— Гей, панове товариство, чого так зажурилися? — звернувся володар довжелезного шлика, виводячи козаків із смутку. — Адже не за нюх тютюну пропав Пилип. Хвалити Бога, відправив він на той світ аж трийцять комуністів… А от мені до трийцяти аж чотирнайцять не хватає.
Обличчя козаків засяяли усмішками.
— Я все боюся, — продовжував Яків Чекірда (а саме так звали цього подільського козака), — щоб мене не втлумило скоріще, ніж я встигну зарізати двайцять п’ять комунарів. Коли ж мені вдасться, то не шкода буде й вмирать. А коли не встигну, все рівно встану із землі та й долічу до двайцяти п’яти, а може, ще й більще.
Усі засміялися.
— Мені мати дала образок святого Івана-воїна, — продовжував веселий козак. — Казала, що як не згублю його, то куля ворожа мене не візьме. А я не роздивився добре, що то святий Іван, та все при нагоді молюся і прошу святого Миколу, щоб поміг мені знищити як можна більще ворогів. Аж вчора, після того як на мене напосівся отой червоний здоровий харцизник, котрого Михайло попередив своєю шаблюкою по самих в’язах, я — до пазухи, бо думав, що, може, згубив, аж придивляюся, а то не Микола, а святий Іван-воїн.
Козаки знову заходилися сміхом — аж світліше на галявині стало.
— Ану, голота, чого підняли регіт на цілий ліс?! — гамуючи козаків, кинув отаман і, піднімаючись із землі, звернувся до Чекірди: — А ти чого розбубонівся, мов той циган у чужій коморі?
— Та бачиш, батьку, — відповів за товариша козак Михайло, вчитель за фахом, — Яків завше каже, що коли кожний щирий українець знищить не менше як двайцять п’ять ворогів, то в скорому часі в межах України не буде жадного ворога і після цього можна буде наступати на Кацапландію та наводити там такий порядок, який вони в нас заводять.
Усі знову заясніли посмішками.
Михайло та Яків Чекірда походили з одного села — Іванківців Проскурівського повіту. Як ішли в загін Шепеля, то побраталися і присяглися знищити якомога більше ворогів та захищати один одного до останньої краплини крові.
Нараз усі притихли, бо коні, що їли овес із торбинок, понасторожувалися всі в один бік. У корчах щось зашелепотіло, і за хвилю на галявину вийшов парубок у старій свитині та білих полотняних штанях. Його відразу оточили і закидали питаннями — що і як? Але на знак отамана всі замовкли.
Далі вже він розмову «батько».
— Ну, кажи, як справа?
— Сто чоловік кінноти, дві гармати, два кулемети. Через півгодини будуть вирушати. Їхатимуть по оцій дорозі, під лісом.
— У шість годин, кажеш? — отаман подивився на годинник.
Була половина на шосту.
— Якщо вирушать у шість годин, то біля лісу будуть не раніще як через двайцять хвилин. Добре. Біжи, Степане, назад під село та слідкуй за тим, чи гармати будуть їхати разом із кіннотою. Як побачиш, то швидше біжи сюди!
Парубок зник у корчах, а козаки стали передивлятися свою зброю — хоч вона й так була доглянута і лищала від козацької уваги.
— Перегляньте добре кулемети, щоб не було так, як вчора, — кинув отаман і, сівши на пеньок, задумався.
Кулеметники зняли з коней скоростріли. Яків Чекірда витягнув із піхов шаблюку, сів на землю і, підігнувши під себе ноги, став точити її бруском, який носив у кишені своїх широченних шараварів.
— Гляди, козаче, обережніше, а то вуса обріжеш, — посміхаючись, звернувся до безвусого Якова Чекірди один із товаришів.
— Не доводи до гріха, — відповів той, — бо, їй-богу, дожартуєшся, що попробую свою шаблюку на твоїй макітрі — чи гостра, чи ні?
— Ну-ну, який сердитий, торік у бурсі сидів над писаніями святих отців, мабуть, і матерії вже придбав на рясу, а тепер не підступись — такий козарлюга зробився.
Усі аж присіли зі сміху.
Збоку могло видатися, що цей гурт зібрався на веселу забаву, а не на кривавий бій.
— Ану по конях! — неголосно, але владно мовив отаман.
Умить козаки і старшини опинилися в сідлах.
Десять повстанців із кулеметами поїхали на край лісу, щоб першими зустріти пришельців із півночі, а отаман із рештою відділу мав атакувати ворога ззаду.
Як тільки відділ кулеметників зник між деревами, прибіг Степан і схвильовано повідомив, що кіннота вже вирушила, а гармат ще не видно.
— Краще, коли б вони їхали всі разом. Та нічого, — мовив отаман і додав: — Вважайте, щоб коняка не заіржала.
— Батьку! — звернувся Степан. — Забувся сказати, що в селі кружляють чутки, що армія Петлюри наступає з Волині й ніби навіть Проскурів забрала.
— Е-е, голубе, так ти швидше проберись під Проскурів, вивідай все, що там робиться, і з вістками швидше вертайся. Знайдеш когось із наших у вчителя… З Богом!
Степан зник за кущами. Підійшовши під село, він побачив, що по дорозі котились гармати. Довелося сховатися в корчах. Раптом по той бік лісу зацокотіли кулемети.
— Почалося, — подумав хлопець, — дай-но, Господи, щастя та доброї вдачі…
Тим часом залунало гучне козацьке «Слава!». Це Шепель зі своїми орлами налетів на «сєвєрних братьєв», які тікали від свинцевого дощу повстанських кулеметів.
Несподіваний вогонь спереду і кінна атака ззаду паралізували волю червоних. Вони безпорадно збилися в купу… Яків Чекірда встиг зарубати чотирьох… Та тут над головами пролетів гарматний снаряд.
— Гей, хлопці, до лісу! — гукнув Шепель.
Козацтво відходило в повному порядку. А півтора десятка червоних мчало в бік, звідки стріляли гармати. Лиш один Чекірда не послухав отамана. Захопившись боєм, він наздоганяв червоноармійця, кінь якого почав приставати. Коли шаблюка врізалась у голову, поруч вибухнуло. Снаряд потрапив у дерево і його уламками накрив обох: і месника, й зарубаного ним ворога.
Михайло, який весь час стежив за побратимом, в одну мить вже був біля нього. Витягнувши товариша з-під розірваного коня, він перекинув його через сідло і вітром майнув до лісу. В цю мить із двох сторін вибухом вирвало ріллю. Товариші зникли в клубах пороху і диму.
Козаки, що чекали на узліссі, схвильовано та безнадійно зітхнули. Але за мить Михайло з товаришем виринув із хмари пилу.
— Не зачепило? — запитав хтось.
— Ні!
Після десяти хвилин скаженої їзди отаман дав команду їхати повільніше.
— Ну що, зовсім мертвий? — запитав Шепель, кивнувши на Чекірду.
Лице козака було розшматоване та залите кров’ю.
Михайло приклав вухо до скривавлених вуст товариша.
— Не дише… Мабуть, капут, — сумно промовив він.
Потім приклав вухо до грудної клітини. І радісно скрикнув:
— Теліпається ще!
За кілька хвилин доїхали до рівчака. Зупинилися. Зняли пораненого з коня, поклали на траві та почали обмивати обличчя.
З розбитого носа потекла кров, а набрякле лице все дужче розпухало.
Холодна вода, однак, привела Якова до тями. Він розкрив очі й дико зиркнув. Пізнавши своїх, хотів щось сказати, та тільки тяжко застогнав і знову знепритомнів.
Отаман обережно перевернув козака, закотив сорочку та зазирнув у шаравари, шукаючи інших ран. Тіло було ціле. Лише на лівому боці набирали зловісного кольору два чималих крововиливи.
Шепель наказав зв’язати між кіньми ноші. Так і довезли його до хатини, що стояла край лісу. Поклали в шопі на сіні.
Господиня від жаху сплеснула руками.
— А лишенько моє, як же його страшно поранило!
Обличчя Якова справді запухло так, що моторошно було дивитися… Господиня, ще не стара жінка, приготувала гарне місце, застелила рядна, поклала подушки.
— Нічого, тітко, не бійтеся, не так тяжко, як вам здається… — сказав отаман. — Увечері буде у вас лікар, огляне та скаже, що потрібно робити. А поки треба зупинити кров, а то й так вже виточилось із нього досить…
За півтора місяця Яків Чекірда та його побратим Михайло у складі Армії УНР ще з більшим завзяттям били більшовиків… А ще за півтора місяця вони під натиском денікінців уже відступали на панцерному потязі «Помста» з-під Києва…
Київ залишили тиждень тому, 31 серпня, а вчора мусили покинути й Фастів.