Усі Карімові м’язи тремтіли. Не відпускаючи краю труни, він простягнув руку до цієї кістниці. У світлі ліхтаря міріади скелетів, здавалось, відблискували сяйвом давноминулих епох.
Аж тут за його спиною пролунав голос, що перекрив стукіт дощу:
— Тобі не слід було повертатися сюди, Каріме.
Поліціянтові не потрібно було обертатися, щоб дізнатися, хто говорить. Стиснувши руки в кулаки й похиливши голову над кістками, він промовив:
— Тільки не кажіть мені, Крозьє, що ви в цьому теж замішані…
— Даремно я дозволив тобі вести слідство, — відказав голос.
Карім метнув швидкий погляд на вхід до гробівця: у дверному отворі чітко вимальовувалася постать Анрі Крозьє. Карімів начальник тримав у руці «Манюрен» тої самої моделі, «MR-73», що й у Ньємана. Шість набоїв у барабані. У кишені — магазини для швидкої перезарядки. За кілька секунд можна вистріляти всі набої й зарядити нові без жодного ризику, що револьвер затнеться. Усе, як книжка пише.
— То як же ви вплутались у це паскудство? — запитав лейтенант.
Начальник не відповів йому. Карім підняв мокрі руки.
— Можна мені принаймні вилізти з цього лайна?
Крозьє повів дулом револьвера.
— Вилазь. Тільки повільно. Дуже-дуже повільно.
Покинувши відчинену труну, Карім поплив до сходів. Ліхтарик, який він знову затиснув зубами, кидав жмутки світла, що стрибали на кам’яному склепінні, наче в божевільному танці.
Лейтенант дістався сходів і став підніматися. Крозьє тим часом відступав, тримаючи Каріма на мушці. Дощ бурхав шквальними поривами. Араб, мокрий до рубця, випрямився, подивився комісарові в очі й знову запитав:
— То яка ваша роль у цьому всьому? Що саме вам відомо?
— Це сталося в 1980 році, — нарешті відповів Крозьє. — Коли вона приїхала, я відразу її зауважив. Це моє місто, хлопче. Моя територія. А на той час я був чи не єдиним копом у Сарзаку. Ця жінка, надто вродлива, надто висока, приїхала до нас, щоб учителювати… Я відразу здогадався, що тут щось не так…
— Крозьє — всевидюще око Сарзака, — гмикнув араб.
— Атож. Я провів невеличке розслідування й довідався, що разом із нею живе дитина… Мені вдалося завоювати її довіру, і вона все мені розказала. Вона розповіла, що демони прагнуть убити її дитину.
— Це все я знаю.
— Але ти не знаєш, що я вирішив захистити її сім’ю. Я роздобув їм фальшиві документи…
Каріма охопило відчуття, наче він стоїть на краю безодні.
— Хто були ці демони?
— Одного разу в місті з’явилися двоє. Буцімто шукали старі шкільні журнали по всіх школах. Ці чоловіки були з Ґернона, міста, з якого приїхала Фаб’єнн. Я відразу дотямив, що це і є демони…
— Як їх звали?
— Кайюа й Серті.
— Що ви з мене дурня робите? Ремі Кайюа й Філіппу Серті тоді було років десять!
— Вони мали інші імена. Етьєн Кайюа й Рене Серті. Обидва мали років по сорок. Кістляві пики, а очі, як у фанатиків.
У горлі Карімові став гіркий клубок. Як же він сам не здогадався? Провина «багряних рік» лежала не на одному поколінні. Перед Ремі Кайюа був Етьєн Кайюа. Перед Філіппом Серті був Рене Серті.
— Що далі? — витиснув із себе Карім.
— Я вчинив їм допит, як за інквізиції. Перевірив документи і все таке. Але причепитися я не мав до чого. Вони були чисті-чистісінькі, саме втілення закону й порядку. «Демони» поїхали, не встигнувши розшукати Фаб’єнн та її дитину. Принаймні так думав я. Але Фаб’єнн, коли дізналася, що вони навідувались до Сарзака, відразу ж вирішила втікати. І знову я ні про що її не запитував. Ми знищили документи, повидирали сторінки з журналів — стерли всі сліди… Фаб’єнн змінила дитині ім’я, але…
Карім урвав його. Їх розділяла стіна колючого дощу.
— Уночі з неділі на понеділок Серті-молодший повертався сюди. Вам відомо, що він шукав у цьому гробівці?
— Ні.
Абдуф кивнув головою у бік склепу.
— Ця клята труна наповнена кістками якихось мишей. Справжнє жахіття. Що це все значить?
— Я не знаю. Але тобі не слід було відчиняти труну. Це неповага до мертвих…
— Яких мертвих? Де рештки Жюдіт Еро? А чи справді вона померла?
— Померла й похована, хлопче. Я сам улаштовував похорон.
Араб аж стенувся.
— То це ви доглядаєте за могилою?
— Я. Ночами.
Карім несамовито загорлав, кинувшись просто на дуло револьвера:
— Де вона? Де тепер Фаб’єнн Еро?
— Я не дозволю тобі її скривдити.
— Комісаре, ця справа давно вже вийшла за межі простого осквернення могили. Ідеться про вбивства!
— Знаю.
— Звідки ви знаєте?
— Про це повідомили всі канали. В останніх випусках новин.
— Тоді вам відомо, що йдеться про цілу серію вбивств із тортурами, каліцтвами й трупами в моторошних позах… Крозьє, скажіть мені, де знайти Фаб’єнн Еро!
Обличчя Крозьє ховалося в темряві. Його револьвер досі був націлений арабові в груди.
— Я не дозволю тобі її скривдити.
— Ніхто не збирається її кривдити, Крозьє! Але зараз Фаб’єнн Еро — єдина, хто може пояснити мені щось у цій клятій справі. Усе свідчить проти її доньки, тямите? Проти Жюдіт Еро, яка мала б спочивати в цій могилі!
Кілька секунд Крозьє нерухомо стояв під дощем, відтак повільно опустив зброю. Карім збагнув, що настала саме та мить, коли треба замовкнути й чекати. Нарешті комісар здійняв голос:
— Фаб’єнн живе за двадцять кілометрів звідси, на пагорбі Ерзін. Я їду з тобою. Якщо ти її скривдиш, я тебе вб’ю.
Карім усміхнувся й відступив. Відтак різко розвернувся й ударив комісара ногою в горло. Старого відкинуло на мармурову стелу.
Араб підійшов і схилився над непритомним Крозьє. Защіпнув йому капюшон, посадив, прихиливши спиною до гранітного надгробка, і подумки попросив пробачення.
Але в цій справі Карімові потрібні були вільні руки.
52
— Тепло, Абдуфе! Навіть гаряче!
Голос Патріка Астьє пробивався крізь хуртовину статичних перешкод. Телефон у Карімовій кишені заздзвонив, коли він їхав пустинної рівниною, сірою та кам’янистою. Поліціянт аж підскочив і мало не в’їхав у вибоїну на дорозі.
— Ті твої два доручення виявилися бомбами сповільненої дії, — збуджено казав далі Астьє. — І вони вибухнули просто в мене перед очима.
Карім відчув, як його нерви напинаються під шкірою, наче сталеві линви.
— Я слухаю, — промовив він, з’їжджаючи на узбіччя й вимикаючи фари.
— Спершу про загибель Сільвена Еро. Я знайшов справу. Твоя інформація підтвердилася. Сільвен Еро їхав на велосипеді дорогою D17 і загинув під колесами машини, яку так ніколи й не ідентифікували. Темна справа. Так і лишилася нерозкритою. Жандарми тоді провели шаблонне розслідування. Жодних свідків не знайшлося. Жодних причин для якихось інших версій, окрім нещасного випадку…
Тон його голосу вимагав запитання, і Карім слухняно підіграв:
— Але?
— Але, — відказав експерт, — від тої давньої пори ми здійснили гігантський прорив у галузі роботи зі світлинами…
Карім, передчуваючи, що зараз доведеться вислухати нову лекцію про здобутки науки, урвав його:
— Зглянься на мене, Астьє! Переходь до суті!
— Гаразд. У тій справі я знайшов фотографії. Чорно-білі знімки, які зробив фотограф місцевої газетки. На них видно сліди велосипедних шин упереміш із автомобільними. Але все таке дрібне й розмите, що незрозуміло, навіщо взагалі зберігали ці знімки.
— І що з того?
Експерт помовчав для більшого ефекту й промовив:
— А те, що Ґернонський університет може похизуватися надсучасною лабораторією оптичних досліджень.
— А бодай тобі, Астьє! Ти ще довго збираєшся…
— Зачекай. Так ось, хлопці з цієї лабораторії здатні витворяти із зображенням такі дива, що ти собі навіть уявити не можеш. Завдяки цифровим методам вони збільшують зображення, додають контрасту, прибирають усе зайве, міняють растр… Словом, вони можуть виявити деталі, яких неозброєним оком не побачиш. Я добре знаю цих спеціалістів, тож і подумав, чи не варто розбудити їх і залучити до справи. Я скористався ідентифікатором відбитків замість сканера й надіслав їм фотографії. Ці хлопці — генії, навіть якщо висмикнути їх із ліжка посеред ночі. Вони відразу ж узялися до справи, і…