Ми з Вікою зайшли до кімнати діда. Той лежав у позі, в якій його застала скорботна гостя, — маленький, сірий, усохлий (так вийшло, що побачив я його вперше). До того моменту минуло приблизно сім-вісім годин, і більша частина моїх підозр виправдалася: нижня щелепа діда відвисла, тіло прогнулося вниз, повторюючи вигин продавленої канапи, а одна нога залишилася зігнутою в коліні. Завдяки цьому він був схожий на стомленого пляжника, який дрімає на березі під шумовиння хвиль, що накочують. Утім, не зовсім: праве око залишилося трохи відкритим. Я похитав головою: «Ні, так не годиться». Потім пояснив Віці, що тіло необхідно покласти на щось рівне і тверде, — найкраще згодиться стіл у кутку кімнати — тоді, можливо, воно трохи розпрямиться (інакше дід буде схожим на небіжчика, який устає з труни).
Я пересунув стіл на середину й переніс на нього діда, той виявився ще легшим, ніж виглядав. Тіло справді випрямилося, хоча й не до кінця, однак принаймні більше не нагадувало повсталого зомбі. За допомогою бинта ми підв’язали нижню щелепу, бо небіжчику набагато пристойніше бути схожим на того, хто страждає від зубного болю, ніж «ловить ґав», і зв’язали руки за великі пальці, звівши їх біля діафрагми. Однак трупне задубіння вже встигло зробити свою справу, і руки не лежали, а нависали над тілом, оскільки зігнулись у ліктях… Словом, щось там натягнулося у плечових суглобах, можливо, зв’язки, що втратили еластичність, точно не скажу. Але з цим якось можна було змиритися. Головною ж проблемою залишалася зігнута нога. Мені вдалося її випрямити, але вона відразу ж, наче гумова, повернулася до попереднього положення.
«От чорт…» — пробурмотів я і зиркнув мимохідь на Віку, яка безмовно спостерігала за моїми потугами вже сухими очима. Я відчув, як у мене всередині починає підніматися м’який лоскотливий клубок. Цієї миті до нас заглянула бабуся, щось сказала — не пам’ятаю що, але це лише додало відчуття ірреальності того, що відбувається, і вийшла. Я знову переключився на ногу, намагаючись знайти хоч якийсь спосіб, аби змусити її випрямитися. Звичайно, найпростіше було би прив’язати її до другої ноги, але… У тому-то й річ, що другої ноги не було — її ампутували минулого року (у випадку з дідом вислів «стояти однією ногою в могилі» — мав буквальне значення). Я знову притиснув уперту ногу до столу й раптом помітив, що дід мутно дивиться на мене напіввідкритим правим оком, наче спостерігає з прихованим єхидством. «Даремно стараєшся, хлопче. Не знаю, якого біса ти тут, але головний усе ж таки я, і все одно вийде по-моєму…» — і знову зігнув ногу.
Ми з Вікою секунди дві дивилися один на одного. Раптом пухнастий лоскотливий клубочок підібрався до самого горла, і мене нарешті прорвало. Нас обох. Ми розреготалися, зігнувшись навпіл по різні кінці столу, затискаючи роти руками, розуміючи, що нас можуть почути, але нічого не могли з собою вдіяти. Ось так просто стояли й реготали кілька хвилин поспіль прямо над тілом діда, поки не звело судомою животи. А потім… потім знову сміялися, наче божевільні. Правду кажучи, ми на той час ще… ну, не зовсім щоб уже заручилися, швидше, це я упадав коло своєї майбутньої дружини. По-справжньому ми почали зустрічатися приблизно через тиждень після того пам’ятного похорону, а шість місяців по тому одружилися. Але мені здається, найголовніше вирішилося саме того дня, можливо, навіть тієї хвилини, коли ми реготали над ледь остиглим тілом батька її матері. Вибачте, я й сам розумію, що похорон не такий уже й підходящий момент для початку романтичних стосунків (я тільки намагаюся чесно розповісти, до чого це призвело), а кімната небіжчика — не найкраще місце для веселощів. Однак іноді сміх — це все, що нам залишається. Особливо, коли в найтрагічніший або найменш слушний момент життя раптом перетворюється на цирк на дроті, як каже моя теща. І тоді ми сміємося, хоча відчуваємо страх чи біль… Але ми сміємося.
Добре… Я, здається, захопився.
Малий, який іде до ширми. Точніше, ледь переставляє ноги від жаху. І я щосили стримуюся, щоб не розреготатися, дивлячись на нього, хоча в той час більше хотілося заплакати.
Нарешті одна з медсестер не витримала, вискочила до нас і потягнула за собою бідолаху, який зарепетував іще голосніше.
— Чого ти злякався? Це ж зовсім не боляче.
— От-от, — похитав головою «фуфлижник», — вони також усім так кажуть першого разу.
Я не відповів. Але тим часом (під голосний вереск малого за ширмою) у моїй голові почав формуватися новий план. Просто чудовий план. Детальніший і продуманіший. Хоча настільки ж і безглуздий. Однак тоді він здавався цілком нічогеньким: схопити свою синю болонієву курточку й дременути на вулицю. Так само, втім, виглядав і план № 1… Але зачекайте, це ще не все. Важливо, що буде потім. А потім я мав намір добратися до найближчого телефону (наприклад, заскочити до корпусу для дорослих — чудово!) і подзвонити додому. Я розповім, що зі мною хочуть тут зробити, і попрошу забрати мене додому. Мама напевне жахнеться й негайно або приїде сама, або пришле за мною Діму. А я тим часом десь сховаюся, щоб мене не встигли знайти, Так, на годинку-дві, це цілком можливо. А коли…