Карім пригадав усі вказівки, усі дрібниці, які дали йому змогу відшукати слід двох жінок. Лікар, якого мучили докори сумління, підкуплений фотограф, священик-п’яничка, видихач вогню, старий працівник на автомагістралі… Усі ці люди були «білими камінцями» Фаб’єнн Еро. Віхами, які мали привести старших Кайюа й Серті до інсценованого нещасного випадку. І які за кілька годин привели Каріма до контрольного пункту на автостраді, останньої крапки в долі Жюдіт.
Карім спробував заперечити:
— Кайюа й Серті не йшли вашим слідом. Ніхто про них не згадав під час мого розслідування.
— Це тому, що вони були обережнішими за тебе! Але вони переслідували нас і були вже близько, повір мені… Вони вистежили нас і збиралися вбити, коли стався цей нещасний випадок.
— Як… як ви його влаштували?
— Мама готувалася до нього понад місяць. Головним чином до того, щоб розбити машину об огорожу, а самій лишитися живою.
— Але… але ж… тіло… Чиє воно?
Жюдіт насмішкувато реготнула. Карім пригадав закривавлене залізне пруття, каністри з бензином і калюжі крові. Він усвідомив, що Фанні лише підтримувала сестру в її прагненні до помсти, але справжньою мучителькою була вона, Жюдіт. Безумиця Жюдіт. Фурія, яку належить тримати в клітці. Це вона, поза всяким сумнівом, намагалася вбити Ньємана, зіштовхнувши його машину з бетонного мосту.
— Мама читала всі місцеві газети: вишукувала повідомлення про різноманітні випадки, переглядала некрологи… Навідувалася до лікарень, на цвинтарі. Її потрібно було тіло дитини мого віку й зросту. За кілька днів до інсценування мама викопала труп, похований на цвинтарі за півтори сотні кілометрів від нас. Труп маленького хлопчика. Це було ідеально. Мама вже давно вирішила, що офіційно оголосить про мою смерть під іменем «Жюд», щоб довершити свою стратегію брехні. У кожному разі вона планувала так знівечити тіло, щоб не можна було його впізнати. Ба навіть визначити стать.
Вона знову реготнула безглуздим, здушеним сміхом і промовила:
— Ти повинен про це дізнатися, Каріме… З п’ятниці до неділі ми тримали труп у себе вдома. Цей хлопчик розбився на мопеді, його тіло й без того було вже добряче пошкоджене. Ми поклали його у ванну з льодом. І чекали.
У Карімовій голові промайнуло запитання:
— Крозьє вам допомагав?
— Весь час. Мама його немов причарувала своєю вродою. І він відчував, що вся ця моторошна витівка — для нашого добра. Отож, два дні ми чекали. У нашому маленькому будиночку з каменю. Мама грала на фортепіано. Вона грала, і грала, і грала… Завжди одну й ту саму сонату Шопена. Немовби хотіла стерти цей кошмар із нашої свідомості…
Я почала зсуватися з глузду через цей труп, що розкладався в нашій ванній. Від контактних лінз боліли очі. Кожен звук фортепіано, наче цвях, уганявся мені в голову. Мій мозок тріщав, Каріме… Мені було страшно, так страшно…
— А твої відбитки пальців? Як вони з’явились у справі?
Жюдіт усміхнулася крізь сльози, облямоване кучерями обличчя її сяяло свіжістю.
— Немає нічого простішого. Крозьє зняв мої відбитки й підмінив ті, що були взяті на місці аварії. Мама нічого не хотіла лишати на волю випадку: що як демони вирішили б повернутися й перевірити…
Поліціянт стиснув кулаки. Справді, немає нічого простішого. Він картав себе за те, що не збагнув цього сам. Ураз перед очима спалахнув образ: рука з наліпленим пластирем, що тримає його «Ґлок» під дощем.
— Учора ввечері… то була ти?
— Авжеж, мій любий сфінксе, — розсміялася вона. — Я прийшла, щоб стратити Софі Кайюа, цю хвойду, яка була так шалено закохана у свого чоловіка, що так і не зважилася виказати його та інших… Мені слід було вбити тебе… — Сльози бризнули з-під її повік. — Якби я зробила це, Фанні лишилася б жива… Але я не змогла, не змогла…
Якусь хвилю Жюдіт мовчала, кліпаючи очима під козирком мотоциклетного шолома. Відтак повела далі свою тиху поквапливу розповідь:
— Відразу після автокатастрофи я подалася до Ґернона, до Фанні. Вона випрохала у своїх батьків дозволу жити в інтернаті, на горішньому поверсі школи імені Ламартіна… Нам було заледве по одинадцять років, але ми відразу навчилися жити в унісон… Я мешкала на піддашші. Я вже тоді виявляла неабиякі здібності до альпінізму… Залазила до сестри по балках, через вікна… Як справжній павук… І ніхто ніколи мене не помітив…
Минали роки. Ми з сестрою підміняли одна одну в будь-яких ситуаціях: на лекціях, у її родині, з друзями й подружками. До їдальні ми ходили через день. Ми жили одним життям на двох, лише по черзі. Фанні була розумниця — вона знайомила мене з книжками, з наукою, з геологією. Я ж учила її альпінізму, показувала гори й річки. Удвох із нею ми становили одну дивовижну особистість… Такий собі дракон із двома головами.
Іноді ми бачилися з мамою, у горах. Вона приносила нам поїсти. Мама ніколи не розмовляла з нами ні про наше народження, ні про два роки, проведені в Сарзаку. Вона гадала, що лише так, обманюючи себе, ми зможемо бути щасливі… Але я, я ніколи не забувала про те, що сталося. Я завжди носила з собою струну від фортепіано. І завжди чула сонату сі-бемоль. Сонату маленького трупа у ванній… Часом мене охоплювало люте шаленство… Я так міцно стискала струну, що глибоко розтинала собі пальці. Тоді я пригадувала все. Пригадувала, як боялася там, у Сарзаку, коли мені доводилося вдавати з себе хлопчика. Пригадувала ті неділі в Сеті, де я навчилася видихати вогонь. І ту останню ніч, коли я чекала, доки мама поїде з мертвим хлопчиком.
Вона завжди відмовлялася назвати мені імена вбивць, тих лиходіїв, що переслідували нас і задавили машиною мого батька. Я лякала її, навіть її… Гадаю, вона розуміла, що рано чи пізно я таки вб’ю тих душогубів… Моя помста лише чекала маленької іскорки… Я шкодую лише про те, що ця історія з підміненими медичними картками виплила так пізно, коли старші Серті й Кайюа були вже в могилі…
Жюдіт замовкла й міцніше стиснула зброю. Карім теж мовчав, і мовчанка його була запитальна. Зненацька дівчина закричала:
— Що ти ще хочеш від мене почути? Що Кайюа зізнався у всьому і благав його помилувати? Що їхнє безумство тривало вже кілька поколінь? Що сини далі підмінювали немовлят, як це робили батьки? Що вони збиралися спарувати нас, мене і Фанні, з кимось із тих університетських здихляків? Ми були їхніми ляльками, Каріме…
Жюдіт нахилилася до нього.
— Вони були божевільні. Хворі на всю голову, що уявили собі, нібито працюють на благо людства, створюючи досконалі генетичні зразки… Кайюа вважав себе Богом, що веде свій народ… А Серті в себе на складі розводив щурів, тисячами… Щури мали презентувати населення Ґернона, кожен мав прізвище якоїсь родини… Як тобі це? Ти розумієш, наскільки вони схибнулися, ці мерзотники? А Шернсе довершував картину… Він стверджував, що райдужні оболонки людей вищої раси світяться особливим блиском і що він, вартовий нового світу, понесе перед людством смолоскип у формі зіниці…
Жюдіт опустилася на одне коліно, тримаючи «Ґлока» й далі націленим на Каріма, і мовила стишеним голосом:
— Ми з Фанні нагнали на них ляку, будь певен… Спершу ми розібралися з молодшим Кайюа. Наша помста мала відповідати їхньому злочину… Фанні спало на думку калічити їх, щоб позбавити біологічної ідентичності… Вона сказала, що треба знищити їхню особистість дощенту, як вони забирали імена й походження в немовлят Ґернона… Вона також сказала, що потрібно розбити їхні тіла на кілька відображень подібно до того, як розбивається на друзки карафка… Я запропонувала місця: вода, лід, скло. І я робила всю брудну роботу… Це я вогнем і залізом змусила заговорити першого мерзотника…
Опісля ми запхали труп в ущелину й подалися плюндрувати склад Серті… Потім видряпали наше послання на стіні в квартирі бібліотекаря… Послання, яке ми підписали моїм іменем, Жюдіт, щоб ці покидьки наклали собі в штани від жаху, щоб вони зрозуміли: привид повернувся… Ми з Фанні знали, що решта змовників кинуться до Сарзака, щоб перевірити, чи те, у що вони вірили з вісімдесят другого року, — правда, чи мене справді похоронили в тій смердючій дірі… Тож ми поїхали туди, спорожнили мою труну й накидали туди щурячих кісток, які знайшли на складі, — Серті на кожен скелетик почепив етикетку з іменем, довбаний фетишист…