Під час мого візиту Шампла вказав на цікаву особливість: протягом останніх років двадцяти в середовищі цієї спільноти з зіпсутою кров’ю почали народжуватися діти з винятковими фізичними даними. Коли вони ставали студентами, то виявляли не лише інтелектуальні здібності, а й здобували перемоги у всіх спортивних змаганнях. Але це ніяк не ладнає із загальною картиною. Як та сама громада людей може породжувати одночасно хирляків і суперменів?
Шампла дослідив походження цих надздібних дітей. Він переглянув їхні медичні справи в пологовому будинку. Потім узявся шукати в архіві. Передивився навіть картки їхніх батьків і дідусів з бабусями в пошуках яких-небудь генетичних особливостей. Але не знайшов нічого. Анічогісінько.
— І що тоді?
— Улітку в цій історії стався несподіваний поворот. Минулого липня під час звичайного перегляду лікарняних архівів було знайдено старі документи, забуті в підземеллях колишньої бібліотеки. То були картки новонароджених, що стосувалися якраз батьків чи дідусів і бабусь цих вундеркіндів.
— І що це значить?
— Це значить, що ці картки існували в двох примірниках. А точніше, що ті, які дивився Шампла в офіційних медичних справах, були підроблені. Справжніми були знайдені. І знайшли їх в особистій шафці головного бібліотекаря університету — Етьєна Кайюа, батька Ремі.
— Трясця ж його матері!
— Атож. За логікою, Шампла мав би порівняти знайдені картки з тими, які він дивився раніше. Але він цього не зробив. Через брак часу. Через байдужість. А насамперед — через страх. Він боявся довідатись якусь небезпечну правду про ґернонську еліту. А ось я це зробив.
— І що виявили?
— Офіційні картки були фальшивками. Етьєн Кайюа підробляв почерк медсестер і щоразу змінював лише одну дрібницю.
— Яку?
— Завжди ту саму. Вагу дитини після народження. Для того, щоб вона відповідала показникам наступних зважувань, які медсестри записували на інших сторінках медичної справи.
— Не розумію.
Ньєман нахилився до лейтенанта й промовив глухим голосом:
— Слухай мене уважно, Каріме. Етьєн Кайюа підроблював першу сторінку в медичних справах, щоб приховати те, що не можна було нічим пояснити: згідно з офіційними документами вага новонародженої дитини ніколи не відповідала її вазі, яку фіксували наступного дня. За одну-єдину ніч немовлята втрачали або набирали відразу кількасот грамів.
Я піднявся до пологового відділення й розпитав акушера-гінеколога. Він сказав, що так швидко вага дитини змінитися не може. І тоді я збагнув очевидне: за цю одну ніч змінювалася не вага дитини, змінювалася дитина. І саме цю жахливу правду прагнув приховати Кайюа-старший. Він, або ж скоріше його спільник, Серті-старший, що працював нічним санітаром в Університетському медцентрі, підмінював немовлят у палаті для новонароджених.
— Але… навіщо?
Ньєман криво посміхнувся. Вітер, наче канчуком, шмагав йому обличчя гострими струменями дощу. Гірка впевненість підточувала його голос.
— Щоб відродити генетично виснажену спільноту, щоб улити в жили інтелігенції нову кров, міцну й здорову. Метод Кайюа й Серті був простий: вони підміняли певних дітей з університетських родин дітьми горян, яких вони вибирали, зважаючи на фізичні дані їхніх батьків. У такий спосіб до інтелектуальної спільноти Ґернона долучалися здорові, життєздатні особини. Нова кров змішувалася зі старою в єдиному місці, де неприступні викладачі могли перетнутися з темними селянами — у пологовому відділенні. Там, де народжувалися всі діти цього краю і де, відповідно, була змога влаштувати таку підміну.
Ось у чому полягав зміст таємничого запису в зошиті Філіппа Серті: «Ми володарі багряних рік». Ця фраза не означала жодної книжки чи річкової мережі, «багряні ріки» — це кров мешканців Ґернона, що тече в жилах дітей цієї долини. Кайюа й Серті — батьки, а потім і сини — підкорили собі кров свого міста. Вони вдалися до найпростішої генетичної маніпуляції — підміни немовлят.
Я тоді здогадався, що Кайюа й Серті мали перед собою амбіційнішу мету. Вони прагнули не лише обновити дорогоцінну професорську кров, але й вивести досконалих істот, надлюдей. Таких прекрасних, як спортсмени на світлинах із Берлінської олімпіади, які я зауважив у квартирі Кайюа. Таких розумних, як найвидатніші науковці Ґернона.
Я збагнув, що ці божевільні прагнули поєднати власне мізки Ґернона з м’язами гірських селищ, злютувати інтелектуальні здібності викладачів із фізичними даними шукачів кришталю й пастухів. Якщо я мав рацію, отже, вони мали б удосконалити свою систему так, щоб не обмежуватися самою лише підміною немовлят. Вони мали б організовувати зустрічі й шлюби між обраними особами.
Карім жадібно вбирав Ньєманові слова, що, здавалося, резонували з його невисловленими думками. Комісар тим часом вів далі свою гарячкову розповідь:
— Як же влаштувати такі зустрічі? Як запланувати шлюби? Я подумав про ті можливості, хай і невеликі, які давала Кайюа й Серті їхня робота. Я був переконаний, що саме завдяки їхнім непомітним, скромним посадам їм і вдалося здійснити свій грандіозний проект. Пригадуєш, що було написано в зошиті Серті? «Ми господарі, ми раби. Ми всюди, ми ніде». Ці слова вказували на те, що, попри свій низький суспільний статус, а може, навіть і завдяки йому, ці чоловіки керували долею всього краю. Вони були прислужниками. Але були й господарями.
Серті, батько й син, були тільки неосвічені санітари, але, попри це, змінили долю дітей усього краю. Обидва Кайюа ж завдяки своїй посаді опікувалися другою частиною цього плану — шлюбами. Але ж як? Як вони могли влаштовувати подружні союзи?
І тоді я згадав про особисті журнали Кайюа, що зберігалися в бібліотеці. Ми перевіряли там списки книг, які брали студенти, імена цих студентів, і лише одну дрібницю випустили з уваги, а саме — розміщення читачів у невеличких засклених кабінках. Я кинувся до бібліотеки й порівняв план розсадження студентів із підробленими картками новонароджених. Списки сягали шістдесятих, п’ятдесятих, навіть сорокових років, але всі прізвища зійшлися, всі-всенькі.
Коли підмінені діти ставали студентами й студентками, їх завжди саджали в читальному залі навпроти тої самої особи, особи протилежної статі, що походила з котроїсь із найвизначніших університетських родин. Я перевірив прізвища в мерії. Збіглося не все, але більшість цих пар, які познайомилися в бібліотеці, у засклених кабінках читального залу, згодом побралися.
Отже, я мав рацію. «Володарі багряних рік» спочатку підміняли дітей, а потім старанно влаштовували їм зустрічі з майбутнім чоловіком чи дружиною. Навпроти них — дітей горян — саджали справжніх професорських нащадків, які вирізнялися неабияким інтелектом. У такий спосіб вони дали життя винятковому поколінню, яке поєднувало в собі «силу тіла» із «силою мозку». І все працювало, Каріме: університетські чемпіони і є дітьми тих штучно влаштованих подружжів.
Абдуф не обзивався. Його думки, здавалося, набували дедалі виразнішої форми, ставали гострими й проникливими, як хвоїнки модрини, які вітер шпурляв йому в обличчя разом із дощем.
Ньєман розповідав далі:
— Я зібрав докупи всі елементи й помалу склав увесь пазл. Я зрозумів, що, власне, вийшов на слід убивці, якого історія зі знайденими медичними картками, що потрапила до місцевих газет, мусила розлютити до краю. Я гадаю, що вбивця порівняв дві групи документів. Імовірно, у нього вже були якісь сумніви щодо походження ґернонських «чемпіонів». Імовірно, він сам — один із них. Один із творінь безумців.
Він розгадав, у чому полягала їхня змова. Вистежив сина викрадача медичних карток, Ремі Кайюа, і виявив, що між ним, Серті й Шернсе існує таємний зв’язок… Мені видається, що цей останній важливої ролі не відігравав: просто ще один безумець, який дізнався правду через те, що лікував сліпих дітей, і вирішив приєднатися до змовників замість того, щоб виказати їх. Одне слово, убивця визначив своїх кривдників і вирішив їх покарати. Він піддав тортурам свою першу жертву, Ремі Кайюа, і дізнався всю правду про цю історію. Саме тому дві наступні жертви він калічив і вбивав, але вже не катував.
Карім скинув голову. Його всього трусило під шкірянкою.