— Це молоде покоління ще вище підніме престиж нашого університету й…
Ньєман поскладав картки й фотографії до своєї коробки й глухим голосом перервав Люїза:
— Тіштеся-тіштеся. Ці імена ще зроблять вас відомим на всю країну.
Ректор спантеличено поглянув на нього. Поліціянт розтулив уже рота, щоб додати ще щось, але раптом помітив, що Люїзове обличчя тепер виражало жах.
— Що з вами? — прошепотів той. — У вас… кров…
Ньєман опустив очі й помітив на столі темну пляму. Гарячка, яка палила йому голову, насправді мала просте пояснення: рана на скроні знову відкрилася. Комісар похитнувся, побачив власне обличчя в блискучій, немов лакованій, поверхні калюжі й нараз подумав, чи не дивиться він на останнє відображення в цій серії вбивств.
Знайти відповідь на це запитання він не встиг. Наступної секунди Ньєман знепритомнів і впав на коліна, головою в стіл. Немовби захотів зробити відтиск свого обличчя у темному липкому розчині з власної крові.
56
Світло. Гудіння у вухах. Тепло.
П’єр Ньєман не відразу збагнув, де він. Тоді побачив чиєсь обличчя, обрамлене паперовим чепчиком. Білий халат. Неонові лампи. Лікарня. Скільки ж часу він пролежав тут без тями? І звідки ця жахлива слабкість у тілі, немовби його м’язи й кістки перетворилися на желе? Комісар хотів щось сказати, але слова застрягли йому в горлі. Знемога прицвяхувала його до ліжка, укритого шурхітливою цератою.
— Сильна кровотеча. Треба робити гемостаз[61] скроневої артерії.
Відчинилися двері. Скрипнули колеса. Перед очима промайнули надто білі лампи. Вибух сліпучого світла, що бризнуло в очі.
— Починайте переливання, — пролунав інший голос.
Ньєман почув брязкіт, тіла торкнулося щось холодне. Він повернув голову й побачив трубки, з’єднані з підвішеним до стійки тяжким міхуром, що, здавалося, дихав, стискаючись і розжимаючись під дією системи стисненого повітря.
І він мав лежати тут, серед запахів дезінфектантів, у напівпритомному стані? Щулитися проти цього нестерпного світла, коли нарешті дізнався мотив? Нарешті вивідав таємницю цих жахливих убивств? Лице його судомно скривилося.
— Диприван, двадцять кубиків, — зненацька скомандував чийсь голос.
Ньєман збагнув, про що йдеться, і підвівся на ліжку. Він схопив лікаря за руку, що вже тримала електричний скальпель, і прохрипів:
— Не треба анестезії.
Лікар ошелешено глянув на нього.
— Як це «не треба»? Та ж у вас велетенська рана на голові! Я мушу її якось зашити.
Ньєман, зібравши останні сили, прошепотів:
— Місцевий… Зробіть мені місцевий наркоз…
Лікар зітхнув, від’їхав на кріслі зі скрипучими коліщатками та звернувся до анестезіолога:
— Гаразд. Уколіть йому ксилокаїн. Максимальну дозу, до сорока кубиків.
Ньєман відпружився. Його поклали на стіл під світло багатогранних ламп. Потилиця його лежала на підголів’ї так, щоб рана була якомога краще освітлена. Йому повернули голову, а потім затулили обличчя паперовим рушником.
Поліціянт заплющив очі. Поки лікар і медсестри клопоталися коло його скроні, Ньєманові думки линули в далечінь. Серцебиття його сповільнилося, голова більше не боліла. Він помалу сповзав у забуття.
Таємниця… Таємниця родин Кайюа та Серті… Навіть це зробилося далеким, розмитим… Усі думки заслонило обличчя Фанні… Її тіло — пружне, смагляве, округле, наче вулканічне каміння, обпечене вогнем, загартоване морською піною і вітром… Фанні… Видива сповнювали його голову, наче шепіт води, шурхотіння шовку, дихання ельфів…
— Зупиніться!
Наказ розітнув тишу операційної. Усе завмерло.
Чиясь рука зірвала з Ньєманового обличчя паперовий рушник, і комісар у потоці світла побачив перед собою біса з довгими косами, який вимахував трикольоровим посвідчення перед носом в ошелешених лікаря й медсестер.
Карім Абдуф.
Ньєман скинув оком праворуч: трубками під його шкіру, у вени, досі бігла темна кров. Еліксир життя. Сік артерій.
Лікар тримав у руці хірургічні ножиці.
— Не чіпайте його! — захекано вигукнув Карім.
Хірург знову завмер. Абдуф підійшов, поглянув на Ньєманову рану, що тепер була стягнута нитками, як ростбіф. Лікар знизав плечима.
— Але ж мені треба обрізати кінці…
Карім недовірливо роззирнувся довкола.
— Як він?
— Нормально. Утратив багато крові. Але ми зробили йому значне переливання й зашили рану. Операція ще не завершена…
— Ви напхали його всякою гидотою?
— Якою гидотою?
— Щоб приспати.
— Лише місцева анестезія…
— Давайте сюди амфетаміни. Щось бадьорливе. Я мушу його розбуркати. — Карім звертався до лікаря, але не спускав очей із Ньємана. — Це питання життя та смерті, — додав він.
Лікар підвівся й дістав із мілкої шухлядки пластикове упакування маленьких пігулок. Карім злегка всміхнувся до Ньємана.
— Тримайте, — промовив лікар. — Через півгодини після цього він збадьориться, але…
— А тепер залиште нас.
Араб закричав до купки людей у білих халатах:
— Вийдіть усі! Мені треба поговорити з комісаром.
Лікар і медсестри зникли за дверима операційної.
Ньєман відчув, як лейтенант висмикнув із його руки катетер, потім почувся шурхіт зіжмаканої серветки. Карім простягнув комісарові його потемнілу від крові поларову куртку. У другій руці він тримав пригоршню пігулок.
— Ваш амфет, комісаре, — з коротким смішком промовив араб. — Один раз звички не робить.
Але Ньєманові було не до сміху. Блідий, як смерть, він схопив Каріма за шкіряну куртку й пробурмотів:
— Каріме… Я… я розгадав їхню змову.
— Яку змову?
— Серті, Кайюа і Шернсе. Змову «багряних рік».
— ЩО?
— Вони… вони підмінювали дітей.
XII
57
Восьма година ранку. Чорний рухливий краєвид здавався нереальним. Дощ припустив знову, немов заповзявся до світанку востаннє відмити гору. Його струмені протинали темряву, немов велетенські скляні свердла.
Карім Абдуф і П’єр Ньєман стояли лицем до лиця під кроною височезної модрини, один — присівши на капот «Ауді», другий — прихилившись до стовбура дерева. Обидва нерухомі, зосереджені, напружені до краю. Араб дивився на комісара, що завдяки дії амфетамінів поступово відновлював сили чи то пак притомність духу. Він саме закінчив розповідати про вбивчий напад джипа. Але Абдуфові кортіло якомога швидше почути розгадку історії.
Злива виплітала свої візерунки, коли П’єр Ньєман нарешті взявся до розповіді:
— Учора ввечері я поїхав до клініки для незрячих.
— Слідами Еріка Жуано. Я знаю. І що ви там з’ясували?
— Шампла, директор закладу, повідомив мені, що вони лікують дітей, уражених спадковими захворюваннями. Ці діти походять завжди з одних і тих самих родин, з університетської еліти. Шампла пояснив це явище тим, що спільнота інтелектуалів ізолювала себе від решти. Через це їхня кров стала слабкою і виснажилася генетично. Діти, які народжуються сьогодні в цих сім’ях, будуть розумними, освіченими, але тіла матимуть немічні, знесилені. З перебігом поколінь кров університетської верхівки зіпсувалася.
— А як це стосується розслідування?
— Здавалося б, ніяк. Жуано поїхав туди, щоб з’ясувати, чи немає якогось зв’язку між очними хворобами й видиранням очей у жертв. Але річ була не в цьому. Зовсім не в цьому.