Українська партія самостійників-соціалістів, яку очолював Іван Луценко, перебувала в опозиції до гетьмана Скоропадського. У травні 1918 р. самостійники стали ініціаторами створення опозиційного Українського національно-державницького союзу, а відтак і УНС, який 14 листопада 1918 року підняв повстання проти гетьмана. Під час антигетьманського повстання полковника Луценка призначили головою цивільного управління Таврійської губернії.
Василь Мірошник у спогаді про свого командира з жалем констатував, що Іван Луценко «на своє нещастя був малодосвідченим вояком». Напевно, це так. Та в час, коли вирішувалась доля Батьківщини, коли багато професійних старшин вичікували, ховаючись по закутках, він мусив стати до першої лави.
Людина талановита та енергійна, видатний організатор і оратор, він так чи інакше справлявся з новими обов’язками. Але що міг зробити він, коли командування, не провівши як слід розвідки, послало його курінь ліквідувати червону дивізію?
Не виконанати наказ дисциплінований вояк Української революції не міг. Навіть коли наказ цей був самовбивчий…
Хто зараз скаже, чи досвідченіші командири впоралися б із завданням малими силами розбити дивізію? Всяке буває… Слід все ж визнати: Івана Луценка і його курінь послали на вірну погибель.
Василь Мірошник у своєму спогаді «Яскравий епізод з мого життя» не звернув уваги на один промовистий факт: курінному Луценку було вже 55 років. Для вояка вік не зовсім сприятливий. Лікар Луценко міг, безперечно, працювати в запільних установах, він і там був би корисний, наприклад як організатор санітарно-медичної служби Армії УНР. Та він пішов на передову. Щоб покласти своє життя за Батьківщину у бою.
Він мусив віддати їй все.
38. Саме вони…
На межі Волині й Київщини височіла стара могила. Місцеві люди, зокрема діди з Горбулева, що через річку від тієї могили, розповідали, що в ній поховано лицаря, який у часи Гайдамаччини «боронив селянську людність од кривди та сваволі» польських панів.
Мешканці Горбулева та навколишніх сіл шанували старовинну традицію і на Великдень сходилися на ту могилу пом’янути лицаря.
На Великдень 1919 року до неї прийшов зі своїм товариством і отаман Дмитро Соколовський. За старим звичаєм справивши поминки, «привітали покійного гарматними стрілами».
Потім козаки зі своїм отаманом виголосили присягу змагатися за волю України так само лицарськи, як і цей гайдамака.
Гарматні постріли почули червоні ординці, які після підкорення топорищан у складі кількох сотень піхоти, полку кінноти та чотирьох гармат йшли на «столицю князівства Соколовського» — село Горбулів.
— Стучі, стучі, Сакольчік, — казали насмішкувато москалі, зачувши стрілянину, — ми тєбє пастучім.
Щоб не наражати село на гарматний обстріл, Дмитро Соколовський вирішив свою «столицю» не боронити, а зібрати сили в сусідньому лісі.
До навколишніх сіл були послані вістуни із наказом збиратися у визначене місце.
Під вечір більшовики увійшли до Горбулева. Вони вимагали від селян видачі свого ватажка. Ті пообіцяли його піймати і віддати червоним. На тому й погодилися. Після цієї вилами по воді писаної домовленості більшовики радо прийняли запрошення селян погостювати у них, адже вже вечірня пора надходила…
Опівночі над Горбулевом уже верещало, гуло і белькотіло — це п’яна московська пісня розгойдувалася над принишклими хатками. Під ці дикі співи село з трьох сторін оточували три групи повстанців Дмитра Соколовського. На наказ отамана козаки залишили вільним лише вихід у бік Волині — у багнища, що тяглися побіч Горбулева. А селяни, які так гостинно впоїли більшовиків, користуючись нагодою, псували їм зброю.
Вирішивши уникнути нічного бою, небезпечного і для повстанців, і для селян, Соколовський наказав стріляти з гармат і кулеметів так, щоб більшовики тікали у бік баген, куди вогонь не спрямовувався. Хоч і дещо безладно, та все ж, ніби виконуючи волю отамана, більшовики тікали в найнебезпечніше місце, звідки вибратися могли тільки щасливці.
Тим часом повстанці увійшли в село і почали методично виловлювати червоноармійців, які поховалися в садках та чагарниках. Багато з них було постріляно під час затримання. Декого розстріляли, судивши. Частину пустили на волю, давши їм перед тим доброго прочухана.
Червоних попередили, щоб забиралися негайно в свою Совдепію і там господарювали, інакше наступного разу, коли впіймають, то вже точно скарають на горло.
Ті, що потрапили у багна, загинули не всі.
На третій день мандрів болотами сильніші вийшли до станції Горбаші Житомирського повіту.
Саме вони і рознесли вістку про силу і славу отамана Соколовського.
39. По обидва боки Дністра
Потяг зупинився в долині між Тирасполем і Бендерами. З брудних і смердючих вагонів на світ Божий вилазили козаки. Запалали величезні багаття. Залунали пісні про козацьку долю і волю, про зруйновану Січ.
Хоч і співали козаки, та настрій у них був невеселий. Напівголодні, замурзані, обідрані, босі, вони чекали на більшовиків. Та щоранку змученим людям піднімало настрій ласкаве весняне сонечко. Й зелена травичка, на яку можна було покласти втомлене тіло.
Минали дні… Козаки нудилися та безцільно вешталися долиною. Хтось лежав, напівголодний, у траві й, підставивши обличчя сонцю, багатів думками.
«Що може бути гіршого за вичікування?» — думав козак Павло Гречишкин, із болем у серці дивлячись на долину, «де гинули, в повному розумінні, цього слова молоді, кріпкі, повні сил та надій люде».
Нарешті наказ: вранці 17 квітня вирушаємо!
Куди? Цим питанням ніхто не цікавився.
— Хоч до дідька в пекло! — жартував дехто.
Ще звечора завели коней до вагонів… Над ранок підповз обережно паротяг… Загуркотіли вагони. Витоптана кіньми і людьми долина залишилася позаду.
Їхали недовго. Ось і команда вивантажуватися та пішо рушати назустріч «червоному» війську Матвія Григор’єва, сформованому з українських селян півдня України.
Хоч і гуркіт гармат із «ворожого» боку не віщував нічого доброго, все ж наказу кошового готуватись до бою зраділи. Козаки вкопували гармати та запасалися набоями. Викидали зайві в бою речі. «Навколо запанувало життя й знов промайнула надія — тож всі працювали невгаваюче».
— Нарешті заварилась каша, — казали козаки в радісному передчутті бою.
Чи задумувались над тим, що битися сьогодні доведеться зі своїми — такими ж, як і вони, козаками і селянами?
Але битися було необхідно — може, і брати вони, все ж червоні…
Кулемети заговорили першими — і ніби дощ зашелепотів по землі.
«Каша варилась» довго — аж до самого вечора. Та нічого доброго не зварилось. Довелося знову відступати…
По широкому шляху в напрямку Бендер сунули валки з пораненими, хворими, жінками та дітьми. Голосили жінки, відірвані від батьків діти. Якесь дівча, хлипаючи, оповідало, як наскочили більшовики, забили батька, спалили оселю.
Павлові все це нагадало переселення народів під час татарського наїзду. Хотілось кричати, — щоб світ почув про ці страшні знущання. Та де там?!
Світ не хотів знати про трагедію України, тож відвертав очі й затуляв вуха…
Румуни зустріли негостинно: забирали коней, фураж, харчі. З козаків стягали навіть останнє лахміття. Декого — хто пручався — били…
Була ніч. Запорожці стояли на румунському березі Дністра і мовчки дивились на велетенську пожежу на тому, рідному, березі. Це горіли потяги з майном. Дивилися козаки і згадували забитих та поранених товаришів, яких залишили на тому, такому дорогому, березі.
Вже на еміграції, в Подєбрадах, ввижався Павлові берег Дністра, на якому вбиті лежали вперемішку з уламками рушниць та шабель. І, ніби наяву, чув він безпомічний стогін людей, які переправлялися на румунський берег Дністра.
40. Трагедія в Білій Криниці
Село Біла Криниця,[9] що вмостилося коло шляху Дубно — Кременець, спокійно зустрічало вечір. Фронт був ще далеко за Рівним, і про небезпеку ніхто не хотів думати.