Карім мимоволі всміхнувся.
Зі знімка на нього дивилася маленька дівчина з овальним матовим обличчям, облямованим короткими темними кучериками. Ясні блакитні очі сяяли на вродливому личку, ховаючись у затінку довгих, дещо загустих брів. Ця трохи чоловіча риса поєднувалася з мало не агресивним блиском блакиті в її погляді.
Карім розглядав світлину. Йому здавалося, що він знав це обличчя давно, дуже давно. Усе своє життя.
Але дива не сталося. Сподівання поліціянта, що обличчя дівчинки тим чи тим способом прояснить йому все, не справдилися. Фаб’єнн тихо промовила своїм теплим голосом:
— Цю світлину було зроблено за кілька днів до її смерті. У Сарзаку. Вона тоді мала коротке волосся, ми…
Карім звів очі.
— Щось тут не сходиться. Цей знімок, це обличчя мало дати мені вказівку, пояснити все. А я бачу лише гарненьку дівчинку.
— Це тому, що фотографія неповна.
Поліціянт здригнувся. Жінка тим часом простягнула йому іншу світлину:
— Це остання шкільна фотографія, зроблена в Ґерноні. Школа імені Ламартіна[60], другий початковий клас. Незадовго перед нашим від’їздом до Сарзака.
Поліціянт глянув на усміхнені дитячі лиця. Знайшов обличчя Жюдіт і раптом осягнув приголомшливу правду. Він чекав цього. Це було єдине можливе пояснення. А проте він не розумів.
— Жюдіт не була ваша єдина донька? — пробурмотів він.
— І так, і ні.
— І так, і ні? Що… що ви маєте на увазі? Поясніть мені.
— Я нічого не можу вам пояснити, парубче. Я можу лише розказати, як незбагненні події зламали моє життя.
XI
54
У підземних архівах лікарні містився справжній паперовий океан. Цілі стоси напхом напханих, перев’язаних мотузками течок затопили найближчі стіни підвалу. Пачки паперів на підлозі захаращували майже весь прохід. Далі у світлі неонових ламп білястими мурами тяглися стелажі з документами й губилися десь у глибині примішення.
Ньєман переступив через купу паперу й заглибився до першого проходу між полицями. Гори течок із боків було огороджено сіткою, щоб запобігти їхньому обвалу. Пробираючись поміж стелажами, поліціянт не переставав думати про Фанні, про ту казкову годину, яку щойно пережив із нею. Він згадував обличчя дівчини, що усміхалося в півтемряві. Її подряпану руку, що вимкнула лампу. Доторки її смаглявої шкіри. Два маленькі голубі вогники, що світилися в темряві, — очі Фанні. Близькість тіл і легкість візерунків, рухи й шепотіння, одна мить і ціла вічність…
Скільки ж часу він провів у обіймах Фанні? Ньєман не зміг би відповісти на це запитання. Але він відчував, що на його губах, на всьому його збитому тілі лишився тривкий, наче татуйовання, слід, і це дивувало його самого. Фанні вдалося перевернути всю його істоту, виявивши в ньому давно втрачені таємниці, пробудивши давно забуті поривання. Чи ж можливо таке, що посеред цього жахіття, посеред цього кошмарного розслідування в ньому спалахнув солодкий вогонь кохання?
Ньєман повернувся до реальності. Він знав, де шукати потрібні йому документи, — архівіст, дарма що комісар розбудив його телефонним дзвінком посеред ночі, дав йому цілком точні вказівки. Ньєман ішов прямо, повернув, потім знову прямо. Нарешті він відшукав картонну коробку, сховану в комірчині з ґратованими дверцятами, на яких висів чималий замок. Ключ комісар узяв у лікарняного сторожа. Якщо ці старі документи справді «не мали жодного значення», навіщо ж тоді їх так ховати?
Ньєман зайшов до комірки й присів на пачку старих паперів, що валялися на підлозі. Він розкрив коробку, узяв звідти кілька карток і став читати. Імена. Дати. Звіти медсестер. На цих аркушах було зазначено прізвище кожної дитини, її вагу, зріст і групу крові. А також кількість пляшечок випитого молока і ще якісь медичні назви, мабуть, вітаміни або щось таке.
Комісар переглянув кожну картку — їх було кілька сотень за понад п’ятдесят років, — але жодне ім’я йому нічого не казало, жодна дата не запалила вогника розуміння.
Ньєман підвівся й вирішив порівняти картки з оригінальними медичними справами, які також зберігалися десь тут, в архіві. Пройшовши вздовж стелажів, він побачив їх і взяв із полички півсотні течок. Піт заливав йому очі. Комісар відчував тілом важкий теплий дух, що йшов від його поларової куртки. Він розклав течки на залізному столі так, щоб бачити прізвища на обкладинках, і взявся порівнювати перші сторінки медичних справ зі знайденими картками новонароджених.
Фальшивки.
Після короткого огляду стало зрозуміло, що сторінки в офіційних справах фальшовані. Етьєн Кайюа досить уміло наслідував почерк медсестер, але поруч зі справжніми картками підробка відразу ставала очевидною.
Яка ж була мета цього фальшування?
Поліціянт поклав один біля одного два аркуші — першу сторінку з офіційної справи і знайдену картку. Порівняв кожен стовпчик, кожен рядок, але нічого не виявив. Два однакові записи. Він порівняв дві інші картки. Також нічого. Сторінки були точними копіями. Ньєман зняв окуляри, протер їхні спітнілі скельця й узявся ще ретельніше переглядати наступну пару.
І цього разу він побачив.
Він побачив різницю — зовсім крихітну, але все ж РІЗНИЦЮ — між справжнім документом і підробним у кожній парі. Ньєман поки не знав, що це означає, але чуття підказувало йому, що він тільки-но знайшов один із ключів. Обличчя його горіло вогнем, і водночас крижаний холод раз по раз проймав комісара. Пересвідчившись, що ця різниця наявна в усіх інших документах, Ньєман поскладав їх — повні медичні справи й сторінки, що їх викрав Кайюа, — до коробки із сірого картону.
Поліціянт забрав свій набуток і покинув приміщення архіву.
Він поклав коробку до багажника своєї нової машини, — блакитного поліційного «Пежо», — а тоді повернувся до лікарні, цього разу до пологового відділення.
О шостій годині ранку тут, попри різке неонове освітлення, що відбивалося від підлоги, панували тиша й сон. Ньєман безцеремонно зайшов до відділення й зустрівся з медсестрами та акушерками, вбраними в білі халати, паперові бахіли й чепчики. Декотрі з жінок спробували зупинити Ньємана, який не мав на собі стерильного спецодягу, але поліційне посвідчення й неприступний вираз його обличчя відбили охоту до будь-яких заперечень.
Нарешті комісар натрапив на лікаря-акушера, що саме виходив, змучений до краю, з операційної. Ньєман коротко представився й поставив одне-єдине запитання, яке його цікавило:
— Лікарю, чи існує логічне пояснення того, що новонароджені різко змінюють вагу за першу ніч свого життя?
— Що ви маєте на увазі?
— Чи часто трапляється, що немовлята втрачають або набирають кількасот граммів у перші години після народження?
Лікар, позираючи на поліціянтову шапку-балаклаву й закороткий одяг, відповів:
— Іноді трапляється. Але якщо дитина втрачає надто багато ваги, її слід негайно обстежити, і то щонайретельніше. Тому що це може бути симптомом…
— А якщо набирає? Якщо дитина різко, за одну ніч, набирає вагу?
Акушер у паперовій шапочці спантеличено глянув на поліціянта.
— Такого не буває. Я не розумію, про що ви.
Ньєман усміхнувся.
— Дякую вам, лікарю.
Простуючи коридором, комісар на мить стулив очі. Крізь кров’янисту завісу повік він нарешті мигцем побачив, що спричинило вбивства в Ґерноні.
Приголомшливий обман багряних рік.
Ньєманові лишилося перевірити одну останню деталь.
В університетській бібліотеці.
55
— Геть! Гетьте звідси! Усі!
Бібліотечна зала була яскраво освітлена. Поліціянти попіднімали голови від книжок. Шестеро досі читали праці, тим чи тим способом пов’язані з поняттями зла й чистоти. Решта далі вивчали список студентів, які часто відвідували бібліотеку влітку або на початку осені. Усі вони скидалися на солдатів, яких кинули, забувши повідомити, що бойові дії перемістилися на інший фронт.
60
Альфонс Марі Луї де Прат де Ламартін (фр. Alphonse Marie Louis de Prat de Lamartine, 1790–1869) — французький письменник і політичний діяч, представник французького романтизму.