Выбрать главу

Але ж роз­ку­си­ти тре­ба, що то зна­чить - жи­ти за на­ту­рою. Про се ска­зав древній Епікур та­ке: «По­дя­ка бла­женній на­турі за те, що потрібне зро­би­ла не­важ­ким, а важ­ке не­потрібним».

БАЙКА "ОЛЕНИЦЯ ТА КАБАН"

У польських та угорських го­рах Оле­ни­ця, зав­ба­чив­ши до­машнього Ка­ба­на, ста­ла віта­ти­ся:

- Доброго здо­ров'я, па­не Ка­бан. Радію, що вас…

- Що ж ти, негідни­це, та­ка не­пош­ти­ва! - крик­нув, на­бур­мо­сив­шись, Ка­бан.- Чо­му звеш ме­не Ка­ба­ном? Хіба не ві­да­єш, що я підви­ще­ний у Ба­ра­ни. Маю про це па­тент, що рід мій по­хо­дить від най­шля­хетніших бобрів, а замість опанчі я для ха­рак­те­ру но­шу на лю­дях здер­ту з вівці шку­ру.

- Перепрошую, ва­ше бла­го­родіє,- ска­за­ла Оле­ни­ця,- я цьо­го не зна­ла! Ми, прості, су­ди­мо не по одя­гу та сло­вах, а по спра­вах. Ви ж так са­мо, як і ко­лись, риєте зем­лю і ла­ма­єте ти­ни. Дай вам бо­же бу­ти й ко­нем!

Сила: Не мож­на на­чу­ду­ва­ти­ся з дурнів, які зне­ва­жи­ли і зганьби­ли най­чесніший і не­оцінен­ний бісер доб­родійства ли­ше зад­ля то­го, щоб про­дер­ти­ся до чинів, зовсім невідпо­відних до їхніх на­хилів. Який не­чис­тий їм на­шеп­тав на ву­хо, що ім'я та одяг змінять їхнє бут­тя, а не жит­тя чес­не, гі­дне чи­ну? Ось дос­те­мен­но Езо­пові граки, що вдя­га­ються в чу­же пір'я! З та­ко­го зши­те існу­ван­ня жит­тя на­га­дує чо­вен, у яко­му їха­ли мо­рем зо­дяг­нуті по-людсько­му мав­пи, і жод­на не вміла кер­му­ва­ти. Той, хто має освіче­не око, яку безліч ба­чить він ослів, уб­ра­них у лев'ячу шку­ру! А для чо­го вбрані? Для то­го, щоб вільніше мог­ли рабські свої ви­ба­ган­ки вдо­вольня­ти, лю­дей тур­бу­ва­ти і про­ла­му­ва­тись крізь за­го­ро­ди гро­ма­дянських за­конів. І ніхто з дос­той­них честі на не­пош­тивість так не сер­диться, як ці мав­пи з ос­ла­ми та ка­ба­на­ми. Ста­ро­давнє грецьке прислів'я: «Мав­па є мав­пою і в зо­лотім уборі»…

БАЙКА "БАБА ТА ГОНЧАР"

Баба ку­пу­ва­ла гор­щи­ки. Лю­бощі мо­ло­дих літ ще й тоді їй зга­ду­ва­ли­ся.

- Почому сей гар­ненький?

- За то­го візьму хоч три ша­ги,- відповів Ган­чар.

- А за то­го гид­ко­го (онде він), зви­чай­но,- шаг?

- А за то­го мен­ше двох копійок не візьму…

- Що за ди­во?

- У нас, ба­бо,- відповів май­стер,- не очи­ма ви­би­ра­ють, а слу­ха­ють, чи чис­то дзве­нить.

Баба хоч ма­ла не­по­га­ний смак, од­нак нічо­го на те не змог­ла відповісти, а ли­ше ска­за­ла, що й са­ма во­на дав­но се зна­ла, але за­раз не по­ду­ма­ла.

Сила: Зви­чай­но, ся пре­муд­ра Єва - пра­ба­ба усіх тих шту­карів, котрі лю­ди­ну ціну­ють по одежі, по тілу, по гро­шах, по хо­ро­мах, по імені, а не по її пло­дах жит­тя. Ці прав­ну­ки, ма­ючи од­на­ко­вий з нею смак, дос­те­мен­но до­во­дять, що во­ни - плід цієї рай­ської яб­луні. Чис­те і не­заздрісне сер­це, ми­ло­серд­не, тер­пе­ли­ве, ку­раж-не, про­зор­ли­ве, стри­ма­не, мир­не, - ось чис­тий дзвін і чес­на душі на­шої ціна!

Відомо, що в царських хо­ро­мах є по­суд, пор­це­ля­но­вий, срібний і зо­ло­тий, за який, зви­чай­но, чесніший гли­ня­ний і де­рев'яний, про­те з їжею… Муд­ра російська при­каз­ка ця: «Не крас­на из­ба уг­ла­ми, крас­на пи­ро­га­ми».

Довелося мені в Хар­кові ба­чи­ти між пре­муд­ри­ми емб­ле­ма­та­ми [7] і та­ке: на­мальова­ний там схо­жий на че­ре­па­ху гад з дов­гу­ва­тим хвос­том, по­се­ред че­ре­па, прик­ра­ша­ючи йо­го, сяє ве­ли­ка зо­ло­та зірка… Але під ним на­пи­са­но та­ке: «… під сяй­вом ви­раз­ка»…

БАЙКА "СОЛОВЕЙ, ЖАЙВОРОНОК ТА ДРІЗД"

Серед ши­ро­ко­го сте­пу сто­яв сад - осе­ля со­лов'їв та дро­з­дів. Жай­во­ро­нок, при­летівши до Со­лов'я, ска­зав йо­му:

- Добридень, па­не співець.

- Вітаю й те­бе, па­не Со­ло­вей,- відповів йо­му співець.

- Пощо ж ти ме­не своїм ім'ям кли­чеш? - спи­тав Жай­во­ро­нок.

- А чо­му ти ме­не звеш співа­ком?

Жайворонок. Я те­бе не­да­рем­не наз­вав співа­ком: твоє ім'я у ста­ро­давніх греків бу­ло співак.

Соловей. А твоє ім'я у ста­ро­давніх рим­лян бу­ло ala­uda, то­б­то славій, бо la­udo оз­на­чає слав­лю.

Жайворонок. Ко­ли так, я по­чи­наю те­бе більше лю­би­ти і при­летів про­си­ти твоєї друж­би.

Соловей. О, прос­та­че! Хіба мож­на вип­ро­си­ти друж­бу? Тре­ба ро­ди­ти­ся для неї. Я час­то співаю ось цю мою пісеньку, кот­ру вив­чив іще від батька мо­го: «Подібно­го до подібно­го ве­де бог».

вернуться

7

- Емблемат - сим­волічне зоб­ра­жен­ня