман замислився. Рана на чолі знову кривавила, а холод уже починав сковувати кінцівки. За такого стану справ у нього є ще години дві-три, не більше.
Зненацька його осяяло. Навіть зараз, посеред ночі, він зможе визначити сторони світу. Завдяки рослинності. Комісар нічого не тямив у ботаніці, але знав те, що відомо кожному: деякі види мохів і лишайників, що люблять вологу, ростуть тільки в затінку, із північного боку дерев, уникаючи сонячного проміння.
Ньєман став навколішки й намацав у кишені мокрого пальта протиударний футляр, у якому завжди носив запасні окуляри. Окуляри виявилися цілими, і, надівши їх, комісар докладно оглянув місцевість.
Відтак узявся за пошуки під ялицями вздовж пагорка. По кількох хвилинах нишпорення обмерзлими й перемащеними землею пальцями він зрозумів, що мав рацію: маленькі прохолодні подушечки смарагдового моху росли біля прикореня весь час із того самого боку. Ці крихітні, волокнисті й м’які на доторк кущики — джунглі в мініатюрі — повідомляли йому, де північ.
Тамуючи біль, Ньєман підвівся й рушив у напрямку, який указував мох.
Він плентався, заточуючись і грузнучи в м’якій землі, і відчував, як серце мало не вистрибує з грудей. Калюжі, шорстка кора, шпичакувате гілля ялиць пропливали повз нього. Поліціянт ступав нерівною крем’янистою поверхнею, порослою рідкими травами й поритою вибоїнами, засипаними опалою глицею — він ішов за мохом. Іншим разом ноги його провалювались у підмерзлі мочарі, що проорали солончакові борозни на схилах пагорків. Попри втому й рани, він простував дедалі швидше, черпаючи сили із запахів, якими було насичене повітря. Йому здавалося, що він відчуває дихання дощу, який зупинився, неначе щоб звести дух.
Нарешті показалося шосе.
Зблиснув рятівний асфальт. Ньєман знову пошукав очима кущики моху на узбіччі, щоб якомога точніше визначити правильний напрям. Аж тут, блимаючи фарами, з-за повороту виїхав поліційний фургон.
Машина відразу ж зупинилися. Люди кинулись на допомогу Ньєманові, що безсило похилився на рушницю.
Він відчував руки жандармів, що підхопили його. Чув невиразне бубоніння, вигуки, шурхіт дощовиків. Скісними лініями танцювали фари. Уже в машині один із чоловіків загорлав до водія:
— Жени до лікарні!
Ньєман, ледь притомний, пробурмотів:
— Ні, до університету.
— Куди? Та на вас живого місця нема…
— До університету. Я… я маю там де з ким побачитися.
50
Двері відчинилися, і назустріч йому блиснула усмішка.
П’єр Ньєман опустив очі. Він побачив сильні смагляві зап’ястки дівчини. Погляд його піднявся вище, по рукавах грубого в’язаного светра, ковзнув по коміру й перейшов на шию, де ніжні кучерики волосся на потилиці здавалися імлистим ореолом. Комісар подумав про магію цієї шкіри, такої гарної, такої гладенької, що перетворювала будь-яку одежину у вишукані шати. Фанні позіхнула.
— Ви спізнилися, комісаре.
Ньєман спробував усміхнутися.
— Ви… ви ще не спали?
Дівчина заперечно похитала головою й відступила вбік, пропускаючи комісара всередину. Він вийшов на світло, і обличчя Фанні закам’яніло: вона лише зараз помітила закривавлену голову поліціянта. Дівчина відступила й скинула поглядом на пошарпану Ньєманову постать, миттю оцінивши його стан. Пальто мокре, хоч викрути. Порвана краватка. Пропалені штани.
— Що з вами сталося? Аварія?
Ньєман коротко кивнув.
Відтак обвів поглядом невеличку кімнату. Попри те, що його лихоманило, попри те, що серце стрибало в грудях, він був радий опинитися тут. Чисті стіни в пастельних кольорах. Робочий стіл із комп’ютером, завалений книгами й паперами. Каміння й кристали на поличках. Скинуте гамузом альпіністське приладдя й флюоресцентний одяг. Оселя молодої дівчини — домосідки й спортсменки водночас, любительки домашнього затишку й пригод. Раптом Ньєманова кров зануртувала: на якусь мить уся їхня спільна мандрівка на льодовик промайнула перед його очима. Зблиснула, наче сніжинка інею.
Ньєман тяжко сів на стілець. Надворі знову пустився дощ. Чути було стукотіння крапель по даху й притлумлені звуки від сусідів. Скрип дверей. Кроки. Нічне життя наляканих студентів, що поховалися у своїх номерах.
Фанні зняла з комісара пальто, потім ретельно оглянула рану на скроні. Здавалося, видовище закипілої крові й роздертої, темної плоті не викликає в неї жодної відрази. Вона аж присвиснула крізь зуби:
— Добряче вас поранило. Сподіваюся, скроневу артерію не зачепило. Сказати важко: з голови завжди так юшить… Як це сталося?
— Потрапив у ДТП, — лаконічно відказав Ньєман.
— Я відвезу вас до лікарні.
— Нема й мови. Я мушу закінчити розслідування.
Фанні пішла до іншої кімнати й невдовзі повернулася з цілою купою марлевих серветок, ліків і пакетиків зі шприцами й сироваткою. Вона надірвала зубами кілька пакетиків, а потім насадила голку на пластиковий шприц. Ньєман підвів очі й глянув на ампулу. Фанні втягнула її вміст у шприц. Комісар напружився і взяв упакування з назвою ліків.
— Що це таке?
— Анестетик. Не бійтеся, це заспокоїть ваш біль.
Ньєман схопив її за руку.
— Зачекайте.
Поліціянт перебігся очима по складниках. Ксилокаїн. Анестетик із адреналіном — це його не вирубить, а біль мало б угамувати. Ньєман відпустив зап’ясток дівчини на знак згоди.
— Не бійтеся, — прошепотіла Фанні. — Ці ліки до того ще й спинять кровотечу.
Ньєман сидів, опустивши голову, і не бачив рук дівчини. Здається, вона зробила кілька уколів довкола рани. По якомусь часі біль ущух.
— У вас є чим зашити рану? — невиразно запитав він.
— Певно, що ні. Вам треба до лікарні. Скоро кровотеча відновиться…
— Тоді зробіть пов’язку, якомога тугішу. Будь із чого. Я мушу провадити розслідування з ясною головою.
Фанні знизала плечима й узялася збризкувати марлю якимось медичним аерозолем. Ньєман глянув на дівчину. Джинси щільно обтискали її стегна, сласні вигини яких викликали в комісара притлумлене збудження, навіть у теперішньому його стані.
Він замислився над суперечливою вдачею дівчини. Як їй вдавалося бути такою ефемерною і водночас такою реальною? Такою лагідною й такою шорсткою? Такою близькою і такою далекою? Ця суперечливість відображалась навіть у її погляді: викличний блиск очей і безмежно ніжні вигини брів. Удихаючи різкий запах антисептиків, Ньєман запитав:
— Ви мешкаєте тут сама?
Фанні обробила рану кількома швидкими рухами. Поліціянтові майже не пекло: знеболювальне починало діяти. Дівчина знову всміхнулася:
— А ви не втрачаєте жодної нагоди, щоб підбити клинці, еге ж?
— Ви… вибачте… Моє запитання нетактовне?
Фанні зосереджено перев’язувала рану. Обличчя її було зовсім близько від Ньєманового.
— Я живу сама. У мене нікого немає, якщо ви це хотіли дізнатися, — прошепотіла вона йому на вухо.
— Я… Але… чому в університеті?
— Лабораторії, аудиторії — все поряд…
Ньєман хотів було повернути голову, але дівчина з невдоволеним вигуком стримала її. Поліціянт з опущеним додолу обличчям промовив:
— Справді, я й забув. Наймолодший доктор наук у Франції. Донька й онучка заслужених викладачів. Отже, ви належите до цих дітей…