А бій продовжувався…»
Подібні сцени варті розлогих повістей.
— Скажу чесно, — звіряється автор, — мене ображає, коли гадають, що я вдався до художнього вимислу… Редактор одного краєзнавчого журналу навіть завернув мені розповідь «Не журись, брате…» зі словами: «Ми ж просили дати документальний твір, а ви нам принесли художній». Не розуміє він, що правда часом фантастичніша за найсміливіший вимисел… А один майстер художнього слова якось сказав мені: ну що ти так простенько подаєш? У тебе все як в житті! Художньо треба подавати… Мені ж здається, що я не маю права домислювати, бо тоді подвиг борців за Українську державу перейде у площину творчого вимислу. До того ж факти боротьби самодостатні, вони промовляють самі за себе і коментарів не потребують.
Справді, розповіді козаків і старшин Армії УНР записані по гарячих, що називається, кривавих слідах. І в цьому полягає значення такої прози…
— Тож і плачуть люди, читаючи мої книги, — говорить Роман Коваль, — бо кривава правда, пропущена через одне серце, обов'язково дійде до іншого…
Безперечно, Романові Ковалю тяжко відновлювати історію бездержавного народу, бо ж історичну традицію таки було перервано. Тож, як би не хотілось йому написати широке історичне полотно, все одно виходить розбита мозаїка української історії.
Що, не так?.. Перегорніть солідні монографії, присвячені ХХ століттю: Україна взагалі не фігурує на їхніх сторінках. Для зовнішнього, цивілізованого, як вони доводять, світу ми просто не існуємо. Нас не знають, отже, про нас не дбають, не беруть до уваги. А це означає, що ми не скоро станемо фактом їхніх зацікавлень і фактором світових процесів. Україна, всупереч зусиллям українських патріотів, століттями була не суб'єктом, а об'єктом історії — такою подеколи залишається вона і понині. Ми програвали, визнаймо це, століттями, а переможені, як влучно каже Роман Коваль, «завжди бандити». Тобто історики націй-переможців століттями зображували як бандитів наливайківців, мазепинців, петлюрівців, бандерівців…
Хоча, будьмо відверті до кінця, ми самі даємо підстави для таких оцінок, якщо у нас не вистачає розуму і сили, щоб відстояти власну свободу. Пригадуєте, як розпачливо зреагував Олександр Довженко на панічний відступ радянських військ, коли 1941 року всю, власне, Україну віддано було на поталу німецьким окупантам:
«В чомусь найдорожчому і найважливішому ми, українці, безумовно, є народ другорядний, поганий і нікчемний. Ми дурний народ і невеликий, ми народ безцвітний, наша немов один до одного непошана, наша відсутність солідарності і взаємопідтримки, наше наплювательство на свою долю і долю своєї культури абсолютно разючі і об'єктивно абсолютно не викликаючі до себе ні в кого добрих почуттів, бо ми їх не заслуговуємо. Вся наша нечулість, боягузництво наше, зрадництво, і пілатство, і грубість, і дурість під час всієї історії возз'єднання Східної і Західної України є, по суті кажучи, цілковитим звинувачувальним актом, є чимось, чого історія не повинна нам простити, є чимось, за що людство повинно нас презирати, якщо б воно, людство, думало про нас. У нас абсолютно нема правильного проектування себе в оточенні дійсності і історії… Ми вічні парубки. А Україна наша вічна вдова. Ми удовині діти» («Щоденник», 2 липня 1942 року).
Спроба відродити українську державність на початку ХХ століття закінчилась, як відомо, невдачею. Заслуга в цьому не тільки наших сусідів. Чимала частка провини лягає і на самих українців, чи не так? Бо ця наша роз'єднаність (багатовікова), взаємна заклята ненависть, люте поборювання однієї верстви народу іншою, однієї гілки етносу іншою — все оце й витворило історичне мертвоводдя, в якому захлинулася і пішла на дно Українська незалежність. Помітити це особливого труду не становило для кожного, хто вмів мислити і бажав Україні добра. Зовсім не вождь і не політолог, студент Української господарської академії в Подєбрадах, у недавньому стрілець УГА Іван Левицький написав глибоку аналітичну розвідку «Хиби в будові української держави», деякі думки якої є злободенними і сьогодні.
Ось уривки з неї: «Період будови нашої держави — це безнастанна боротьба своїх зі своїми… Ми самі робили себе «гряззю Москви, варшавським сміттям»… Хто ж руйнував нашу любу Україну, як не власні діти… Переворот за переворотом, боротьба партій, які творилися, немов гриби по дощеві… Населення було отруєне демагогічними революційними кличами. Соціалістичний уряд все ж схилявся більше вліво, не рахуючись із вимогами життя… Партійні цілі були на першому пляні… Брак державного клича і брак пропаганди за кордоном…»
Хіба не те саме бачимо досі довкола себе?
Микола Сціборський, один із фундаторів ОУН, а в роки Української революції вартовий старшина на засіданнях Кабінету Міністрів Всеволода Голубовича, мав можливість спостерігати зблизька, як «творилася історія». Враження його були безрадісні: «Треба підкреслити, — зазначав Микола Сціборський, — що вищі військові чинники тоді були далеко не на висоті свого призначення… Персональний склад Кабінету виглядав надзвичайно блідненько і сіро. Всі щось ніби робили, «а зрештою, нічого»… «члени Кабінету не посідали жодної імпозантності», справляли «хворобливе, негативне вражіння»… «забитий, затурканий, якийсь пригнічений зовнішній вигляд наших міністрів, в недбалих одягах, збитих каблуках на черевиках», у такому вигляді намірювались були увійти «в Европу».
Особливо пригнобили Миколу Сціборського події ночі, коли фельдмаршал Ейхгорн зі своїм штабом зустрічався «з повним складом Кабінету Міністрів». Ця зустріч відбулася у Житомирі, в будинку губернатора. Українських старшин, які охороняли уряд, просто розізлила і викликала сльози розпачу «перебільшена демократичність українських міністрів». А поруч блищали німецькі офіцери — суворі, офіційні й горді. Зрозуміло, чисті та охайні.
Група українських старшин, а серед них і Сціборський, стояли осторонь «і дивилися на цю історичну зустріч, стискуючи зі злобою п'ястуки». Миколі «стало до болю шкода України і її репрезентантів. Ріжниця була така барвиста!.. З одного боку люде — призвичаєні до влади і панування, а з другого — купка якихось міщан».
Але ж яка рідна картина, які «знайомі все обличчя»!
Дрібний урядовець Андрій Бондаренко, на очах якого спішно евакуювався, властиво, тікав уряд УНР, спершу з Києва, потім із Вінниці до Кам'янця-Подільського, зауважив не без гумору: «Несподівано постав Комітет спасіння України, який оголосив існуючий уряд поза законом і призначив 19 нових міністрів та кожному ще по два товариші (всього 57). Так у Кам'янці на Вкраїні 114 міністрів одразу стало… Всі добра Вкраїні бажали; (та) свідомо чи несвідомо її на частини роздирали… Отак тоді було. Дуже трудно було сказати, за ким іти й од кого тікати».
Ох ці вже Комітети спасіння і Комітети порятунку! Ох невгасна їхня любов до неньки-України! І ще більша любов до рідного народу і національної держави! (А також до державних коштів і посад).
Пам'ятаєте, як у Довженковій «Україні в огні» генерал Ернст фон Крауз повчав улюбленого сина Людвіга?
«— …ти мусиш знати: у цього народу є нічим і ніколи не прикрита ахіллесова п'ята. Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім'я інтересів загальних і високих. У них немає державного інстинкту… У них від слова «нація» остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників… Ось ключ до скриньки, де схована їхня загибель. Нам ні до чого знищувати їх усіх. Ти знаєш, якщо ми з тобою будемо розумні, вони самі знищать один одного».
Роман Коваль, перед яким промиготіла мозаїчна смальта Визвольних змагань і який пропустив побачене й почуте крізь душу, хоче порушити сумну національну традицію. Голосами живих учасників боротьби, страшної і жорстокої, за Українську державу його книга повертає нас до реальності. А ми трохи розгубилися і заблукали в оцьому лісі патріотичних вигуків, фальшивих гасел і брехливих обіцянок. «Серце болить, а розказувати треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялися, нехай братаються знову з своїми ворогами», — закликав Тарас Шевченко у своїй «Гайдамаках».
«Багряні жнива…» Романа Коваля мусили б простудіювати «будівничі нової України» та передусім українська молодь, дезорієнтована і затуманена лукавою пропагандою.