Такого плачу Мочарний ще не чув — ні до, ні після цього випадку. І сам панотець «так розплакався, що й промови не кінчив, а лиш махнув рукою, щоб ми співали…»
Коли вийшли з церкви, було вже темно. Домовин так і не зробили — нема цвяхів, і все. Тож покійників поклали на вози в солому. Процесія рушила до цвинтаря. Хоч пора була пізня, людей зібралося неймовірно багато — здавалося, що все Городище тут: і старі, і малі, і жінки, і дядьки. Так, власне, й було: все Городище зібралося провести в останню путь невідомих вояків.
«З церкви забрано все світло. Дивно освітлюється горб, по якому вниз плила юрба. І тихо, тихо… Деколи клацне ярмо…»
Попереду процесії співав сільський хор:
— Святий безсмертний, помилуй нас…
— Ой, помилуй нас, — зітхнула старенька, чіпляючись за люшню, аби не лишитися позаду.
Ось і цвинтар. Зупинились коло широкої й неглибокої могили, вимощеної дошками. З підвод почали зносити покійників на траву. Один з інформаторів частини, яка ховала невідомих козаків, Романченко, почав прощальну промову. Його слова викрешували з очей селян сльози розпуки. На цвинтарі Городища воістину було «надгробне ридання».
Але ось промовець, не втримавшись, зачепив когось із командирів — адже, дійсно, хтось мусив відповісти за таку недбалість: хлопці віддали своє життя за Україну, а через чиюсь безвідповідальність імена козаків не були навіть занесені до реєстру особового складу частини.
У відповідь один із штабних старшин обурився і російською, незважаючи на присутність священика, вигукнув:
— Чьорт знаєт что такоє! Такой рьов паднялі. Да скоро пєрєстанєт он ґлотку рвать?
І наказав прискорити похорон…
Останнім у могилу поклали того, в зеленій сорочці. В поспіху поклали його абияк, обличчям до стіни.
– І ти, брате, свідчитимеш там більш усіх про ту неправду, що робиться на землі, — звернувся до нього Романченко…
З другого кінця покійників уже прикривали дошками. Залишилось покласти ще дві дошки — над неприкаяним п’ятим козаком у зеленій сорочці.
Нараз у могилу зіскочив якийсь дядько і мовчки повернув отого п’ятого обличчям до свого товариша. Так ліпше їм буде лежати.
Спасибі тобі, дядьку!
«Звідки ж вони?» — ця думка не давала спокою Мочарному і його товаришам. Скільки не перепитували вони, нічого певного не дізнались. Лише Івасюк сказав:
— А ще видають ріжні накази і балакають про пенсії вдовам… Ой припечуть їм на тім світі за таку недбалість…
За тиждень Мочарному довелося знову бути в Городищі. Його потягнуло ще раз глянути на могилу невідомих лицарів.
Дивиться — а гріб запався… Навкруги жовтіє притоптана глина, й тільки. Інші могили вквітчані, на них дерев’яні чи камінні хрести… А тут…
«Ніщо не свідчить, що тут спочивають найкращі діти свого народу, які з великої любови до нього віддали все, що мали! — написав у своєму спогаді 5 грудня 1922 року урядовець 2-ї пішої дивізії (колишньої Запорозької Січі Юхима Божка) Мочарний. — Простіть, брати! Пером вам земля! Може, навесні сердобольний селянин підправить ваш гріб, селянка посадить корч любистку або червону калину, а старенький панотець, певно, не омине козачої могили, могили невідомих лицарів».
44. Подвиг Євгени Вовкової
На жаль, ми майже нічого не знаємо про неї. Лише про подвиг, який, мов блискавиця, осяяв горизонт часу і докотився в майбуття…
Липень 1919 року.
Черговий на залізничній станції Фастів отримав повідомлення, що від Липовця рухається ешелон більшовицьких вояків, які відступали під натиском козаків подільського отамана Ананія Волинця. На допомогу своїм червоне командування перекинуло бронепотяг, який вже стояв у поготівлі на станції Фастів, чекаючи команди рушати до Липовця.
У цей день на станції чергувала Євгена Вовкова, учасниця місцевої «Просвіти». Ціною власного життя вона вирішила не допустити з’єднання ворога: Євгена дала зелене світло більшовицькому бронепоїзду, що поспішав на допомогу здеморалізованим московським окупантам.
Загуркотіли на рейках важкі колеса, грізно поглядали врізнобіч смертоносні жерла гармат і скорострілів.
Але не судилося їм більше сіяти смерть та руїну в нашому краї: за 4 версти від Фастова велетенська броньова маса, яка вже мчалась на всіх парах, зіткнулась із ешелоном, повним московського воїнства, що тікало з Липовця. Потужний вибух струснув околиці. З чорними клубами диму відлетіли до пекла російські душі.
Розлючені більшовики одразу ж кинулись шукати винуватця. За чверть години всі шляхи та виходи біля станції були вже перекриті червоноармійцями. Зрозумівши, що через ворожий кордон не прорватись, Євгена витягла револьвер.
Постріл обірвав молоде українське життя…
Озвірілі «визволителі» здерли одяг із героїні та брудними чобітьми топтали її молоде і чисте тіло…
Скільки вже минуло часу від проголошення у 1991 році незалежної Української держави! Здавалося, достатньо часу, щоб увічнити пам’ять героїчної просвітянки, яка, прагнучи наблизити перемогу, пішла на самопожертву… Та ні, ім’я Євгени Вовкової забуте, воно нічого не говорить сучасному пересічному українцю.
Чи дивуватися такій несправедливості?
Дивуватися, безперечно, можна — адже будь-яка повноцінна нація занесла б ім’я такої славної дочки до пантеону національних героїв. І діти вивчали б її біографію у школах. І зростали б на її прикладі героїчного служіння Батьківщині.
Та чи варто чудуватися нам, українцям, які добре знають ціну гучно проголошеної 1991 року Української держави? Напевно, не варто, адже в Україні панують нащадки тих, хто загинув у залізничній катастрофі під Фастовом, нащадки — кровні чи «духовні» — тих, хто топтав біле тіло української козачки.
Тому в Фастові та фастовах знайти вулицю імені Євгени Вовкової не поталанить нікому, зате до біса вулиць і площ, названих «на честь» окупантів, тих, хто встановлював владу російського народу в Україні.
Можна здибати й у наших містах та селах вулиці імені Зої Космодем’янської, героїчної жінки, яка не має жодного стосунку до української історії, яка є символом мужності іншого, чужого нам, народу. Її жертва лягла в основу перемоги росіян у 1945 році, перемоги, жахливі наслідки якої ми, українці, відчуваємо і досі.
Нинішнє покоління українців мусить усвідомити, що жертва юної просвітянки з Фастова не лягла в підмурівок нинішньої держави, держави псевдоукраїнської, яка не тільки не захистила українців від зневаги на рідній землі, але й гнобить їх, розвіює їх по світах у пошуках кращої долі.
Мусимо зрозуміти, що держави, за яку полягла Євгена Вовкова, не здобуто. Зрозуміти і спокійно, без метушні та істерик, готувати себе до чину здобуття Української України, України, яка вдячно пригорне до свого серця чисті душі Євгени Вовкової, Марії Соколовської, Харитини Пекарчук, Христини Сушкової та інших — відомих і невідомих — українських козачок і козаків, кров яких мусить окупитися, бо в іншому разі немає сенсу в нашому існуванні.[10]
45. Більшовицька мобілізація
Данило Гунько повернувся зі Світової війни влітку 1918 року. Вважаючи, що своє вже відвоював, він не зголосився ні на гетьманську, ні на уенерівську мобілізацію. Думав, що вдасться пересидіти хуртовину.
Таких, як він, у ті часи було чимало. Бажання вберегти себе й призвело до того, що коли надійшов час боронити Україну від червоних російських банд, то захисників виявилося дуже мало. Наслідки не забарилися — в Україні запанували більшовики. Почалися масові грабунки та розстріли.
Людей убивали скрізь — по селах, містечках і містах. Насамперед карали на смерть тих, хто був в українській армії — чи Центральної Ради, чи гетьманській. Стріляли й тих, хто не хотів віддавати свого майна. Вбивали за іронічну посмішку, за несхвальну оцінку дій нових панів-«таваріщєй», убивали й зовсім безпричинно.
Навесні 1919 року червоні окупанти оголосили мобілізацію за чотири роки, але майже ніхто з українських селян не відгукнувся. Після полум’яних і демагогічних закликів з’явилися накази, в яких попереджалося про неминучі кари, які впадуть на голови тих, хто відмовиться стати на «защіту рєвалюциі».