Упродовж цілої секунди, розглядаючи те, що ще ввечері нагадувало бузковий грейпфрут, а тепер відновило звичайний колір і нормальні розміри, Влад був майже впевнений, що не отримає відповіді. Бо значно правдоподібніше виглядала б версія про гру його власної уяви (голос) і про надзвичайно яскравий, схожий на реальність сон (його безтілесні польоти над містом). Така думка приносила заспокоєння й водночас викликала глибоке розчарування, як портмоне, набите торішніми календариками.
— З ким ти там розмовляєш? — запитала з кухні мати.
— Із примарою, — Влад злив воду й пішов умиватися.
За сніданком мати довго дивилася на нього, перш ніж запитати:
— Погано спав? Щось ти не надто добре виглядаєш.
— Так, — Влад невиразно знизав плечима.
Перед дзеркалом у ванній він і сам помітив, яким пом’ятим зранку було його обличчя, а під очима залягли тіні, що додавали йому нездорового вигляду. Не дивно, що мати відразу звернула на це увагу.
— Завтра в тебе закінчується випробувальний термін, — нагадала вона. Йшлося швидше не про те, чи залишать його на постійну роботу, а про гроші, які Влад мав отримати незабаром.
Влад кивнув, не піднімаючи голови.
Здається, старі навіть устигли спланувати, куди піде більша частина цих грошей. Три або чотири дні тому він випадково підслухав увечері їхню розмову. Що ж, схоже, він піднесе їм сюрприз.
«Ми залагодимо це», — пролунав голос у голові, наче відповідь на його думку.
Влад мало чаєм не поперхнувся.
— Що з тобою? — мати дивилася на нього занепокоєно.
— Нічого, просто голова болить. Напевно, через погоду, — сказав Влад і поставив на стіл уже порожню чашку. — Спасибі.
Через сорок хвилин він вийшов із дому й повернув у провулок, де вчора ввечері плазував навкарачки серед калюж і намагався не волати від болю й розпачу. Потім, дотримуючись вказівок голосу, повернув ще двічі, поки не вибрався на потрібну йому вулицю, і закрокував по ній.
Дивно інколи з’ясувати, що в районі, у якому ти виріс, прожив усе життя і, здається, проходив уздовж і впоперек кожну п’ядь тисячі разів, існують місця, де ще ніколи не бував. Тоді почуваєшся як турист, який довго вивчав майбутній маршрут по картах і фотографіях. Ця вулиця була тут завжди, поки він ріс, ходив у школу, повільно спускаючись річкою часу до нинішнього дня, але Влад був змушений із подивом визнати, що не пам’ятає ні цих будинків, ні дитячого майданчика з довгим рядом гойдалок уздовж високої шеренги тополь із великою каруселлю в центрі, ні затишного скверу з маленькими лавочками по інший бік, ні навіть назви самої вулиці.
Отже, все виявилося правдою. У нього дійсно з’явився невидимий друг і заступник. Його особливе подвійне життя, хі-хі, продовжувалося. Але вже за його власними правилами.
Як сказав голос, у будь-якій грі важливо не те, за що вона, а те, хто диктує правила. Це було цінним надбанням. Ніхто й ніколи не казав Владові чогось подібного, висловлюючись настільки чітко й несподівано дохідливо, як попадання в центр яблучка. Якби Влад знав щось про дзен, він би вирішив, що досяг просвітління.
«Сюди, — вказав голос, коли Влад проходив повз будинок із номером дев’ять. — Наступний під’їзд, третій поверх. На дверях немає таблички, коричневий дермантин».
Де й коли голос дістав цю інформацію, Влад особливо не замислювався: не важливо знати, на які дулі старший брат купив тобі цей «харлей». Він почав підніматися сходами. У кишені його штанів був трохи вкорочений зварювальний електрод, який він якось притяг з роботи, попередньо очистивши стрижень і заточивши один кінець на наждаковому верстаті, — штука вийшла скажено гостра. Верхня частина, що стирчала з кишені, ховалася під курткою, нижню Влад обернув носовою хустинкою. Але вона все одно колола ногу, коли він піднімався сходами.
Між другим і третім поверхами в нього раптом потемніло в очах. Влад устиг схопитися за поручні й зігнувся, притискаючись до них животом. Поки в голові гуло, він подумав, що це схоже на відчуття, наче перебуваєш у салоні літака під час зльоту. І ще… якби він полетів униз сходами, заточена хріновина в кишені, напевне, проштрикнула б йому ногу, а потім, може, розпорола б і живіт. Дуже навіть імовірно.
— Якого біса… — пробурмотів Влад, переводячи подих. Раптовий напад слабкості, що ледь не закінчився втратою свідомості, поступово минав.
«Уночі ти трохи перенапружився, і твій організм іще не встиг відновити витрати енергії», — сказав голос.
Через півхвилини останні ознаки запаморочення зникли, забравши із собою й значну частину осиної метушні в мізках, що дошкуляла Владові зранку. «Напевно, не таке це безневинне заняття — літати», — подумав він і рушив далі на третій поверх.