Соловейко знову пронизливо свиснув і змахнув дубком.
— А нащо?.. — спитав був домовичок, тицяючи пальцем у дубок.
— Нащо я стою отут і розмахую дубком? — доказав за нього розбійник. — Бач, на цьому перехресті не працює світлофор. Натомість працюю я та мій дубок. Ми показуємо, кому слід стояти, а хто може рухатися.
— Е… а як це? — не втямив Кося.
— Коли ти вибігав на дорогу, я стояв до тебе спиною, пам’ятаєш? А мій дубок був випростаний уперед. Тобто в протилежний від тебе бік. Це означало, що транспорт може їхати з лівого боку на правий або ж завертати. А ти маєш стояти й чекати, доки я обернуся обличчям до руху і розведу руки. Лише тоді тобі належало ступати на дорогу.
— Я обов’язково затямлю! — щиро пообіцяв Кося.
— Маю сподівання, — покивав Соловейко. — Бо наступного разу я негайно відведу тебе до батьків. Наразі ж іди собі — я ще мушу допомогти постраждалим.
Соловей-розбійник повернувся на перехрестя, а домовичок почеберяв узвозом угору — забирати своє вело. Воно все ще лежало коло паркана й очікувало, доки по нього прийдуть. Спускатися вдруге Кося вирішив пішки. А велосипед покотив поруч себе. Про всяк випадок…
Діставшись Великої Дороги, домовичок звернув праворуч і рушив вузенькою смужкою хідника.
Перехрестя все віддалялося, переляк розвіювався пилом, тож невдовзі Кося ризикнув знову сісти на вело.
Спершу він сунув поволеньки й обережно. Та поступово дорога порожніла, і педалі крутилися дедалі моторніше. А потім домовичок подумав: «Вузькою стежкою так незручно їхати! А на Дорозі — ані скринь, ані ступ… Чом би не вивернути на середину?» І він крутнув кермо у бік шосе. Хоча коло дороги височів круглий значок…
На жаль, домовичок ізнов нічого не помітив! І це спричинилося до чергової халепи...
Кося гнав порожнім шосе, безтурботно мугикаючи. Ліворуч простягався зелений гайок, і звідти віяло пахощами кори та листя. Домовичок глибоко вдихнув, відпустив кермо, розкинув руки і… замружився. А вже за мить попереду хтось несамовито заверещав:
— Геть із дороги! Відступися-а-а! Ге-е-еть!
Кося навіть очей розплющити не встиг, коли його збили з велосипеда. Уже в польоті він помітив, як понад ним промайнула ступа і, зробивши потрійне сальто, викинула із себе Бабусю Ягусю.
Одразу по тому щось угатило домовичка по макітрі. В очах у нього затанцювали зірочки. А на голові хутко виросла ґуля…
Отямився малий від потужного струсу і рипучого кректання:
— Агов, уставай! Через тебе моя ступа зламалася!
Кося розклепив повіки й побачив дряхлу бабцю. Бабця потрусила копицею сивого волосся і клацнула зубом. Єдиним, одначе таким величезним, що він аж випинався назовні.
— Роз’їздилися тут! — натхненно забуркотіла бабця. — Ти чого на зустрічну смугу виперся? Га, халамиднику? Та ще й на лісапеді! Це тобі не лісапедна доріжка!
Домовичок роззирнувся довкола. Він лежав на хіднику. Ягуся примостилася поруч на травичці. А його вело, ціле та неушкоджене, прихилилося до дерева. Натомість Ягусева ступа розлетілася на тріски. Та й мітла, що слугувала бабці кермом, розкололася навпіл.
— Через тебе, онучку, не дістатися мені тепер додомки — до Гнилого Лісу. Він знаходиться за три села відсіля! — зітхнула бабця.
— П-пробачте, — пролопотів Кося. — Візьміть мого велосипеда! А я дістануся своїм ходом.
— Гаразд, сич із тобою, — махнула рукою Яга. — Вибачаю. А вело я візьму. Не нарікай, онучку, та без транспорту мені не впоратися. Тільки дивися мені — тримайся узбіччя. Ото вже радість буде, якщо тебе Кощій якийсь розчавить…
Бабця незграбно підвелась і почвалала до велосипеда. А тоді на диво спритно скочила на сідло і гайнула хідником геть. Кося спантеличено помацав свою ґулю і поплентався в напрямку лісу. Звісно ж, не Гнилого, а того, що височів уже зовсім поруч.
«Он воно як… — міркував він. — Отже, на велосипедах великими дорогами пересуватися не можна… Щоправда, вела у мене вже нема. І м’ячика нема. Чим же ми гратимемось у лісі? Ет… Дістатися б мерщій!»
На щастя, дістався він швидко. Проте коло самого лісу розгубився. Просто перед ним простягнувся довжелезний пагорб, що відмежовував його від лісових хащів. Кося був певен, що завиграшки перелізе цей пагорб. Але його бентежив попереджувальний знак біля дороги…
Малий засумнівався: може, ліпше оминути пагорб і зануритися в ліс трохи далі? Та з іншого боку — йому так не хотілося марнувати час! Адже він мав надвечір повернутися додому…