Выбрать главу

— Забирайтеся геть! — повторив Ньєман. — Тут більше немає чого розслідувати.

Поліціянти потай перезиралися. Певна річ, вони вже чули, що комісара Ньємана відсторонено від слідства. І вочевидь вони не розуміли, чому відомий слідець натягнув собі на голову якусь шкарпетку й навіщо йому мокра картонна коробка, яку він тримає під пахвою. Але ж чи можна не послухатися самого Ньємана, та ще й коли в нього такий погляд?

Поліціянти підвелися й стали натягати куртки.

Один із них, перетнувшись із комісаром біля виходу, тихим голосом звернувся до нього. Ньєман упізнав присадкуватого лейтенанта, якому доручив штудіювати дисертацію Ремі Кайюа.

— Я дочитав цей опус, комісаре. Хотів вам сказати… Може, це й нічого не значить, але висновки, які робить Кайюа, вражають. Пригадуєте, я казав про атлона, античну людину, яка поєднує в собі силу й розум, тіло й дух? Отже, Кайюа розробив такий собі… проект, покликаний повернути цю злуку. Проект украй дивний. Там не йдеться ні про нові навчальні програми в школах чи університетах, ні про перепідготування викладачів чи бозна-кого там ще. Кайюа пропонує інший спосіб…

— Генетичний.

— То ви теж заглядали в його писанину? Він же ненормальний! На його думку, розум — це біологічна дійсність, яка визначається генами. І щоб повернути ідеальну людину, атлона, треба ці гени поєднати з іншими, які відповідають за фізичну силу…

Його слова вирували в Ньємановій голові. Тепер комісар знав, у чому полягала таємниця «багряних рік», і йому не хотілося чути недолугі розмірковування простакуватого поліціянта. Цей жах мав лишитися невисловленим, захованим якомога далі. Витавруваним вогненними знаками в його душі.

— Облиш мене, хлопче, — буркнув він.

Але молодого лейтенанта не так легко було спинити:

— На останніх сторінках своєї дисертації Кайюа пише про штучний відбір новонароджених, про шлюби на основі певних раціональних міркувань, така собі тоталітарна система… Це якась маячня божевільного, комісаре! Знаєте, як у тих науково-фантастичних книжках шістдесятих років… Їй-богу, не закінчив би цей тип так, як закінчив, було б над чим пореготати.

— Згинь звідси!

Поліціянт здивовано глипнув на Ньємана, повагався трохи та зрештою вийшов.

Комісар перетнув простору, цілковито порожню читальну залу. Його знову била пропасниця, немов вогняне коріння облутало його тіло, а голова боліла так, наче до неї під’єднали два розжарені електроди. Нарешті він дістався до столу на центральному вивищенні: робочого столу Ремі Кайюа, головного бібліотекаря університету.

Ньєман пробіг пальцями по клавіатурі. Екран комп’ютера миттю засвітився. Аж тут поліціянт збагнув: потрібна йому інформація стосувалася періоду перед сімдесятими роками, а отже, в комп’ютері її не знайти.

Ньєман кинувся гарячково шукати в шухлядах столу список, який його цікавив.

Не список книг.

І не список студентів.

А лише список засклених кабінок, у яких протягом багатьох років сиділи тисячі студентів.

Хоч яким безглуздям це не здавалося, та саме в розміщенні читачів у цих кабінках, яке старанно організували батько й син Кайюа, Ньєман сподівався знайти підтвердження того, що з’ясував у лікарні.

Нарешті комісар відшукав список кабінок. Він розкрив коробку, яку приніс із собою, і знову розклав медичні справи новонароджених. Ньєман вирахував, коли ці немовлята мали б стати студентами й студентками, що проводитимуть вечори в університетській бібліотеці, а потім відшукав їхні імена в списку читацьких місць, який ретельно впорядкували обидва бібліотекарі.

Невдовзі він знайшов і план кабінок: у кожній комірці на ньому було зазначено прізвище студента чи студентки. Тяжко було уявити систему логічнішу, точнішу й зручнішу для того таємного задуму, існування якого підозрював Ньєман. Усі діти, чиї імена були в цих картках, років через двадцять ставали студентами й протягом багатьох днів, місяців і навіть років на вказівку бібліотекаря займали місце не просто в тій самій кабінці, а ще й навпроти тої самої особи протилежної статі.

Тепер Ньєман знав, що має рацію.

Він перевірив для певності ще кількох студентів, вибираючи імена навмання з інтервалом у десять років. Кожного разу виявлялося, що студент чи студентка під час своїх щоденних студій у бібліотеці Ґернонського університету завжди сиділи навпроти тої самої людини протилежної статі й однакового віку.

Комісар вимкнув комп’ютер, руки йому тремтіли. У широченній залі панувала важка тиша. Не встаючи з-за столу Кайюа, поліціянт увімкнув мобільний телефон і подзвонив до мерії Ґернона. Йому довелося добряче постаратися, щоб переконати нічного чергового негайно спуститися до архіву по книги реєстрації шлюбів, узятих у Ґерноні.

Нарешті чоловік погодився, і Ньєман через мобільник зміг перевірити те, що хотів. Він диктував сторожеві імена й прізвища, а той шукав їх у списку. Комісар прагнув з’ясувати, чи особи, яких він називав, брали шлюб одне з одним. У семи випадках з десяти його припущення справджувалося.

— Це у вас гра якась? — пробуркотів сторож.

Перевіривши десятки два пар, комісар вирішив, що досить, і завершив розмову.

Відтак зібрав усі документи й полишив бібліотеку.

Ньєман підбігцем перетнув кампус. Дорогою він несамохіть шукав очима вікна Фанні й не знаходив їх. На східцях перед одним із корпусів купка журналістів, схоже, чекала на когось. Усюди довкола — на газонах, перед входами до інших будинків — було видно поліціянтів у одностроях і жандармів.

Вибираючи з ким мати справу, — копами чи журналістами, — комісар віддав перевагу своїм колегам. Видобувши посвідчення, Ньєман минув кілька поліційних кордонів. Він не побачив жодного знайомого обличчя: вочевидь це були сили, надіслані на підмогу з Ґренобля.

Комісар зайшов до адміністративного корпусу й опинився в просторому, яскраво освітленому вестибюлі, де сновигали якісь люди, бліді й переважно похилого віку. Мабуть, професори, доктори, науковці — усі охоплені переполохом. Ньєман минув цю університетську братію, не дивлячись на них і не звертаючи уваги на їхні запитальні погляди.

Він піднявся на останній поверх і рушив просто до кабінету Венсана Люїза, ректора університету. Зайшовши до приймальні, поліціянт зірвав зі стін портрети юних спортсменів-переможців і без стуку ввірвався до кабінету.

— Що це значить?

Упізнавши комісара, ректор відразу заспокоївся. Коротким кивком він випровадив присутніх, які, наче тіні, покинули кабінет, і звернувся до Ньємана:

— Сподіваюся, ви прийшли з новинами! Ми всі тут…

Поліціянт поклав на стіл зірвані світлини, потім дістав із коробки картки новонароджених. Люїз захвилювався.

— Направду, я не…

— Зачекайте.

Ньєман розклав фотографії і картки так, щоб ректор міг їх бачити. Відтак уперся двома руками в стіл і промовив:

— Порівняйте ці картки з іменами ваших чемпіонів: ідеться про ті самі родини?

— Перепрошую?

Ньєман підсунув аркуші до співрозмовника.

— Чоловіки й жінки з цих карток поодружувалися поміж собою. Гадаю, вони належать до вашого славнозвісного університетського братства. Це, мабуть, професори, науковці, інтелектуали… Погляньте на ці імена й скажіть мені точно: чи справді це батьки або дідусі й бабусі ваших вундеркіндів, які нині перемагають у всіх спортивних змаганнях…

Люїз надів окуляри й поглянув на документи.

— Так, авжеж, я впізнаю більшість цих імен…

— Ви підверджуєте, що діти цих пар володіють винятковими здібностями, як інтелектуальними, так і фізичними?

Напружене Люїзове обличчя мимоволі розійшлося широкою усмішкою. Ньєманові закортіло заштовхати цей огидний усміх задоволеної пихи ректорові в горлянку.

— Звісно! Це нове покоління просто надзвичайне! Повірте мені, ці діти виправдають покладені на них сподівання… Утім, і серед попереднього покоління траплялися такі самі обдаровані студенти. Для нашого університету такі досягнення особливо…

Зненацька Ньєман усвідомив, що відчуває до інтелектуалів не лише недовіру, а й ненависть. Він ненавидів їх усім єством. Він не терпів їхньої претензійної і зверхньої поведінки, їхньої схильності описувати, аналізувати й оцінювати дійсність, хоч якою вона є. Ці бідолашні нікчеми входили в життя так, наче до театру, а виходили більшою чи меншою мірою розчарованими, більшою чи меншою мірою пересиченими. І, попри це, комісар не бажав їм того, що з ними вчинили без їхнього відома. Він не бажав такого нікому. Люїз тим часом правив своєї: