Кося подякував Болотяникові від усього серця. І за порятунок, і за корисні поради. А тоді підвівся й почимчикував до світлої плями.
Лісові правила домовичка
1. Коли гуляєш у лісі, слухайся дорослих! Тільки дорослим відомо, де можна ходити, а де не варто і як оминути небезпечне місце. А ще вони краще знають, які рослини можна чіпати, а які ні.
2. Крокуючи за провідником, намагайся не пасти задніх і не звертати зі стежини! Інакше можна заблукати. Коли раптом тебе зацікавить яка-небудь комашка чи квіточка — повідом про це дорослим. Попрохай, аби вони зачекали, поки ти роздивишся свою знахідку.
3. Про всяк випадок носи з собою свисток. Якщо у тебе виникне відчуття, ніби ти заблукав чи тобі щось загрожує, — негайно свисни щодуху. Тебе неодмінно почують і обов’язково знайдуть!
4. Крокуючи лісовою стежиною, постійно дивися попід ноги. Якщо бути недостатньо уважним, можна ненароком перечепитися через коріння, ба навіть наступити на гадюку чи потрапити в болото!
Розщеплене дерево
Кося крокував, насвистуючи пісеньку. Крокував поволеньки й постійно крутив головою. Йому страшенно кортіло відшукати чарівну квітку. Він би стільки всього набажав! Зацукрованих коників, наприклад. Цілий мішок! Чи електровіник із сиреною та миготливим ліхтариком. Або ж пилоборд — щоби на горищі з пилових гірок з’їжджати…
Отак тюпав собі домовичок, мріяв, уявляв, допоки дорогу йому не заступив кущ. Кося зібрався був його оминути, коли помітив поміж гілля червоні вогники! Увесь кущ був обсипаний полум’яними ягодами.
— Ур-ра! — радісно підстрибнув домовичок. — Та це ж воно — папороть! От зара’ скуштую — нехай мої бажання виконує!
Зірвавши одну ягідку, Кося сунув її до рота і розкусив. Відчув терпку рідину на язику… І тут-таки втямив: з ним коїться щось дивне!
Косиним тілом стрімко розповзався густий сірий смух. На пýчках повиростали кігті. Ніс витягнувся. А зуби стали довгими та гострими!
— У-у-у-у! — завив Кося, коли враз його простромила здогадка. Він став вовком! Схрумав вовчу ягоду й обернувся на ікластого звіра…
Переполоханий, домовичок схопився за голову — і тут-таки намацав на маківці два гострих вуха! Це перелякало його вкрай, тож він став картати себе: «Ох, нащо я її з’їв! Що тепер робити?!»
Кося заметушився, вишукуючи й винюхуючи щось перевертальне. Аби з вовка знов на домовичка обернутися. Аж тут під гарячу лапу йому потрапив крихітний помаранчевий кущик на кшталт капусти.
«Ой, а може, це папороть? — без надії посподівався Кося. — Я її з’їм і загадаю знову стати собою!»
Припавши до землі, він схопив зубами вогняну «капустину» і взявся жувати. І зразу помітив, що перевертається. Однак… не на себе!
Косині лапи так і лишилися пухнастими, тільки витягнулися. Кігті на них зменшилися. Ніс також укоротився. Зате вуха… Вони росли!
«От лихо! — подумав малий, розглядаючи свої лапи. — Либонь, я попоїв заячої капусти. Либонь, я — заєць!»
Отепер Кося геть затужив. Якщо додому повернеться заєць, тато з мамою не зрадіють. Та вони й не впізнають у сірому вуханеві свого сина!
Домовичок відірвав від землі лапу й спробував був зробити крок. Та натомість у нього вийшов… скік. Високий такий, буцімто на батуті! Косі це неймовірно сподобалось, і він спритно поскакав галявиною. Та знагла його довгі вуха розрізнили чиїсь скрадливі кроки. Малий зупинився. А вже за мить із хащів вибігли величезні вовки!
— Р-р-р-р… Який заюня-гарнюня! — загарчали вовки, і Кося чітко розрізнив слова. — Гайда за ним!
Зграя кинулася на домовичка, але він вислизнув і гайнув навтьоки, петляючи, як правдивий заєць.
Вовки то наближалися, то віддалялися, то знов наздоганяли. І тоді Косі здавалося, що вони хапають його за п’яти… Якоїсь миті малий озирнувся — і тут-таки полетів сторч через пеньок.
— Ой-й-й! — зойкнув Кося. Зойкнув так, як раніше, коли йому щось боліло. І негайно усвідомив, що знову став собою.
Зраділий, домовичок геть забув про переслідувачів. А між тим із кущів визирнули вовчі писки…
Кося аж прикипів до землі! Він очікував, що зграя негайно рине на нього. Проте вовки повелися досить дивно. Вони подивилися на малого і спантеличено перезирнулися. А тоді фиркнули й забралися геть.