Андибер
Бо дуки ці голоту зобижають
І вбогих від козацтва відучають.
Байда
Я думав, що провчив тебе навіки
В страшних окопах на кривавім Старці.
Лежав ти мертвий од мого обуха...
Я взяв тебе, вдихнув живого духа,
І клявсь єси, очунявши, що будеш
Мені коритись, як дитина батьку.
Андибер
(низенько вклонившись)
Корюсь тобі, преславний князю Байдо,
Корюсь, як лицарю між лицарями.
(Стиха до нетяг).
Се вам завіт козацтва: я корюся,
Поки у силу да в потугу вб'юся.
Байда
Та пам'ятай же, що мої достатки,
Усі поля, степи й луги з гаями
Оддав козацтву я на вжиток вольний.
Ніхто подимного мені не платить,
Ні мита не дає, ані куниці.
Живу я просто, мов козак у Січі,
Ні вин коштовних, не медів не знаю
І на потуху по рибасі щуці
Горілиці михалок випиваю. [56]
Все козакам оддав я на притулок,
На втечище, на вольний заробіток.
Коли ж хто з них срібляником зробився,
То се річ добра, похвали достойна.
Бо не з кишень людських нам треба жити,
З землі насушний хліб свій здобувати,
Здобувши, ворога у полі бити
І християнський світ обороняти.
Увіходить Настя Горова, з тацею і срібним ковшем на таці.
Настя Горова
Пресвітлий князю! честь мені велика,
Що завітав єси козацьким робом
До нашої оселі степової,
До становища Насті Горової.
Я знаю, що в медах ти не смакуєш,
А пивом нашим шинковим гордуєш:
Зволи ж горілки доброї, живої,
Здоровшої над вивозні напої,
До чесних рук своїх лицарських взяти
А срібний ківш на замок відослати.
Байда
Не п'ю з таких я рук.
Настя Горова
З яких, мій князю?
Байда
Таке жіноцтво, як ти, Насте, робить,
Що серце рицарське, як лев хоробре,
Від погляду дівочого холоне.
Настя Горова
Не ти б казав се, князю благородний,
І не мені б таке від тебе чути.
Байда
Як! ти, мізерна, темна заволоко,
Рівнятись ізо мною смієш?
Настя Горова
Смію...
Козак єси, пресвітлий князю Байдо:
Козак мене із батьківського дому,
Від роду чесного обманом вивіз
В край, де “леліють ріки медовії
І зеленіють трави шовковії”.
Козак із мене, князю, насміявся,
Продав мене в ясирную неволю...
Я вирвалась у землю християнську,
Беру з козацтва ласого данину:
То чим же я тобі від нього гірша?
Байда
Ти правду кажеш. Я твій подарунок
Пошлю на замок, а горілку вип'ю,
Як випила ти горе, до останку.
Знай, і в мене не весело на серці,
І з мене, так як з тебе, насміялись...
(П'є).
Ну, Ганжо Андибере, будеш, брате,
За християнську віру воювати.
Покликуй покликом сумним, понурим,
Що я тебе навчив про турка кликать.
Бо ворогам Христа благочестивим
Я хочу, перш ніж туркам, хлосту дати.
Нехай народи християнські знають,
Як козаки недолюдків карають.
Андибер
(почепивши шлика на ратище)
Гей, люде добрі, вбогі і багаті,
Підвусники, вусаті й бородаті!
Хто з вас охочий потерпіти муки,
Попавшись на войні в катівські руки?
Кому з вас любо за спасенну віру
Мечем утерти носа безувіру?
Кому з вас любо на колу стирчати,
На колесі чи на гаку сконати?
Хто не лякається четвертування
І шкури з тіла заживо здирання?
Таких ми кличем до своєї купи,
На муки більш, ніж на багаті лупи.
Не треба смерті козаку боятись:
Від неї й на печі не заховатись.
Козак на те, щоб злюку бити в полі,
Достерегати всюди правди й волі.
Усі
Готові, Байдо, за тебе вмирати,
Ледачих злюк за кривди їх карати!
Як Андибер виходить з хати, завіс опускається.
Перші три вірші його поклику знов чути; потім голос його никне в степовому галасі, перейшовши вкупі з музикою в зловіще завиваннє.
Табір під замком Острогом.
Увіходять Байда, Тульчинський і інші козаки-побратими.
Байда
Я думав, браттє, що нема на світі
Солодшого напою від кохання;
Аж помста ще солодша. Сим напоєм
Боги собі у серці гоять рани.
Коли б я був Зевесом, я б спустився
Із хмар в Острог з тріскучими громами
І в саме серце Василеві впився
Гаком свого орла та пазурами,
Дмитра ж обвив зубчастою стрілою,
Мов перевеслом огняним блискучим,
І гримнув прокляттєм над головою,
Страшним, як вічне полом'є жерущим.
Тульчинський
Ну, а коли б твій ворог покорився
І впав до ніг, як грішник перед богом?
Коли б у вереті [57] і попелі смирився,
Простершись ниць перед своїм порогом?
Байда
Що за картина! Князь Василь у рам'ї
І попелом присипався смиренно...
Ні, я лежачого не розтоптав би,
Хоч ненавиджу варвара смертельно.
Ну, та в Острозі ще не ждуть приходу
Мого з гарматами: ще ми застанем
Нового київського воєводу
Вбеспеченим і мовби з неба грянем.
Ще голови важкі в сіпак з похмілля;
Не ждуть мене сюди так хутко в гості,
Не ждуть від нас кривавого весілля
Ясновельможному харцизу його мосці.
Один з побратимів
Ні, князю, глянь, ворота відчинились,
Під княжим стягом козаки рушають.
Узгір'я замкові людьми окрились,
Вітряк і греблю з вешняком [58] займають.
Байда
Бо мусять, щоб не допустить обходу.
Та Ганжа обійшов уже низами.
Жду маяка від нього димового,
Та й напремо панцерними полками.
Вбігає, задихаючись од поспіху, вістовець.
Вістовець
Стій, князю! зрада!.. Ганжа з низовцями-
Нетягами в Острозі бенкетує...
Вворужився князькими ратищами
І чернь козацьку на тебе риштує...
Посел од Ганжі вже давно в Острозі:
Він заприсяг Острозькому служити,
Щоб на боярському панцернім праві
Під самоприсудом козацьким жити.
Покидали тобі й дітвору, відцурались
Жінок і вбогого свого нащадку.
Тут переженяться із міщанками
Та й чатуватимуть собі круг замку.
Байда
О бідний мотлоху! чи довго будеш
На братню долю супитися грізно,