— На скелі?
— Атож, на скелі.
— Це неправда. Я був там і знаю, що під тим кутом неможливо помітити щось на скелі на висоті п’ятнадцяти метрів…
Фанні кинула наждачний папір до кошика, витерла руки й запалила цигарку. Ці прості рухи зненацька пробудили в Ньєманові нестримну хіть.
Дівчина видихнула довгий клуб синюватого диму.
— Тіло була на скелі. Але побачила я його не там.
— А де?
— У воді. Я побачила його відображення у воді. Білу плямку на поверхні озерця.
Напружені риси Ньєманового обличчя розгладилися.
— Я саме так і думав.
— Це важливо для слідства?
— Ні. Але я люблю ясність у таких речах.
Ньєман помовчав, а тоді запитав:
— Ви альпіністка, чи не так?
— Як ви здогадалися?
— Не знаю… Гірська місцевість. Та й вигляд у вас дуже… спортивний.
Дівчина обернулася лицем до гір, що височіли над долиною, і розпростерла руки. Уперше на її обличчі з’явилася усмішка.
— Ось вони, мої володіння, комісаре! Від Ґран-Пік-де-Бельдонн до Ґранд-Рус, усі ці гори я знаю як свої п’ять пальців. Коли я не спускаюся річками, то видираюся на вершини.
— Як ви гадаєте, потрібно бути альпіністом, щоб підняти тіло на скелю?
Фанні перестала всміхатися, вона дивилася на жаристий кінчик своєї цигарки.
— Ні, не конче. Прискалки утворюють там практично природні сходи. Одначе потрібно бути збіса дужим, щоб затягти туди тіло й не втратити рівноваги.
— Один із тутешніх інспекторів гадає, що вбивця скоріше міг вилізти з іншого боку, де схил не такий стрімкий, а потім спустити тіло на мотузці.
— Достобіса йому довелося б обходити. — Дівчина завагалася, а тоді додала: — Власне кажучи, є ще третя можливість — дуже проста, якщо тямити хоч трохи в техніці скелелазіння.
— Що це за можливість?
Фанні Феррейра загасила цигарку об підошву свого черевика й щиглем відкинула недопалок.
— Ходімо зі мною, — звеліла вона.
Вони зайшли всередину спортзалу. У півтемряві виднілися скинуті на купу мати, темні обриси паралельних брусів, жердин, канатів із вузлами. Прямуючи до правої стіни, Фанні пояснила:
— Це моя криївка. Літом сюди ніхто й носа не показує. Я можу зберігати тут своє знаряддя.
Вона запалила штормовий ліхтар, що висів над чимось, подібним до верстата, на якому лежала ціла купа інструментів, різноманітного металевого приладдя з гостряками й лезами, що вигравало сріблястими відлисками і яскравими відтінками. Фанні знову закурила.
— Що це таке? — запитав Ньєман.
— Льодобури, карабіни, обв’язки, жумари — альпіністське спорядження.
— І що з цього?
Фанні знову випустила ротом цигарковий дим, цього разу видувши кілька кілець.
— А те, пане комісаре, що вбивця, маючи все це приладдя й уміючи ним користуватися, без жодних проблем міг би підняти тіло з берега річки на скелю.
Ньєман склав руки на грудях і прихилився до стіни. Фанні, тримаючи цигарку в зубах, узялася перебирати своє знаряддя. Її невинні рухи ще більше розпалили його хіть. Дівчина подобалася йому страшенно.
— Як я вам уже казала, — повела Фанні далі, — стінувата круча в тому місці йде виступами, що утворюють природні сходи. Будь-хто, знайомий з альпінізмом або навіть просто з походами в гори, зможе завиграшки піднятися туди, спершу без тіла.
— І що далі?
Фанні показала йому блок, помальований зеленою флюоресцентною фарбою і поцяткований маленькими отворами.
— Далі прикріплюєте це на скелі, над розколиною.
— На скелі? Як? Молотком? На це піде прірва часу, хіба ні?
Дівчина за легкою завісою цигаркового диму похитала головою.
— Ваші знання в царині альпінізму, комісаре, наближаються до нуля. — Вона взяла зі столу гак із гвинтовою різзю. — Ось це називається шлямбур, він укручується в камінь. За допомогою ось такого спеціального пробійника, — вона показала якийсь інструмент, схожий на дриль, чорний і блискучий від мастила, — можна наставити скільки завгодно шлямбурів на будь-якій скелі за кілька секунд. Потім кріпите ваш блок, і вам лишається тільки доправити труп нагору. Цей метод застосовують, щоб піднімати вантажі у важкодоступні місця.
Ньєман недовірливо скривився.
— Я не вилазив туди, нагору, але мені здається, що та ущелина занадто вузька. Я не розумію, як убивця міг би, ледве тримаючись у тому заломі, витягнути тіло лише силою своїх рук, без можливості відступити й допомогти собі ногами. Або ж повертаємося до попереднього припущення про те, що вбивця має бути справжнім богатирем.
— Та хто вам каже про те, щоб витягувати труп руками? Йому треба було б зробити лише одну річ: узятися за другий кінець мотузки і з’їхати вниз, зігравши таким чином роль противаги, а тіло піднялось би саме.
Комісар нарешті збагнув, у чому полягав цей спосіб, і всміхнувся на думку про його простоту.
— Але тоді потрібно, щоб убивця важив більше, ніж його жертва, еге ж?
— Або так само: коли падаєте в порожнечу, ваша вага збільшується. Щойно тіло опинилося б нагорі, ваш убивця швиденько видерся б тими самими виступами вдруге, щоб картинно засунути свою жертву в ущелину.
Комісар ще раз скинув оком на гаки, гвинти й кільця, що лежали на верстаті. Схоже на знаряддя грабіжника-зламувача, подумав він, але грабіжника особливого: того, хто вдирається на гірські висоти, зламуючи закони земного тяжіння.
— Скільки часу це забрало б?
— Для людини з моїм досвідом — менше десяти хвилин.
Ньєман кивнув: образ убивці вимальовувався у нього в голові. Вони вийшли надвір. Сонце пробивалося крізь хмари й вигравало на верхівках гір, що зблискували кришталевою ясністю.
— Ви викладаєте в університеті? — запитав поліціянт.
— Так, геологію.
— А які саме дисципліни?
— Багато чого: класифікацію гірських порід, тектоніку плит, а також гляціологію — науку про льодовики.
— Ви маєте дуже молодий вигляд.
— Я захистила докторську, коли мала двадцять років. На той час я вже працювала старшим викладачем. Я наймолодший доктор наук у Франції. Тепер мені двадцять п’ять, і я штатний професор.
— Гордість університету?
— Саме так. Гордість університету. Донька й онука заслужених професорів із Ґернона.
— Отже, ви належите до цього братства?
— Якого братства?
— Один із поліціянтів, що працює зі мною, навчався в Ґерноні. Він мені розповів, що в університеті є окрема еліта, що складається з дітей тутешніх викладачів…
Фанні невдоволено похитала головою.
— Я б радше назвала це великою родиною. Діти, про яких ви кажете, зростають в університеті, у науковому й культурному середовищі. А потім демонструють блискучі результати. Це видається цілком природним, хіба ні?
— Навіть у спортивних дисциплінах?
Дівчина звела брови.
— Це завдяки гірському повітрю.
— Ви мусили б знати Ремі Кайюа, — мовив Ньєман. — Яким він був?
Фанні відповіла відразу, без роздумів:
— Самітник. Замкнутий. Вовкуватий навіть. Але поряд із тим неймовірно розумний. Освічений до краю. Ходили навіть чутки… начебто він прочитав усі книжки в бібліотеці.
— Як гадаєте, ці чутки мали підстави?
— Цього мені невідомо. Але бібліотеку свою він знав уздовж і впоперек. Це був його прихисток, його криївка.
— Він також був дуже молодий, як на таку посаду, чи не так?
— Ремі виріс у цій бібліотеці. Його батько теж працював старшим бібліотекарем.
Ньєман ступив кілька кроків.
— Я цього не знав. Кайюа також належали до цієї вашої «великої родини»?
— Аж ніяк. Навпаки: Ремі був вороже до неї налаштований. Попри всю свою освіченість, йому так і не вдалося досягти всього, чого він прагнув. Я гадаю… словом, мені здається, він нам заздрив.
— Яка в нього була спеціальність?
— Філософія, здається. Він закінчував писати свою дисертацію.
— А на яку тему?
— Не маю жодної гадки.
Комісар замовк. Він дивився на гори, які дедалі більше заливало сонце і які здавалися тепер осліпленими яскравим світлом велетами.
— Його батько живий? — запитав поліціянт.
— Ні. Загинув кілька років тому. У горах.
— Теж за підозріливих обставин?
— Не там шукаєте. Він потрапив під лавину. Ту, що зійшла з Ґранд-Ланс-д’Альмон в дев’яносто третьому. Відразу видно слідчого.
— Два бібліотекарі, обидва альпіністи. Батько й син. Обидва загинули в горах. Важко не звернути уваги на такий збіг, хіба ні?
— А звідки ви знаєте, що Ремі вбили у горах?
— Маєте слушність, напевне не знаю. Але він вирушив туди у суботу вранці. Найпевніше, убивця заскочив його там, нагорі. Можливо, він знав маршрут і…
— Ремі був не з тих, хто ходить торованими маршрутами. І він нікому не повідомляв своїх планів. Цей чоловік був дуже… дуже потайний.
Ньєман уклонився.
— Красно дякую вам, панно. Ви знаєте, що кажуть у таких випадках: якщо пригадаєте щось, зателефонуйте мені, будь ласка, на будь-який із цих номерів.
Ньєман записав номер свого мобільного й номер телефону в аудиторії, яку йому виділив ректор: комісар волів розташуватися в університеті, а не в жандармерії.
— До побачення, — пробурмотів він.
Дівчина не підвела очей. Поліціянт рушив, коли вона раптом промовила:
— Можна вас про дещо запитати?
Тепер вона пильно дивилася на нього. Ньєманові стало трохи моторошно. Надто вже прозорі були її очі. Як скло або вода гірського потоку; жалкі, наче мороз.
— Запитуйте, — відказав він.
— По радіо казали… словом, чи правда, що ви були в групі, яка вбила Жака Меріна[16]?
— Я був зовсім молодий. Але так, це правда.
— Я думала… мені хотілося б знати, що відчуваєш після.
— Після чого?
— Після чогось такого.
Ньєман ступив кілька кроків у напрямку дівчини, яка мимоволі позадкувала. Одначе погляд його вона мужньо витримала з пихатим виразом на обличчі.
— Я завжди з приємністю побалакаю з вами, Фанні. Але ніколи ви не почуєте від мене ані слова про цю операцію. Як і про те, що я втратив того дня.
Дівчина опустила очі й глухо промовила:
— Я розумію.
— Ні, ви не розумієте. На щастя для вас.
16
Жак Рене Мерін (фр. Jacques René Mesrine; 1936–1979) — відомий французький злочинець, гангстер, був проголошений на початку 1970-их років «ворогом суспільства номер один». У результаті спеціальної операції поліції був убитий у листопаді 1979 року в Парижі.