Не один раз доводилося йому заглядати у вічі смерті, але так близько, як тепер, ще не відчував її подиху… «Ось яка вона смерть», — майнула думка.
У цю ж мить він побачив рідне село та дорогих людей. Під враженням цих картин йому враз зробилося гарно і легко.
Павло втрачав свідомість…
Отямившись, не відразу збагнув, де він. Коли зрозумів, що це за люди біля нього, різко шарпнувся. Та його так вдарили, що він знову закляк на підлозі.
Хтось кинув:
— Да пирні єво шашкой…
Спасіння прийшло у вигляді господині.
Вона раптом заголосила:
— Ой Боже ж мій, не коліть його в хаті, бо я боюся, а в мене ж дитинка маленька. — Вона справді тримала в руках немовля.
— Виводь єво во двор, і там прікончім, — мовив один із більшовиків.
Павла взяли під руки й повели з хати. Сині круги застеляли очі.
Як тільки відчинилися двері й свіжий зимовий вітер ударив в обличчя, в очах проясніло і Павло відчув прилив сил.
Переступивши поріг, він різко рвонувся вперед. Звільнивши ліву руку, з усієї сили заточив в обличчя того, що вчепився в правицю. Більшовик одразу відмовився стояти і покотився на землю.
Павло клубком скотився з горбка до тину і хутко перевалився через нього. І вчасно — удар більшовицької шаблі прийняла огорожа.
Червоні кинулися слідом, але Павло так дременув вулицею, що й сам здивувався, звідкіля в нього стільки сили взялося.
Більшовики були настільки впевнені, що наздоженуть утікача, що відразу й не стріляли, а тільки бігли і кричали: «Дєржи, дєржи!..»
Нарешті вибухнуло кілька пострілів. Та кулі пішли стороною.
Тут Гарячий побачив, що йому навперейми біжать троє з рушницями. Звернувши праворуч, він на якусь хвилю заховався за хату — і так вигідно, що ні ті, ні ті не могли стріляти.
Павлові пощастило відірватися від погоні на двісті кроків.
Коли він вже був у полі, знову почув постріли. На цей раз густі, не поодинокі. Оглянувшись, побачив, що за ним женеться вже чоловік сорок.
Він до того стомився і захекався, що вже не міг бігти далі. Ще й одежа стискала груди.
Скинувши на ходу сіряк, призупинився і розірвав на собі верхню та спідню сорочки… Але легше не стало.
Ускладнювало ситуацію й те, що вітер безкомпромісно бив у лице і розпанахані груди.
Тим часом погоня шаліла. Та кулі летіли повз утікача.
Почувши стрілянину, бунчужний виїхав із хутірця в поле, щоб довідатися, в чому річ. Як тільки Павло побачив, що Басюк гарцює конем на вигоні, зупинився і, зібравши всі сили, гукнув:
— Кіннота! Сюди! Вирубати всіх до ноги!
Він кричав насамперед для ворогів, бо кінноти поруч не було.
Оклик вплинув на більшовиків.
Почулась команда зупинитися, впорядкуватись, щоб зустріти кінноту вогнем. Дехто поспішив до села, адже в чистому полі зустріч із кіннотою не віщувала нічого доброго.
Маневр удався — і Гарячий вирівняв дихання. Використавши замішання ворога, він знову кинувся тікати.
Зрозумівши, що їх обдурено, побігли й більшовики. Вони не губили надії підстрелити «петлюрівця». Але віддаль між ними і сотником збільшилась, а головне — бунчужний Басюк, збагнувши, що до чого, вже спішив на допомогу…
Невдовзі під градом куль кінь виніс товаришів із біди…
У лісі поїхали повільною ходою.
Ось тут сотник відчув страшенну втому і пронизливий холод — скривавлені клапті сорочки вмерзлися в рану аж до кісток. Згодом йому пожовкло в очах… Що було далі, він вже не пам’ятав.
Бунчужний знайшов десь підводу і привіз сотника до полку…
До пам’яті Павло Гарячий прийшов тільки через два тижні в польському військовому шпиталі у Шепетівці.
Після лікування в грудні 1919 року Павла Гарячого було інтерновано. Спершу він перебував у Луцьку, потім у таборах Щипйорно і Ланцута. Навесні 1920-го він став до лав 6-ї Січової стрілецької дивізії, що формувалася в Ланцуті. З нею сотник пройшов усю кампанію 1920 року. 21 листопада вдруге був інтернований поляками. В Щипйорно вступив до 5-го класу реальної школи і в квітні — травні 1924 року склав іспити за шість класів школи. У вересні 1924 р. в Каліші склав іспити за сьомий клас реальної школи. Серед оцінок переважали четвірки.
У таборах перебував до 30 червня 1924 року. Напередодні звільнення, 14 червня, отримав посвідку (ч. 970) за підписами генералів-хорунжих Марка Безручка та Всеволода Змієнка: «Цим свідчиться, що сотник 6-ої Стрілецької Січової Дивізії Гарячий Павло Павлович за час перебування в Дивізії заховував себе бездоганно і дисциплінарно. Караний не був».
Ще з табору в Каліші сотник Гарячий написав прохання до Української господарської академії в Подєбрадах зачислити його студентом. Прохання задовольнили. Навчався він на агрономічно-лісовому відділі. Здобув диплом інженера. По закінченні академії працював у Польщі, в Познані.
Кілька слів про дружину — Любов Семенівну Горячу (в дівоцтві Лисенко). Народилася вона 17 жовтня (7 серпня?) 1892 р. у м. Яготині Полтавської губернії. Жила в Харкові. Одружилася з Павлом Гарячим ще 1918 року. Разом із чоловіком перебувала у дієвих частинах Армії УНР. Працювала сестрою-жалібницею та завідувачкою амбулаторії полку. Після поразки української армії була інтернована в таборі Ланцут. Тут разом із чоловіком стала до лав 6-ї Січової дивізії. Пройшла з чоловіком весь бойовий шлях дивізії та повторне інтернування.
1927 року переїхала до Франції, де до кінця життя брала активну участь в українському громадському житті, здобувши «загальне признання і пошану». Померла 24 березня 1969 року в місті Монтрей під Парижем (очевидно, була ще раз одружена, бо в некролозі про неї сказано як про Любов Горячу-Бацуцу).
Остання ж вістка про Павла Гарячого датується восьмим жовтнем 1933 року, коли він написав до Української господарської академії листа з Познані. Подальша його доля невідома.
А «добрий бунчужний, царство його душі, був убитий у кінній атаці під Могилевом-Подільським року 1920 червоними москалями».
93. Подільський отаман Чорний Ворон
Народився Віктор Чекірда 11 листопада 1894 року в родині селян Оникія і Єфросинії в с. Іванківці Проскурівського повіту Подільської губернії (тепер Хмельницька область). Дитячі роки провів у рідному селі. Освіту здобував у Проскурівській міській школі, шість класів якої закінчив 1911-го. 1913 року здав екстерном екзамен в реальній школі ще за два роки. Після цього влаштувався урядовцем у казенній палаті Кам’янця-Подільського.
На початку 1915 р. Віктора Чекірду мобілізували до війська. Скінчивши Першу київську школу прапорщиків, виїхав на фронт, де перебував до 1917-го.
Після Лютневої революції брав активну участь в українізації частин російської армії, пізніше в лавах Армії УНР «боровся за самостійність Батьківщини».
Згодом діяв на чолі партизанського загону.
Коли в жовтні 1920 р. внаслідок прелімінарного договору в Ризі українсько-польський протибільшовицький фронт завмер на Поділлі, Віктор Чекірда перебував у запіллі ворога. Не дочекавшись визволення свого терену українською армією, мусив сам переходити кордон — щоб інформувати українське військове керівництво про дислокацію більшовицьких частин.
Робив це неодноразово. Виконав і доручення української сторони — передав особисто в руки секретний пакет комдиву 41-ї совєтської дивізії Володимиру Стойкіну, який був у таємних зносинах зі штабом української армії.
Про цю небезпечну місію Віктор Чекірда детально розповів у своєму спогаді «З недавнього минулого».
Коли по закінченню перемир’я українська армія внаслідок контрнаступу червоних відступила і врешті сховалась за польськими дротами, Віктор Чекірда лишився на Батьківщині. Невдовзі нав’язав зв’язок із Повстансько-партизанським штабом Юрка Тютюнника, який готував повстання в Україні. Легалізувався під іншим прізвищем на посаді заступника заготівельного відділу в Томашполі Ямпільського повіту.