— Дітей? Яких дітей? — різко обірвала його Фанні.
Ньєман злегка покрутив тулубом.
— Та ні, нічого такого… Я лише мав на увазі, що ви одна з тих університетських вундеркіндів, які є також переможцями всіх спортивних змагань…
Обличчя дівчини закам’яніло.
— Що ви хочете винишпорити? — У її голосі звучала різка підозрілива нотка.
Поліціянт нічого їй не відповів, попри шалене бажання розпитати Фанні про її походження. Але ж чи личить розпитувати молоду дівчину, де вона взяла свою генетичну міць, звідки походять її хромосоми? Його співрозмовниця заговорила сама:
— Комісаре, я не розумію, чому ви в такому стані вирішили приволоктися до мене. Але якщо у вас є запитання, ставте їх.
Тон її був різкий, неприємний. Ньєман більше не відчував болю, але він волів би, щоб його радше мучила рана, ніж цей голос. Комісар збентежено всміхнувся.
— Я лише хотів поговорити з вами про університетську газету, для якої ви пишите…
— «Темпо»?
— Саме так.
— Я вас слухаю.
Ньєман якусь хвилю помовчав. Фанні поскладала марлеві серветки до пластикового пакета, а потім обв’язала Ньєманові голову. Поліціянт промовив, відчуваючи, як пов’язка стиснула череп:
— Я подумав, чи ви часом не писали про один дивний випадок, який стався в липні, у лікарняному підвалі…
— Що за випадок?
— В особистій шафці Етьєна Кайюа, батька Ремі, знайшли картки новонароджених.
— А, та історія… — немовби розчаровано протягнула Фанні.
— То ви писали про неї?
— Так, здається, писала… кілька рядків.
— Чому ви не розповіли мені про це?
— Ви хочете сказати… це може бути пов’язано з усіма тими вбивствами?
Ньєман звів голову й повторив голосніше:
— Чому ви не сказали мені про цю крадіжку?
Фанні невизначено стенула плечима, далі бинтуючи поліціянтові голову.
— Немає жодних доказів, що то справді була крадіжка… Там справжній хаос серед тих архівів, щось губиться, щось знаходиться. Невже це так важливо?
— А ви бачили ці картки на власні очі?
— Так, я ходила туди, де зберігаються коробки з документами.
— Ви не зауважили чогось незвичного в тих документах?
— Наприклад?
— Ну, не знаю. Ви не порівнювали їх з оригіналами?
Фанні відступила. Пов’язка була готова.
— Це були окремі аркуші з карлючками медсестер, — відказала дівчина. — Нічого цікавого.
— Скільки їх було?
— Кілька сотень. Я не розумію, що ви…
— Ви згадували у своїй статті імена, зазначені на тих картках, родини немовлят?
— Кажу ж вам, я написала про це кілька рядків.
— Можна глянути на вашу статтю?
— Я не зберігаю своїх статей.
Вона стояла, випроставшись, склавши руки на грудях.
— Як гадаєте, хтось міг ознайомитися з цими документами? — розпитував далі Ньєман. — Хтось, хто міг побачити в них своє ім’я або імена своїх батьків?
— Я ж сказала вам, що не називала жодних імен.
— Як ви гадаєте, це можливо? Що хтось спускався туди?
— Не думаю. Зрештою, там усе замкнено на ключ… Але яке це має значення? Як це пов’язане з вашим розслідуванням?
Ньєман не відповів. Натомість, уникаючи дивитися на Фанні, він поставив наступне запитання — неначе завдав удару нижче пояса:
— А ви детально ознайомилися з цими картками?
Запала мовчанка. Поліціянт підвів очі: Фанні не рушила з місця, але, здавалося, думками була десь дуже далеко. Нарешті дівчина відповіла:
— Я ж вам уже сказала, що так. Що ще вам потрібно знати?
Ньєман завагався на якийсь змиг ока, а потім запитав:
— Я хотів би знати, чи ви знайшли там картки з іменами ваших батьків. Або ваших дідусів і бабусь.
— Ні, не знайшла. Чому ви питаєте?
Комісар, нічого не відповівши, підвівся. Вони стояли одне навпроти одного, немов вороги на протилежних полюсах. У дзеркалі наприкінці кімнати Ньєман побачив свою перев’язану голову. Глянувши на дівчину, він зітхнув і вибачливим тоном промовив:
— Дякую. І пробачте за цей допит.
Він узяв своє пальто й додав:
— Хоч як це дивно може видаватися, я гадаю, що ці картки коштували життя одному з поліціянтів, що працював над справою. Юному лейтенантові, який тільки-тільки робив перші кроки. Він хотів ознайомитися з цими паперами. І його вбили, гадаю, щоб завадити зробити це.
— Якесь безглуздя.
— Що ж, подивимося. Я збираюся поглянути на ці картки й порівняти їх із медичними справами немовлят.
Він став надягати своє мокре й подерте пальто, коли дівчина його спинила.
— Ви ж не підете в цьому жахливому лахмітті! Зачекайте.
Фанні вийшла з кімнати й повернулася за якусь мить із байковою сорочкою, светром, теплою поларовою курткою і непромокальними штанами.
— Це не ваш розмір, — промовила вона, — але принаймні одяг сухий і теплий. А найголовніше, надіньте оце…
Одним рухом вона натягнула на його забинтовану голову балаклаву з поліестеру[58], закасавши краї аж над вуха. Ньєман, здивувавшись, кумедно закотив очі під цим дивним головним убором. Відтак вони обоє вибухнули гучним реготом.
Близькість і порозуміння миттєво повернулися, немов вихоплені з матерії ночі. Але комісар промовив серйозним голосом:
— Мені треба йти. Провадити далі розслідування. Переглянути архіви.
Ньєман не встиг зреагувати. Фанні обійняла його й поцілувала. Він заціпенів. Його знову кинуло в жар. Він так і не збагнув, чи це повернулася лихоманка, чи у всьому винен цей солодкий і гарячий, як вогонь, язичок, що розсунув йому губи. Ньєман заплющив очі й пробурмотів:
— Розслідування. Мені треба провадити далі розслідування.
Але він уже лежав навзнак на підлозі.
X
51
Карім зірвав огороджувальну стрічку й присів перед досі прочиненими дверцятами до гробівця. Він надів рукавички, просунув пальці в шпарину й шарпнув що було сили. Двері відсунулися. Поліціянт, не вагаючись, засвітив ліхтарика й ковзнув досередини. Зігнувшись під низьким склепінням, він спустився сходами. Промінь світла відбився від чорної блискучої поверхні: дощова вода, яка потрапила до гробівця крізь відчинені двері, залила його до половини, перетворивши на справжній басейн.
«Що ж, вибору в мене нема», — мовив сам до себе Карім. Він затамував дихання й увійшов у воду. Тримаючи ліхтарик лівою рукою, він поплив на боці, індіанським стилем. Пасмо світла розтинало темряву. Що далі в глиб просувався Карім, то глухішим ставав стукіт дощу й посилювався запах цвілі й гнилизни. Тримаючи обличчя обернутим до стелі, поліціянт відпльовувався й борсався, затиснутий між водою та низьким склепінням.
Раптом голова його стукнулась об труну. Карім скрикнув у паніці, відтак обернувся й сповільнив рухи, намагаючись заспокоїтися. Маленька домовина гойдалася на воді, наче човник.
«У мене немає вибору», — подумки повторив Карім. Затиснувши ліхтарик у зубах, він обплив труну, оглядаючи її з кожного боку. Віко було прикріплене кількома гвинтами, але цього разу він помітив те, що не встиг зауважити вчора вранці, коли його заскочив зненацька сторож. Деревина довкола гвинтів була трохи розкришена, а фарба злущилася. Хтось — можливо — відчиняв труну. «У мене немає вибору». Карім дістав із кишені складані обценьки, які можна було застосувати і як викрутку, і взявся відкручувати віко.
Дерев’яна накривка поступово відставала. Нарешті він викрутив останній гвинт. Ударившись головою об склепінчасту стелю — вода прибувала далі, сягаючи йому вже до плечей, — Карім відсунув віко. Витерши рукавом очі, він зазирнув у труну, готуючись затримати дихання.
Марно: Карімові здалося, наче він сам уже помер.
У труні не було скелета дитини. Як і слідів осквернення. Але й порожньою домовина не була: її вщерть виповнювали крихітні кісточки, гострі й білі. Справжнє кладовище якихось дрібних звірків. Тисячі висхлих скелетиків. Тисячі крейдяно білих гострих, наче стилети, черепів. Тисячі реберець, загнутих, наче кігті. Безліч тоненьких, як сірники, стегнових, гомілкових і плечових кісток.
58
Синтетична тканина з поліефірних волокон. Зовнішнім виглядом схожа на шерсть, а своїми властивостями на бавовну.